На кожну країну, яка відправила свої війська до Іраку, чиниться суспільний тиск. Про це свідчить, зокрема, рішення Філіппін вивести свій невеликий контингент. Але для Японії питання про те, чи продовжувати сприяти іракській реконструкції, виходить за межі переваг цієї політики. Для Токіо на перший план виходить поняття безпеки й національного інтересу.
Під час «холодної війни» політика національної безпеки Японії, здавалося, була між «первинністю ООН» і принципом «спочатку Союз». Однак, по суті, створення союзу зі Сполученими Штатами домінувало над курсом Японії. Ця тенденція залишається й понині. Але терористичні напади на США у вересні 2001 року примусили Японію усвідомити той факт, що країна повинна діяти більш автономно й незалежно при формуванні та здійсненні політики у сфері національної безпеки. Парадигма міжнародної безпеки, яка довго домінувала над японським уявленням про оборону, змінилася, й вищі чиновники зрозуміли, що вони повинні були змінитися разом із нею. Для Японії нині політика безпеки мусить відповідати трьом критеріям — «національні інтереси», «союз» і «міжнародне співробітництво».
Ця «трійця» не є чимось новим для Японії. Слід звернути уваги на історію — зокрема, на японські дії під час «повстання боксерів» (1900 рік), а також під час Першої світової війни. Звісно, існують величезні відмінності між ситуаціями в минулому й сьогоденні. Але ті історичні контексти проливають світло на нинішню реакцію Японії на події в Іраку й у світі.
Під час «повстання боксерів» Японія прислухалася до прохань міжнародної спільноти про допомогу і завоювала світову довіру тим, що пішла на жертви. Як результат — незважаючи на антияпонську пропаганду «жовтої загрози», що кипіла тоді в Європі, Японія увійшла в союз із найпопулярнішим партнером того часу — Великою Британією. Цей союз допоміг Японії завдати поразцi Росії в російсько- японській війні (1904 — 1905 роки).
Під час Першої світової війни Японія, однак, не хотіла відправляти війська до Європи, незважаючи на неодноразові прохання союзників. Хоча Японія й відправила військово-морські ескадрони до Середземномор’я, їй довелося вислухати чимало критики за свою відмову надіслати наземні війська. Тому після війни Японія втратила довіру Британії, що, зрештою, призвело до кінця англо-японського союзу. Відтоді Японія обрала шлях автономності, який призвів її до поразки у Другій світовій війні.
Під час «повстання боксерів» Японія цілком усвідомила, що зроблений у справу миру внесок, яким був «надзвичайний захист іноземних жителів», був «питанням національної важливості». Під час Першої світової війни, однак, Японію засліпило завзяття захистити маленькі, але безпосередні вигоди, і вона не змогла оцінити, що було справжнім «питанням національної важливості». Її пасивність коштувала Японії довіри міжнародної спільноти.
Як у світлі цієї історії необхідно розглядати позицію Японії стосовно Іраку? Чи зміцнить японська гуманітарна допомога та сприяння у відновленні Іраку довгостроковий національний інтерес? За винятком міжнародних терористів і рештків режиму Саддама Хуссейна, майже всі, включно з жителями Іраку, які ставляться до окупаційних сил Америки з підозрою, хочуть бачити завдання відновлення Іраку як у політичному плані, так і, по суті, виконаним. Японія також має аргументи щодо адекватної відповіді на глобальні очікування сучасності.
Звісно, відновлення миру й безпеки потребує набагато більше часу, ніж очікувалося. У зв’язку з майже щоденними терористичними нападами, у зв’язку з тим, що прості громадяни стають жертвами снарядів і гарматного вогню або помилкового бомбардування, у зв’язку зі знущаннями над іракськими ув’язненими і ворожістю іракських шиїтів (на яких США покладали великі надії в мирному процесі), американська політика може виявитися провальною.
Питання для Японії полягає в тому, що станеться як в Іраку, так і в усьому світі, якщо Америка виведе свої війська з повним провалом? Саме на знак визнання можливих наслідків — повернення американського ізоляціонізму, підбадьорення терористів — багато країн відправили свої війська й не виводять їх з Іраку. Справді, Росія, Франція та Німеччина, які протистояли США та Великій Британії в ООН щодо іракської війни, і сама ООН, яка вивела миротворців на ранньому етапі окупації, всі тепер шукають спосіб допомогти іракському відновленню. Зрештою, вони домовилися про міжнародні дії в рамках Резолюції 1546 Ради Безпеки ООН. Франція й Німеччина відтепер братимуть безпосередню участь, допомагаючи навчати іракські сили безпеки.
З огляду на все це, Ірак є вирішальним моментом і «питанням національної важливості» для Японії. Таким чином, японські Сили самооборони повинні продовжувати виконувати свої обов’язки «гуманітарних і відбудовних дій», співпрацюючи з її ключовим союзником США як член багатонаціональних сил під керівництвом ООН. І навіть якщо виникнуть небезпечні ситуації, Сили самооборони й сама Японія не повинні піддатися ім. Якщо Токіо продемонструє гідну рішучу волю, її істинні національні інтереси будуть захищені. Справжня автономність для Японії, як і в минулому, знову залежить від активної та спільної участі у стримуванні світової кризи.
Хайдеакі КАНЕДА, відставний віце-адмірал Сил самооборони Японії, директор Інституту Окадзакі
