Прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі відвідав Санкт-Петербург для зустрічі зі своїм російським колегою Володимиром Путіним. Друг Сильвіо привітав друга Володимира з минулим днем народженням, і, як писала газета La Republica, з цієї нагоди «привіз із собою до Росії хороше вино». Хоча візит був оголошений як приватний, сторони особливу увагу приділили будівництву газопроводу South Stream («Південний потік»). Про це два прем’єри в режимі спільного телемосту розмовляли з прем’єр-міністром Туреччини Реджепом Ердоганом.
Результатом переговорів стала згода Туреччина на проведення геолого-дослідницьких робіт на трасі газопроводу в її територіальних водах і винятковій економічній зоні в Чорному морі. Довжина підводної ділянки складає понад 900 км. У будівництві передбачається участь російського «Газпрому» та італійської компанії Eni S.p.A. — Ente Nazionale Idrocarburi, Державне нафтопромислове об’єднання. Газопровід South Stream потужністю 47—63 млрд. куб. м газу на рік повинен пройти із Росії через Чорне море до Болгарії, а далі двома шляхами: Сербія—Угорщина—Австрія та Греція—Італія. Перша гілка повинна бути введена 2013 року. Під час недавнього візиту президента Росії Дмитра Медведєва до Бєлграда були підписані угоди про приєднання Сербії до South Stream і будівництво газового сховища «Банатськи двір».
Із деклараціями про прискорення будівництва поспішають усі сторони. Таке враження, що Москва, Рим та Анкара, всі через свої причини, хочуть запевнити весь світ у тому, що дуже скоро газ надійде до півдня Європи. «Сильвіо ставить перед нашими компаніями дуже складне завдання щодо «Південного потоку». Він вважає, що «Південний потік» повинен бути побудований швидше, ніж «Північний потік» по дну Балтійського моря, — зауважив під час телемосту Володимир Путін. — Це ми дійсно можемо зробити, бо в нас є уже досвід будівництва «Блакитного потоку» (Blue Stream) на території Туреччині. І там ми також працювали всі втрьох. Тобто в наших компаній уже реально є виробничий досвід. Це велика фора в цій роботі».
Щодо Blue Stream Путін навів не найвдаліший приклад. Газопровід до Туреччини довжиною 390 км і об’ємом 16 млрд. куб. м газу на рік будувався майже п’ять років і був запущений 2003 року. Терміни введення в експлуатацію переглядали, як мінімум, чотири рази. Будівництво South Stream навіть технологічно незрівнянно складніше, ніж Blue Stream, не кажучи вже про його протяжність — понад 3 тис. км, а хочуть його побудувати набагато швидше. При цьому немає проектного опрацювання всієї траси в Чорному та Адріатичному морях та сухопутної ділянці на Балканах і в Австрії. Болгарія з певного часу сильно охолола до своєї можливої участі в South Stream, і у зв’язку з цим траса виглядає дещо віртуальною.
Друга проблема ще складніша й важливіша — фінансування проекту. Поки що кошторисна вартість визначена в 15—20 млрд. євро. Аналітик компанії East European Gas Analysis Михайло Корчомкін зазначає, що «Газпром» та його партнери повинні побудувати 11,8 тис. км нових газових магістралей, понад половина з яких пролягатиме територією Росії. За його словами, витрати на South Stream від російського берега до Італії та Австрії становитимуть приблизно 30 млрд. дол., половину з яких сплатить «Газпром». Але це ще не все. Буде потрібно ще 22—25 млрд. дол. на спорудження газопровідної системи від Бованенково (Ямало-Ненецький автономний округ) до Чорного моря. З урахуванням 6 млрд. дол. на участь у будівництві Прикаспійського газопроводу, а без нього газу для South Stream може просто не вистачити, вся ця витівка обійдеться «Газпрому», за найскромнішими підрахунками, у 46 млрд. дол. До того ж первинні кошториси зазвичай збільшуються,як мінімум, удвічі. Тож про рентабельність проекту для Росії говорити не доводиться. Як при цьому почуватимуть себе інші проекти, не дуже зрозуміло. Видобування газу в Росії має стійку тенденцію до падіння і без розробки нових родовищ складно буде вже 2014 року виконувати експортні зобов’язання. А на освоєння нових родовищ у високих північних широтах «Газпрому» необхідні набагато більші кошти і негайно.
За цих умов газопровід Nord Stream дном Балтійського моря довжиною 1223 км, об’ємом 55 млрд. куб. м газу на рік,що тричі був переглянутим у бік збільшення кошторисом близько 7,4 млрд. євро, за даними «Газпрому» на 2008 рік, виглядає вельми дешевим. Хоч і на його шляху є пороги, які досить складно перебороти. Поки що дозвіл на прокладання дала лише Данія, очікується, що її прикладу невдовзі послідує Фінляндія. Вельми скептично до проекту відноситься Швеція. Але головна проблема в основному споживачі газу Nord Stream — у Німеччині. Через нові правила встановлена рентабельність у 5% за запланованих 9,5—12%. Через це весь проект Nord Stream стає просто невигідним. Окрім того, споживання газу в Європі падає й коли воно почне збільшуватися — передбачити дуже складно. Газопроводи можна прокласти, вкласти в них масу грошей, але кому буде потрібна така кількість газу залишається великим питанням. Напевно, через це дозволу на прокладання поки що Берлін не дав.
