Я хочу, щоб Росія була скучною країною — принаймні, протягом наступних кількох десятиріч. У ХХ столітті Росія встановила безперечний рекорд із усіляких переворотів і соціальних експериментів, що привернули світову увагу. Необхідна перерва.
Ця мета здавалася цілком досяжною — або, принаймні, можливою — до першої половини 2003 р. Іноземні кореспонденти, акредитовані в Москві, скаржилися, що нічого не відбувається в Росії Путіна. Інвестиції в російську економіку швидко зростали. На жаль, правителі Росії не звикли надовго залишати країну й інший світ без несподіванок, на які можна повитріщатися.
Навіювання почуття ненадійності — найкращий спосіб примусити ваше населення до покори та відстрахати потенційних інвесторів. Наскільки демократичний або недемократичний режим, інвесторів зазвичай не непокоїть. Усе, що їм треба, це стабільні, передбачувані правила.
Справді, лозунгом основних інвесторів є інертність. Потрібен час, щоб ухвалити рішення про те, чи варто вкладати кошти в проект, а після того, як інвестиційне рішення прийняте, досить важко швидко зупинити процес. Уряд Росії сьогодні робить усе, щоб довести, що — хоч це й важко — можна не надавати значення законам ділової фізики та зупинити інвестиції, які вже в дорозі.
Коли минулого року було заарештовано Михайла Ходорковського й інших керівників ЮКОСу, його нафтової компанії, корпорації, які вкладали інвестиції або хотіли вкласти інвестиції в Росію, були готові інтерпретувати застосування суворих заходів як окремий інцидент, спричинений політичною програмою компанії та її генерального директора, яким треба було бути обережнішими. Не так важливо, що на другу половину 2003 року стало ясно, що уряд збирається використати законні засоби — у вигляді величезних податкових позовів — для руйнування компанії.
Коли всього одна компанія зіткнулася з правовими та фінансовими проблемами, інвестори, які ухвалили рішення вкласти свої інвестиції в Росію, були готові проігнорувати такий розвиток подій. «Це, напевно, виняток», — повторювали вони як молитву або заклинання. Я чув щось подібне при обговоренні російських проблем: «Лише закінчіть справу ЮКОСу. Нам однаково, як, лише покладіть цьому край».
На жаль, джина випустили з пляшки. Протягом 2004 року стало цілком ясно, що внутрішній апарат безпеки Росії зайняв головну позицію в процесі прийняття рішень про те, як впоратися з економічними та політичними проблемами. Структури безпеки потягло до цього виду роботи, і вони вітали свої нові обов’язки. З багатьох поглядів вони почали розглядати боротьбу з великим бізнесом близькою до боротьби з терористами. І справді, у них є одне спільне: боротьба ніколи не закінчується.
Висувають дедалі більше податкових позовів і не лише проти ЮКОСу. Податкові позови проти телекомунікаційної компанії Вимпелком (однієї з провідних російських фірм та першої компанії, яку буде внесено до списку Нью-Йоркської фондової біржі за останні 90 років) посилають недвозначний сигнал інвесторам: ніхто не може вважати себе в безпеці.
Фактично, офіційні документи тепер навіть почали піддавати сумніву законність приватизації провідних російських компаній у 1990-х роках, що відкрило дорогу для дискусій про перегляд результатів цієї приватизації. Так, компанія British Petroleum, що інвестувала в Росію більше, ніж будь-яка інша компанія до цього часу, нещодавно виявила, що вона не має жодних гарантій на її права на родовище газу в Ковиткіному. Держава, як тепер здається, може зажадати назад цю власність у будь-яку мить.
Було б помилково робити довгострокові висновки з короткострокової економічної інформації, навіть якщо ця інформація підтверджує дійсність. Тривожні тенденції, які ми бачимо сьогодні, можуть бути тимчасовими та не мати серйозних наслідків. Економічне зростання після соціалізму — це процес, який неможливо (і не можна) легко зупинити.
Проте якщо влада продовжуватиме свої дії із дестабілізації російської економіки, сьогоднішні тривожні тенденції можуть насправді пустити коріння. Тоді Росія може забути про те, щоб досягти швидкого життєздатного зростання, якого досяг Китай. Замість цього ми, росіяни, намагатимемося запобігти насуванню економічної кризи.
Звісно, ніхто не може передбачити, коли настане така криза. Але безперечне одне: дуже скоро ми дізнаємось, який шлях обрали керівники країни. Справді, цей рік усе ж може бути найвирішальнішим для Росії.
Єгор ГАЙДАР — колишній прем’єр-міністр Росії (1991—1992), директор Інституту економічних проблем перехідного періоду.
