У міру того, як швидке економічне зростання Китаю почало впливати на багато процесів у світі, кандидати на посаду президента США дуже часто покладали на Пекін провину за деякі внутрішні проблеми Америки. Однак у нинішній передвиборній кампанії обвинувачень на адресу Китаю практично не звучало. Для такої приємної зміни існує багато причин.
Президентські вибори у США останніми роками рідко обходилися без згадування Китаю, який часто ставав мішенню популістської демагогії. На валютну політику Китаю, що прив'язує женмінбі до американського долара, неодноразово покладали провину за зростаючий зовнішньоторговельний дефіцит США. І дарма, що дефіцит торгового балансу США з Китаєм, включно з Гонконгом, становить менше однієї п'ятої загального зовнішньоторговельного дефіциту США — саме збільшення обсягів імпорту з Китаю і прямих інвестицій з боку американських компаній є, на загальну думку, причиною зростання безробіття в Америці.
Так само незавершені реформи в банківському секторі Китаю та наявність державних підприємств використовували як свідчення державного субсидування демпінгової діяльності. Попри те, що більша частина китайського експорту сьогодні припадає на частку приватних компаній, які практично не отримують позик від державних банків, у минулому під час передвиборних кампаній кандидати в президенти США часто намагалися завоювати серця виборців з-поміж представників робітничого класу обіцянками захистити робочі місця у США від нечесної практики ділових відносин із боку Китаю. На питанні робочих місць можна було грати й далі, згадавши важкі умови праці, низькі заробітні плати, використання дитячої праці та інші проблеми, які зазвичай існують у країнах, що розвиваються.
Нападки на комуністичну країну, здавалося б, завжди надавали американським політикам зручну можливість привернути увагу й симпатії середнього американського виборця. Зрештою, можна бути впевненим, що більшість американських виборців не стане розбиратися, що насправді відбувається в інших країнах, не кажучи вже про країни Далекого Сходу.
Але цього разу Джордж Буш і Джон Керрі знали, що було б безрозсудним робити надто сильні випади на адресу Китаю. Американські компанії, як і вся економіка США, сьогодні мають величезні інтереси в Китаї, й жодному з кандидатів не вигідно «розгойдувати цей човен». 2004 року кандидат в президенти може обіцяти вжити додаткових антидемпінгових заходів проти китайських товарів, учинити на Китай сильніший тиск з метою примусити уряд змінити валютну політику або посилити критику на адресу слабкого захисту прав інтелектуальної власності в Китаї, але надмірний протекціонізм може видатися безвідповідальним.
Справді, політика протекціонізму не здатна зменшити зовнішньоторговельний дефіцит Америки або зупинити зростання безробіття в країні. І хоч би скільки політики намагалися перекласти провину на інших, зростання обсягів імпорту до США означає більшу залежність від міжнародних ринків, а частка Китаю в інвестиційному портфелі Америки необхідна для конкуренції з європейськими та японськими компаніями. Приховати ці факти від американських виборців більше неможливо. Джордж Буш не дотримав своїх антикитайських протекціоністських передвиборних обіцянок 2000 року, так само як і Білл Клінтон за весь період свого президентства. Будь-які випади на адресу Китаю та протекціоністські заклики сьогодні можуть видатися беззмістовними.
Більше того, геополітична важливість Китаю для США значно зросла з часу терористичних актів у Нью-Йорку та Вашингтоні 11-го вересня 2001 року. Нині, принаймні в інтересах Америки, залучити Китай до глобальної боротьби з тероризмом. Боротьба з ісламським екстремізмом певною мірою відповідає інтересам самого Китаю, і тому він не намагався заблокувати Америці шлях до війни в Іраку в Раді Безпеки ООН. Китай також конструктивно співпрацює зі США та їхніми союзниками в питанні ядерної програми Північної Кореї.
Звісно, Америка, як і раніше, намагається стримати зростання Китаю та не дати йому можливість перетворитися на найбільшу регіональну та світову державу. Але це залишається довгостроковою стратегічною метою, а не темою передвиборних кампаній, особливо коли Китай здається надто слабким для того, щоб становити безпосередню загрозу США на будь-якому фронті в доступному для огляду майбутньому.
Китай ніколи не був позитивним чинником в американській політиці, отже, з цього погляду, чим менше про нього згадують під час поточних передвиборних перегонів у США, тим краще. Відносне затишшя стосовно Китаю може пояснюватися переважанням теми війни в Іраку в американських новинах. Однак це може означати й те, що політична еліта Америки перебуває в процесі адаптації до нової реальності та, відповідно, переглядає свої погляди на Китай.
Фань ГАН — професор економіки Пекінського університету й Академії суспільних наук Китаю.
