Без сумніву, чимало людей у цілому світі з полегкістю зітхнули, як дізналися про переобрання чинного американського президента Барака Обами на наступну каденцію. Опитування, проведене всесвітньою службою Бі-Бі-Cі World Service у 21 країні, показало, що більшість респондентів віддає перевагу Обамі (скрізь, за винятком Пакистану). Проте радість з приводу результатів виборів не повинна засліпити нас настільки, щоб ми не бачили: Обама «не дотягує» до цілої низки етичних стандартів, характерних для демократичного вибору.
Згідно з даними американського Центру за зворотний зв’язок у політиці (Center for Responsive Politics), витрати на вибори як президентські, так і до Конгресу (включно з коштами спонсорів, самих кандидатів та їхніх політичних партій) оцінюються в понад шість мільярдів доларів США. Таким чином, американські вибори-2012 увійшли в історію як найдорожчі.
Основну масу цих коштів було витрачено на те, щоб виштовхнути з рингу партію-суперницю. Це йде на користь рекламним агенціям і засобам масової інформації — але більше нікому. І звісно ж, ніякого добра від цього немає самим партіям або громадськості, яку бомбардують рекламою — а надто якщо це стосується мешканців, так би мовити, «штатів, які не визначилися» (swing states), за які точиться особливо запекла боротьба. Складно повірити, що, скажімо, 200 мільйонів американських доларів не вистачило б на адекватне інформування електорату про політичну лінію кандидатів.
У цьому сценарії економія становила би близько 5,8 мільярдів доларів. Отже, якби такі межі поєднати з державним фінансуванням виборчих кампаній, можна було б проводити вибори відповідно до важливих етичних стандартів: не дозволити багатим мати непропорційно великий вплив на результати голосування, а відтак і на дії новообраного президента і Конгресу.
Ніхто насправді не очікує, щоб політична реклама надавала громадянам інформацію, потрібну їм для належної оцінки чеснот кандидатів. Проте у президентських виборах практика проведення трьох раундів теледебатів між кандидатами двох найбільших партій повинна стати нагодою для ретельного обговорення таких питань. На жаль, більшість проведених останнім часом дебатів засвідчила, що їм не вдалося досягнути цієї мети.
Наприклад, погляньмо на дебати, проведені в жовтні, які мали би стосуватися зовнішньої політики. Можливо, США вже не грають ролі беззаперечного світового лідера, як це було в перші десять років після розвалу Радянського Союзу — але, втім, їм усе ще належить винятково важливе місце в міжнародному житті. Обама назвав США «незамінною державою», і це визначення все ще істинне — почасти тому, що воєнний бюджет США перевищує бюджети наступних дев’яти наймогутніших країн світу. Він у п’ять разів перевищує воєнний бюджет Китаю — другий за розміром у світі.
Однак ми не почули серйозного обговорення тих умов, які виправдовували б застосування цієї військової могутності. Обидва кандидати заявили, що не хотіли б військового вторгнення, щоб не дати владі Сирії вбивати й надалі своїх громадян; але жоден із них не міг сказати, коли ж, власне, вони будуть готові взяти на себе відповідальність за захист громадян, які потерпають від власного уряду або від сил, які такий уряд не бажає або не здатен стримати.
Обидва кандидати заявили, що підтримуватимуть Ізраїль і не дозволять Ірану розробляти ядерну зброю. Але не обговорювалися шляхи розв’язання палестино-ізраїльського конфлікту або підстав, на яких країни, які володіють ядерною зброєю, мали б право застосовувати силу, щоб не дати розробляти таку зброю іншим країнам.
І справді, те, що не обговорювалося в кандидатських зовнішньополітичних дебатах, було набагато важливіше за те, що прозвучало. Уся дискусія зосередилася на регіоні від Лівії до Ірану. Китай було згадано лише з огляду на його гіпотетичні «махінації» в торговельних і валютних питаннях. Питання ж на зразок проблем у зоні євро й відносин з Росією не були порушені взагалі. І навіть не варто згадувати, що жоден із кандидатів не удостоївся запропонувати якесь вирішення проблеми злигоднів, у яких нині живе понад мільярд людей на планеті.
Найсерйознішим упущенням стали зміни клімату. Під час дебатів Обама найближче підійшов до цієї проблеми, коли говорив про «енергетичну незалежність», що означає відсутність залежності від близькосхідної нафти. Очевидно, це те, чого прагне кожен американський патріот.
Обама згадав також, що він посилив вимоги до економії пального для автомобілів у США і забезпечив інвестиції у відновлювані джерела енергії, зокрема сонячної та вітрової. Та коли Ромні заговорив про збільшення видобутку вугілля, Обама не вважав за потрібне вказати, що двоокис вуглецю з теплових електрогенераторів, що працюють на вугіллі, вже й так стала основним чинником зміни клімату, що в нас усе ще немає технології для виробництва «чистого вугілля» і що нарощення використання вугілля як палива для ТЕС важким тягарем ляже на населення всього світу.
Можливо, якби не ураган «Сенді», то президент і не згадав би про зміни клімату. Після цього мер Нью-Йорка Майкл Блумберг оголосив про свою підтримку Обами, тому що його політика оптимальніша для протидії кліматичним змінам. У відповідь Обама визнав, що кліматичні зміни становлять «загрозу майбутньому наших дітей, і заради них ми повинні з цим щось робити».
Тепер, коли його вже переобрали, залишається відкритим питання про те, чи президент і справді не забуде про обов’язок стосовно наших дітей і наступних поколінь.
Пітер СІНҐЕР — професор біоетики Прінстонського університету, почесний професор Мельбурнського університету — один із найавторитетніших у світі філософів-етиків, автор праць «Практична етика» і «Звільнення тварин: нова етика ставлення до тварин».
