На своє 70-річчя президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв отримав найдорожчий подарунок — запрацював Митний союз Росії, Казахстану і Білорусі, лідери яких ввели в дію єдиний Митний кодекс. Разом із особистим ювілеєм вітали Назарбаєва і з 10-річчям ЄврАзЕСу, утвореного теж на саміті в Астані. Мабуть, у ці хвилини він таки згадував приниження, завдане трьома творцями СНД у 1991 р., які без нього підписали угоду в Біловезькій пущі. Для Казахстану та всіх центральноазійських республік це стало тривожним сигналом. Багато хто розцінив це як рішення створити суто «слов’янський союз». І це мало реальне підѓрунтя: у політичному дискурсі в той час була досить популярна теза про необхідність звільнитися від цих буцімто утриманців у часи СРСР. Відверто про це заявив Жириновський, якому було дозволено виголошувати те, про що говорили кулуарно: «Відбувається русифікація влади. Раніше скільки тюбетейок у Кремлі бігало, а тепер жодної!» Тоді ж Назарбаєву колеги по регіону запропонували стати будівничим власне Середньоазійської співдружності. Здавалося, природно, патріотично і почесно. Але він на це не пішов, вирішивши долучитися до СНД, хай і — принаймні, ззовні виглядало, — з ласки засновників. Чому? На відміну від України, про найкращі стартові можливості для незалежності якої говорили геть усі, Казахстан був сировинним придатком Союзу. Був і власний Чорнобиль — півтора мільйона казахстанців проживали на заражених внаслідок ядерних випробувань територіях. Ще одна масштабна катастрофа, яку відтепер казахам треба було долати самотужки, — загибле Аральське море. А ще ядерні арсенали... Інша наочна тоді небезпека — міжнаціональний конфлікт. Із вуст російських політиків лунали погрози відібрати цілі області, населені так званими російськомовними...
У відносинах з великими сусідами — Росією і Китаєм — Назарбаєв обрав лінію на встановлення і підтримання рівноваги: із Росією — союзництво, із Китаєм і США — стратегічне партнерство. Із посиленням Європейського союзу Казахстан уклав партнерство і з ним (і там уже є такі, хто всерйоз говорить про майбутнє членство Астани в ЄС). Але, водночас, не надає переваги жодному із них. Більш того, через низку міждержавних об’єднань, де світові гравці мали б урівноважувати власні амбіції з інтересами інших, що, в свою чергу, нейтралізовувало б спроби когось одного домінувати в цілому регіоні.
Від початку свого правління президент Назарбаєв обрав формулу, якої тримався ще в Союзі, намагаючись уникнути його швидкого розпаду, — економіка передусім. Тоді це кредо не забезпечувало йому політичних союзників, головним чином, серед партій націонал-демократичного спрямування. Ті, як усюди, прагнули негайного «національного відродження». Тому і опинився тоді в опозиції до президента видатний письменник Олжас Сулейменов (до речі, нині близький союзник). Більш того, Назарбаєв висунув концепцію «казахстанського народу» як багатоетнічної спільноти, об’єднаної спільною батьківщиною. На практиці це втілилося в квазі-парламентську структуру Асамблею народів Казахстану, яку очолює сам президент. Його таланти посередника-миротворця, як розповідають очевидці, проявилися ще в юності... в Дніпродзержинську, коли група казахів-учнів місцевого металургійного училища побилася на танцях із місцевою молоддю. Конфлікт вийшов не на жарт, але урівноважений виступ Назарбаєва на гарячих зборах помирив усіх...
Тут явно простежується запозичений досвід творця сучасної Малайзії Мохаммада Махатхіра, який ще в 60-х роках в умовах кривавих міжетнічних зіткнень пішов не на створення преференцій і пільг для власного, тоді найвідсталішого, малайського етносу, а спонукав малайців припинити скиглити, а вчитися в успішніших і власними руками і розумом досягати гідного рівня життя.
Патріотам Назарбаєв запропонував приєднатися до амбітного проекту — побудови нової столиці Астани. Тоді, у 90-х, ця ідея виглядала повним абсурдом: мізерні зарплати, 2 млн. безробітних, а президент вирішує вкладати величезні кошти у велетенський проект. За його задумом, казахи мали б увірувати у власні сили і можливості. Обрання для столиці обласного центру, відомого як Цілиноград, або Акмола, теж не було випадковим. Ще Геродот писав, що саме тут проходить Шовковий шлях, поєднуючи Схід і Захід. Що ж, історія виявилася на його боці. Астана нікого не може залишити байдужим своєю архітектурною масштабністю і оригінальністю, водночас, чіткою казахською національною ідентифікацією: це три в одному — історія, сьогодення і перспективи казахів — у бетоні, склі й металі. У конкурсі на кращий генеральний план столиці переміг японець Кішо Куракава. Він запропонував, щоб усі будівлі Астани будували у контурах орла у польоті — державного символу країни. Гроші на будівництво йшли і йдуть не лише з державного бюджету, а й від іноземних інвесторів, І це вже кільканадцять мільярдів доларів. Усе місто — це вільна економічна зона. Усі бажаючі можуть узяти землю в довгострокову оренду. Є й обов’язкова умова — жодний будинок за архітектурою не повинен нагадувати інший. Середній вік мешканців Астани — 32 роки. І тут проглядається ще одна хитрість Назарбаєва: до нової столиці переїхали передусім молоді й амбітні спеціалісти, що прийшли на державну службу. За планами Назарбаєва, Астана, окрім адміністративного і бізнесового центру всієї Центральної Азії, має стати й центром освіти всього величезного регіону. Тут відкриті й далі будуть будівлі університетів-філіалів вишів США, Японії та Європи. Треба визнати, що чогось українського в архітектурному обличчі казахстанської столиці наразі немає — наші будівельники там іще не відзначилися, на відміну від японців, британців, росіян, турків, кувейтців і катарців...
