Сирійські війська залишають свої позиції навколо Бейрута і на півночі Лівану та прямують на схід країни згідно з рішенням, прийнятим цього тижня на засіданні Вищої ради Сирії та Лівану під головуванням президентів Башара Асада й Еміля Лахуда. Очікується, що до кінця березня на території Лівану залишаться лише три з 14 тисяч сирійських військовослужбовців. Таким чином Сирія таки виконує резолюцію ООН. Водночас днями Кофі Аннан заявив про необхідність визнання з боку ООН просирійської ліванської партії «Хезболла», яка виступає проти виведення військ із Лівану. Така заява пов’язана з наростаючою протягом двох тижнів хвилею масових демонстрацій у Лівані та Сирії. Демонстранти по черзі виступають як за виведення сирійських військ, так і за їхнє подальше перебування на території Лівану. Примітно, що в самому Лівані мітинги під гаслами «Сирія й Ліван — навіки разом!» були масовішими, ніж антисирійські акції опозиції.
Після вбивства колишнього прем’єр-міністра Лівану Рафіка Харірі всі погляди звернені сьогодні на Сирію. Опозиційні групи в Лівані, а також прибічники Харірі відкрито поклали відповідальність за вбивство на режим президента Сирії Башара Асада. Адміністрація Буша хоча офіційно й не звинуватила Сирію, але фактично зробила це, відкликавши свого посла з Дамаска. Подейкують, що США розгнівані відмовою Сирії вивести свої сили з Лівану відповідно до резолюції ООН.
Зростаюча опозиція гегемонії Сирії в Лівані — це лише одна з чотирьох взаємопов’язаних проблем, що стоять перед Сирією, вирішенню яких вона поки що не приділяє достатньої уваги. Решта три — це поведінка Сирії в Іраку, її відносини зі США та необхідність внутрішніх реформ. У той час, як корозійна бездіяльність є «торговою маркою» сирійського режиму, разом узяті, ці проблеми загрожують загострити ситуацію і призвести до ще більшої міжнародної маргіналізації Сирії.
У Лівані Сирія хронічно неправильно інтерпретує наміри адміністрації Буша. У вересні минулого року США спільно з Францією підтримали резолюцію 1559 Ради Безпеки ООН, що вимагає від Сирії вивести війська з Лівану та роззброїти озброєні угруповання, головним чином «Хезболла». Це сталося після того, як у вересні минулого року Асад порушив конституцію, подовживши мандат президента Лівану Еміля Лахуда, незважаючи на попередження з боку Франції й Америки. Однак до сьогодні сирійські чиновники кажуть (у приватному порядку), що не вважають, що США серйозно наполягають на виведенні військ.
Сирійські лідери також продовжують ігнорувати вимоги, що виходять із самого Лівану, закінчення 28-річної військової присутності Сирії в цій країні. Ці вимоги різко посилилися після смерті Харірі, коли десятки тисяч прихильників колишнього прем’єр-міністра, які перебували в нерішучості, коли справа стосувалася Сирії, скандували: «Геть Сирію!»
Справді, в Бейруті утворився широкий багатогромадний опозиційний фронт, що вимагає виходу Сирії. Однак, замість того щоб відреагувати на вимоги фронту і встановити здорові двосторонні відносини між двома рівними державами, Сирія постаралася розділити опозицію і відновити свій контроль. Убивство Харірі значно ускладнює це завдання, і Сирія має приготуватися до серйозної реакції з боку США та Франції.
В Іраку від дня падіння Багдада 9 квітня 2003 року Дамаск демонстрував недоречну ностальгію за старою системою. Хоча сирійська та іракська баасистські партії були заклятими ворогами, втіха полягала в тому, що обидві вони були членами конфедерації деспотизму. Для сирійців демократичний Ірак, дружній до США, завжди був набагато гіршим, ніж Саддам Хусейн — ворог, якого вони знали, і з яким, імовірно, вели торгівлю в роки дії міжнародних санкцій проти Іраку.
Імовірна підтримка, яку надає Сирія вигнанцям з-поміж колишніх членів баасистської партії, загрожує зашкодити відносинам з новим Іраком. Багдад неодноразово звинувачував режим Асада у сприянні перекачуванню іракських фондів до рук бунтівників, а також нещодавно повідомив Сирію про виявлення фотографії високопоставленого представника сирійської розвідки з бойовиком-ісламістом на тілі останнього в Фаллуджі. У міру становлення законного уряду в Іраку після проведення виборів сирійцям доведеться виявити завбачливість і розірвати зв’язки зі своїми просаддамівськими знайомими.
Зростаюча нетерпимість адміністрації Буша до втручання Сирії у справи Іраку та допомоги бойовикам є головною причиною погіршення відносин між Сирією та США. Дійсно, у Вашингтоні відчувається сильна неприязнь до Сирії. Саме тому заперечення з боку Сирії її ролі в Іраку рідко коли приймають всерйоз, і тому Асад не здобув підтримки Америки у відновлених переговорах з Ізраїлем із питання Голанських висот.
Існують усі ознаки того, що сирійці неправильно інтерпретують наміри Америки і в інших питаннях. Наприклад, Асад, мабуть, досі не усвідомлює, наскільки адміністрація Буша асоціює його режим із тероризмом. Сирійська влада вважає, що оскільки баасистська партія є світською, США неодмінно підтримають її проти відродження ісламістських партій. Вони не бачать того, що американський уряд вважає Сирію причетною до дій ісламістських терористичних угруповань на палестинських територіях, в Іраку та Лівані.
У внутрішніх справах режим Асада також перебуває в глухому куті. Політична й економічна реформи, там, де спостерігається певний прогрес, протікають надзвичайно повільно. Великою темою обговорень у Сирії є відродження ісламу як альтернативи політичній та економічній системі, що не пропонує стимулів і можливостей нікому, крім сановників існуючого режиму. Опозиція Франції присутності Сирії в Лівані була, принаймні частково, викликана розчаруванням у реформаторських здібностях Асада, і Європейський Союз продемонстрував таке саме ставлення.
Асад сьогодні перебуває в консолідаційній стадії, що практично не залишає місця для реформ. Справді, його новий міністр внутрішніх справ, Газі Канаан — представник старої школи та прихильник жорсткого курсу — очолив минулого року переслідування реформістів і курдів. Перестановки в уряді в листопаді минулого року, внаслідок яких Канаан та інші опинилися при владі, вважаються відображенням уподобань Асада. Наступного місяця кілька відставок дозволять президенту поставити більше своїх людей на силові позиції.
Однак консолідація — це не реформа. Асад має продемонструвати, що посилення влади може привести до істинної трансформації. Досі президент дотримувався жорсткого курсу стосовно Іраку, Лівану й у внутрішніх справах. Якщо він і є реформатором, то мало хто вірить у це. Сирія може заплатити дорогу ціну за цю неясність.
Майкл ЯНГ — політичний аналітик, Бейрут (Ліван).
