Більшовики завжди намагалися нав’язати власну мову, чи, радше, новомову, своєму супротивникові й тим самим визначити сприятливе для себе поле битви, на якому жертва була б приреченою на провал. Немає ніякої польсько-польської війни. Це не боротьба між двома польськими таборами: послідовників Пілсудського та націонал-демократів (польський довоєнний політичний рух, який мав багато спільного з націоналізмом і мало — з демократією. — Ред.). Існує лише конфлікт поляків проти польських «совєтів». Польсько-радянська війна усе ще продовжується, і ми в ній програємо, бо й надалі дозволяємо нав’язувати нам їхні мову та поняття.
Мова є засобом для вираження думок та спілкування. Якщо ми надамо словам інших значень, то змінимо сприйняття реальності. У 1984 році Кристина Керстен писала у виданій поза цензурою публікації «Народження політичної системи»: «Я переконана, що ідейно-моральні істини знаходяться не лише на одному боці. У Польській Робітничій Партії... панувало... переконання... що реалізовується ідеал справедливої Польщі. [Тому]... чи можна сказати, що один різновид патріотизму був правдивим, а інші — фальшивими? Що серед молодих людей ... котрі полягли з обох сторін, лише один був істинним поляком». Таким чином, замість соціальної інженерії вона писала про «елементи соціальної революції» й намагалася довести, що «ми не зрозуміємо наших повоєнних часів... якщо почнемо писати «партизани зі «Свобода і Незалежність» (цивільно-військова антикомуністична організація, яка діяла у Польщі з 1945 по 1952 рік. — Ред.) замість «бандити зі «Свобода і Незалежність».
ПРИВЕЗЕНІ З ЛУБ’ЯНКИ
Провідний історик реформістської фракції партії (Комуністичної — Ред.) хотіла так висвітлити минуле, щоб це було вигідно для її середовища, котре будувало радянську Польщу для товариша Сталіна, а зі зміною політичного становища враз почало переходити до опозиції. Ці люди не були зацікавлені у виявленні своєї ролі в період радянського завоювання, названого комуністами періодом «помилок і спотворень». Таким чином, роки ліквідації борців за свободу зображувалися московськими агентами як громадянська війна чи соціальна революція. Замість того, щоб віддати шану «проклятим солдатам», люди писали про виродження руху опору і поширення звичайного бандитизму.
Ціль була зрозумілою — створити міф про внутрішній польський конфлікт, а не показувати реальну боротьбу польського руху опору проти радянського завоювання їхньої землі. Звісно, не можна обійти увагою роль Сталіна та Червоної армії. Однак вони відігравали лише роль сили, яка давала можливість прийти до влади частині польських соціалістів, а не просто радянській агентурі (вихованій або просто привезеній із Луб’янки і в той же час абсолютно відокремленій від суспільства).
Метою розробки надійної стратегії, заснованої на правильному аналізі, має бути бачення дійсності, непідкріпленої бажаннями та надіями споглядача. П’ятдесят років комунізму було достатньо, аби нав’язати і домогтися визнання радянської еліти. А двадцять років посткомунізму дозволило цим елітам виховати покоління наступників. І, що найгірше, вони успішно укорінилися над Віслою та заблокували шлях розвитку антирадянських сегментів Польщі. Їхня соціальна база більша за нашу. Це тому, що після 1989 року пострадянська правляча верхівка, побоюючись втрати позицій, перешкоджала процесу національного відродження. А з відновлення національної пам’яті зробила публічного ворога та символ відсталості. Переконання, що тоталітаризм як насаджена система не має соціальної підтримки в Польщі, виявилося міфом. Його широку суспільну базу поповнюють ті жителі нашої країни, яким Польща абсолютно байдужа.
Часи змінюються, але інтереси залишаються. Саме поняття «польсько-польська війна» має на меті нав’язати нам помилкове уявлення про реальність та характер конфлікту, прирівнюючи моральні якості обох сторін. Між тим польсько-радянська війна триває. З одного боку, нерадянська Польща намагається створити власну еліту, відновити країну та відстоювати власні інтереси. З іншого — пострадянська правляча верхівка бореться за збереження монопольних позицій. Останнє можливе лише завдяки псевдодемократичному режиму та олігархічним структурам влади, які у свою чергу підтримуються комуністичними службами безпеки та російськими гарантіями. А звідти починається захист російських інтересів як власних та всеохоплююча брехня. Так звані польські інтереси слугують лише для того, аби зайняти позиції в ЄС. Прийняття із радістю рішень (з ЄС. — Ред.), які суперечать інтересам Польщі, — це радше можливість потрапити у більш прибуткові офіси, аніж очікування схвалення. У цьому сенсі Польща їм нарешті знадобилася.
Польське радянське суспільство — це, на жаль, довготривалий елемент політичного ландшафту. Вони б хотіли не тільки зберегти свої привілеї, а й приховати характер своїх інтересів. Почуття безпеки і стабільності має бути забезпечене шляхом знищення опозиції. Проте ми чинимо інакше — не відмовляємо їм у праві на існування та захист КДБ. Але це має бути під власним іменем — як пострадянський табір та російська партія. Хочуть служити Москві та службам безпеки — ласкаво просимо, але нехай не розраховують на те, що ми не називатимемо речі своїми іменами.
КОМПРОМІС
В історії є моменти, коли з двох конкуруючих таборів жоден не має достатньої сили для перемоги: коли один, попри усі намагання, занадто слабкий, аби розгромити супротивника, а інший слабкий, проте засильний для свого ворога. Їхня боротьба триватиме, допоки обидві сторони не вичерпають сили і знайдуть компроміс. Це призводить до зникненням фундаменталістів з обох сторін.
Отже, ми повинні сформулювати чіткі умови для компромісу з пострадянською російською партією. Пострадянський табір мав би:
1. Відмовитися від захисту російських інтересів, від російської протекції, в тому числі в межах ЄС з усіма відповідними наслідками для себе.
2. Відмовитися від монополії влади, а також інструментів, спрямованих на її підтримку, контроль та маніпулювання суспільством (державними установами, ЗМІ, судовою системою, прокуратурою).
Для пострадянської правлячої верхівки було б корисним часткове зберігання позиції, яку вона отримала завдяки чужій та ворожій для Польщі державі.
Із нашої точки зору, не всі наші сподівання здійсняться — пострадянський табір продовжуватиме діяти безкарно й легітимно. Проте ціною спільного захисту польських інтересів виникли б основи плюралізму та справжньої демократії. До того часу публічні дебати можливі лише з нашої сторони. Врешті-решт, про що ми можемо дискутувати з польськими «совєтами»? Вони сперечаються, як нас знищити, ефективно доїти Польщу, маніпулювати виборцями і робити добро Путіну чи Медведєву. Це для них дуже серйозна дилема. Нам не варто здаватися, треба припинити скаржитися на невдачі та нарікати на несправедливе ставлення. А чому ми маємо бути іншими? Адже ніхто не відмовиться від захисту власних інтересів.
Складається враження, що в нинішній політичній ситуації (коли незалежна Польща є основною перешкодою на шляху російсько-німецького дуумвірату. а Франція наступає на п’яти) російська партія почувається настільки сильною, що намагатиметься повністю усунути опозицію і закінчити процес збалансування. Але бажання — це одне, а можливість, реальна динаміка подій — це інше. Тому зараз не час для компромісів. Динозаври повинні вижити.