Малайзійська модель побудови національної економіки, спрямованої на самозабезпечення потреб країни і конкурентноспроможності на світовому ринку, вочевидь прижилася в Казахстані (до речі, нинішній посол Казахстану в Україні Амангельди Жумабаєв, за фахом учений-економіст, якраз у той період економічної трансформації був послом саме в Малайзії). А досягнуто цього було шляхом цілковитої лібералізації економіки з першочерговим завданням залучити іноземних інвесторів для розвитку, явно за рецептом творця «сінгапурського дива» Лі Куан Ю. Якщо в середині 90-х Казахстан перебував у другій сотні держав по рівню доходів на душу населення, то сьогодні він увійшов у групу країн із середнім рівнем доходів. Для порівняння: обігнав Болгарію і впритул наблизився до Бразилії, Туреччини й Малайзії. Звісно, були й великі мінуси. Сам президент визнав, що та ж приватизація була нечесною. Дійсно, у Казахстані з’явилися свої скоробагатьки, але застосовувати до них визначення олігархів несправедливо: впливу на прийняття державних рішень, на політичний процес, наприклад, шляхом фінансування партій і своїх висуванців, — вони не мають. Слід сказати, що за оті мінуси лібералізації Назарбаєв особисто розплатився. Чоловіку старшої дочки президента Рахату Алієву були висунуті звинувачення у скоєнні тяжких злочинів — від економічних (рейдерство) до спроби захоплення влади, що потягло на 20 років ув’язнення. Той утік і нині мешкає в Європі, виступаючи із політичними заявами, що явно використовують для тиску на Астану — соррі, така вже «реальполітік».
За східноазійською моделлю, Назарбаєв вів країну сильною рукою, навіть жорсткою. Але не жорстокою. Опозиція видає свої газети високого поліграфічного рівня, які вільно надходять у продаж будь-де. Силовими прийомами опозиційна преса теж не гребує: сам бачив, як на першій шпальті однієї з таких газет з’явилося сповнене обурення повідомлення, що президент став Героєм Казахстану, і колаж: Брежнєв із зірками героя і Назарбаєв зі своєю. Опозиція очікувала, що президент не відмовиться від пропозиції парламенту, де має більшість, нагородити самого себе найвищою відзнакою. А він відмовився (героями стали вчителька, директор агрокомбінату — українець, та військовий), та газету із «качкою» з продажу не вилучили... Щодо втіхи самолюбства, то Назарбаєв має лише університет свого імені. Тоді як пам’ятники йому відкривають за кордоном — до 70-річчя в Туреччині, і там же вулиця його імені. Щодо «пам’ятника нерукотворного», то це сама країна, про що Назарбаєв говорить без зайвої скромності: «Я побудував Казахстан». Він відмовився підписувати проведену в парламенті конституційну поправку про надання йому титулу «лідера нації» (але вона вступила в дію за підписом прем’єра). Що ж, можливо, східні хитрощі. Але й тут простежується прийом згаданого Лі Куан Ю на збереження спадковості курсу — той після відставки посів спеціально створену посаду міністра-наставника... Але навряд чи Назарбаєв роздумує про такий крок на осяжне майбутнє: справ йому на міжнародній арені тільки додається. Так, схоже, йому вдасться нечуване: зібрати восени саміт лідерів держав ОБСЄ, щоб удихнути нове життя в цю структуру. За 10 останніх років цього не спромігся зробити ніхто...
До України в казахстанського президента ставлення особливе. Український посол обов’язково розкаже в Астані, що кожну зустріч Назарбаєв розпочинає зі слів: «Чи не забула мене ненька-Україна?» І в цьому питанні-вітанні є певна гіркота. Попри те, що дві країни утримують кількамільярдний обсяг товарообороту, Астана дійсно потребує України для реалізації своїх геополітичних проектів, наприклад, того ж плану транспортного, економічного, безпекового сполучення Азії і Європи, відомого як «Шлях в Європу». І зовсім не з вини Астани конкретне наповнення цього проекту досі залишається перспективою, а пропоновані конкретні оборудки, наприклад, із тим же транспортуванням казахської нафти, Київ свою пасивністю перекидав іншим...