Гарячкова активність і поспіх навколо South Stream за незрозумілої комерційної вигоди може мати лише одну підоснову — політичну доцільність. Причому для всіх трьох учасників телемосту вона своя.
Туреччина за згоду на проведення геолого-дослідницьких робіт на трасі домоглася від Росії участі в прокладанні нафтопроводу Самсун—Джейхан із Чорноморського на Середземноморське побережжя. Тим самим шунтується російсько-болгарський проект нафтопроводу Бургас—Александруполіс. Турецький нафтопровід Росії невигідний, оскільки Анкара не хоче грати роль пасивного транзитора, а хоче нафту купувати на вході та продавати на виході. Тим самим Москва фактично відрізається від європейських ринків. До цього нафтопроводу в майбутньому планується підключити іракську нафту з Курдистану й тоді об’єм її закупівель у Росії ще більше впаде.
Однак Москва йде на всі комерційні та фінансові витрати заради залучення Туреччини до проекту South Stream. Виникає враження, що в тандему Медведєв — Путін одна, але пристрасна мета — будь-яким способом, нехай і у збиток «Газпрому», задушити такий ненависний їм проект європейського газопроводу Nabucco. Тим самим закріпити монополізм у поставках газу до Європи й довести свою частку в європейському газовому балансі до 33% замість сьогоднішніх 25%. Із витікаючими звідси політичними вигодами. Як свідчить німецьке прислів’я: «Der Wunsch ist der Vater des Gedankens» — бажання є батьком думки, але для Кремля це стало аксіомою.
Другий важливий політичний чинник — зміна ролі Туреччині в Азово-Чорноморському регіоні, на Близькому та Середньому Сході. Прорив у відносинах Туреччини з Вірменією, нехай поки він і залишається лише декларацією про наміри, поліпшення відносин Анкари з Тегераном і Дамаском уписується в новий напрям російської політики після війни з Грузією минулого року. Підштовхуючи Анкару та Єреван до зближення, в Москві тим самим намагаються укріпити свої позиції у відносинах з Азербайджаном. Баку дуже негативно ставиться щодо домовленостей Туреччини та Вірменії, вважаючи, що вони відбуваються за його рахунок. Вочевидь, Кремль розмінює свої донедавна близькі відносини з Вірменією на набагато бажаніше потепління із Баку. Це дає можливість Москві закріпитися на західному березі Каспійського моря і збільшити свій контроль над трасами поставок енергоресурсів із Центральної Азії до Європи. Цьому повинен сприяти і швидко побудований газопровід South Stream.
Ще один чинник — більш далекий, але не менш важливий. Незважаючи на всі зусилля, Росії не вдалося стати головним перемовником на Близькому Сході. Щоб якось ослабити домінуючу роль США в цьому процесі, ймовірно, було прийняте рішення підтримати претензії Анкари на роль посередника в арабо-ізраїльській суперечці. Судячи з поліпшення відносин Туреччини та Сирії, а вони були досить холодними донедавна, якщо не сказати більше, у деяких арабських столицях така роль Анкари може зустріти підтримку. Хоч один Дамаск нічого не вирішує і навряд чи, наприклад, Єгипет позитивно віднесеться до турецьких претензій.
Друге плече цього політичного важеля — активність Туреччини в Ірані та Іраку. У цих країн є спільна проблема — курдський сепаратизм. Але не лише. Анкара готується заповнити політичний вакуум після запланованого відходу американців з Іраку і створити для Багдада альтернативний напрям поставок нафти та газу, щоб ослабити залежність від напруженого становища в Персидській затоці. Погрози Тегерана у випадку військового конфлікту перекрити поставки нафти через Ормузьку протоку розглядаються в Багдаді як досить серйозні. Тим більше, що такі прецеденти, хоча й короткочасні, вже були під час ірано-іракської війни у 80-х роках.
Зацікавленість Берлусконі носить вельми особистий характер. Йому потрібна підтримка Путіна через внутрішньополітичні проблеми. Як пише іспанська газета El Pais, італійський прем’єр, переконаний в існуванні змови проти нього, попросив допомоги в спецслужб «дружньої країни, що не є членом ЄС». Як стверджують в оточенні італійського прем’єра, Берлусконі звернувся до Путіна із проханням про надання інформації про комуністичне минуле президента Італії Джорджо Наполітано. Неначе італійські спецслужби ще чогось про свого президента не знають.
Зрозуміло, чому поспішає Берлусконі, над ним нависають суди, а для Москви зайва квапливість може обернутися, як у відомому російському прислів’ї.
