Протягом 350 років суверенітет — уявлення, що держави є центральними гравцями на світовій арені та що уряди по суті вільні робити все, що забажають у межах власної території, але не на території інших держав — був організуючим принципом міжнародних відносин. Настав час переусвідомити це уявлення.
Понад 190 держав світу співіснують сьогодні з великою кількістю могутніх не суверенних і, принаймні, частково (а часто значною мірою) незалежних гравців від корпорацій до неурядових організацій, від терористичних угруповань до наркокартелів, від регіональних і глобальних організацій до банків і приватних інвестиційних фондів. Вони впливають на суверенні держави так, як суверенні держави здатні впливати на них. Практично повна монополія влади, якою колись володіли суверенні держави, поступово зникає.
У результаті необхідні нові механізми регіонального та глобального управління, що включають гравців, що не є державами. Це не означає, що таким організаціям, як «Майкрософт», «Емнесті Інтернешнл» або «Голдман Сакс» повинні бути надані місця в Генеральній асамблеї ООН, але це означає включення представників таких організацій у дискусії на регіональному та глобальному рівні, коли вони можуть вплинути на шляхи вирішення регіональних і глобальних проблем.
Більше того, держави повинні бути готові частково поступитися своїм суверенітетом міжнародним організаціям, щоб могла функціонувати міжнародна система. Це вже відбувається у сфері торгівлі. Уряди погоджуються дотримуватися рішень Світової організації торгівлі, тому що мають користь із міжнародного торгівельного порядку, навіть якщо певне рішення вимагає від них змінити практику, проведення якої є їхнім суверенним правом.
Деякі уряди готові поступитися елементами свого суверенітету, щоб відвести загрозу глобальної зміни клімату. За умовами одного з таких договорів — Кіотського протоколу, що діє до 2012 року, — сторони взяли на себе зобов’язання зі скорочення викидів певних парникових газів. Що необхідно сьогодні, то це подальша угода, згідно з якою більша кількість країн, включаючи Сполучені Штати, Китай та Індію, встановлять обмеження на викид парникових газів чи вироблять спільні стандарти, визнавши, що, якщо не буде прийнято відповідних заходів, постраждають усі.
Усе це свідчить про те, що поняттю суверенітет потрібно знайти нове визначення, якщо держави хочуть успішно пристосуватися до процесу глобалізації. За своєю суттю глобалізація означає збільшення обсягу, швидкості та значущості потоків — як усередині країн, так і між ними — людей, ідей, парникових газів, товарів, доларів, наркотиків, вірусів, електронних послань, зброї та багато чого іншого, що кидає виклик одному з фундаментальних принципів суверенітету: здатності держави контролювати все, що перетинає її кордони в обох напрямках. Суверенні держави все більше оцінюють свою вразливість не по відношенню одна до одної, а по відношенню до сил, які вони не можуть контролювати.
Таким чином, глобалізація має на увазі, що суверенітет не тільки слабшає в реальності, але що він повинен стати слабшим. Держави повинні ослабити власний суверенітет із метою самозахисту, тому що не можуть ізолюватися від того, що відбувається у світі. Суверенітет більше не є прихистком.
Це продемонструвала реакція Америки й інших країн світу на тероризм. Афганський уряд талібів, який надав підтримку «Аль-Каїді», було скинуто. Так само американська попереджуюча війна з Іраком, який ігнорував ООН і, як вважалося, володів зброєю масового знищення, показала, що суверенітет більше не надає абсолютного захисту. Уявіть собі, як би відреагував світ, якби стало відомо, що уряд якоїсь країни планує використати чи передати іншій країні ядерну зброю, чи вже зробив це. Багато хто сказав би — і абсолютно справедливо — що суверенітет не надає захисту такій державі.
Необхідність може також призвести до ослаблення й навіть втрати суверенітету, коли уряд через нестачу ресурсів або розумної політики неспроможний задовольнити основні потреби своїх громадян. Це відображає погляд, що неспроможність держави і геноцид може призвести до дестабілізуючих потоків біженців і створити умови для поширення тероризму.
Інтервенція НАТО в Косово є прикладом того, як кілька держав вирішило порушити суверенітет іншої держави (Сербії) для того, щоб зупинити етнічні чистки і геноцид. І, навпаки, масові вбивства в Руанді десять років тому й сьогодні в Дарфурі (Судан) демонструють, якою високою може бути ціна переконаності в недоторканності суверенітету й, таким чином, нездатності зробити дії для запобігання вбивства невинних людей.
Отже, наше поняття суверенітету повинне бути швидше умовним, навіть договірним, аніж абсолютним. Якщо уряд неспроможний виконати свою частину договору, підтримуючи тероризм, розповсюджуючи чи використовуючи зброю масового знищення, або здійснюючи геноцид, то він позбавляється нормальних переваг суверенітету і робить себе мішенню для інтервенції, повалення чи окупації. Завдання дипломатії в наш час полягає в тому, щоб заручитися широкою підтримкою принципів поведінки держави та процедури визначення заходів у відповідь у разі порушення цих принципів.
Метою повинно бути нове визначення суверенітету в епоху глобалізації для того, щоб знайти баланс між світом абсолютно суверенних держав і міжнародною системою світового уряду або анархії. Основна ідея суверенітету, який усе ще корисний як стримуючий фактор проти насильства між державами, повинна бути збережена. Але це поняття повинне бути адаптоване до світу, в якому головний виклик існуючому порядку виходить від того, що глобальні сили роблять із державами й що уряди роблять зі своїми громадянами, аніж від того, що держави роблять одна з одною.
Ричард Н. ХААС — президент ради з міжнародних відносин і автор книжки «Зручна нагода: шанс Америки змінити хід історії»
