Незагойна рана Катині

Кожен громадянин зобов’язаний померти за свою Батьківщину, але нікого не можна зобов’язати брехати в ім’я Батьківщини.

Дві страшні події розділяють трохи більше місяця і майже 70 років брехні, напівправди та політичних ігор. Політбюро за участю Сталіна 5 березня 1940 р. прийняло ухвалу за запискою Берії про позасудовий розстріл польських громадян, в основному офіцерів і генералів. Із середини квітня 1940 р. ця жахлива ухвала почала виконуватися. З цієї пори до того часу мало кому відоме село в Смоленської області стало символом не лише злочину сталінського режиму, а й боязкості нинішньої російської влади, яка не бажає реабілітувати звинувачених, але ні в чому не винних людей. Більше того, розслідування припинене, а ухвалу прокуратури засекречено. Зокрема, засекречено й велику частину томів розслідування. Одночасно все вище підноситься хвиля заперечення злочину радянської влади і відновлюються спроби знову перекласти провину на гітлерівців.

У тому, що останні могли зробити щось подібне, ніхто й не має сумніву. Німецькі опозиціонери, які готували скинення Гітлера, вважали, що так і було. Але є одна обставина. Із польських офіцерів, які потрапили до радянського полону, вціліло небагато, а гітлерівський полон пережило майже 97%. При цьому німецька армія захопила приблизно рівну з Червоною армією кількість офіцерів.

НЕБАЖАНІ ЕЛЕМЕНТИ

Як заявив Молотов на сесії Верховної Ради СРСР у жовтні 1939 р., Червона армія взяла в полон близько 250 тис. польських військовослужбовців. До них було віднесено також поліцейських, прикордонників із Корпусу охорони кордону, військовослужбовців спецслужб і т.п.. За даними професора Шаповала, до 6 жовтня 1939 р. війська Українського фронту взяли в полон 304 334 чоловіки, Білоруського, — 60 202 чоловіки. Чому так вийшло?

Одним із прорахунків польського уряду і командування армією була впевненість, що СРСР у війні Польщі з Німеччиною залишиться нейтральним. Хоча Гжибовський, амбасадор у Москві, 6 вересня 1939 р. передав до Варшави повідомлення, що СРСР може напасти на Польщу, але головнокомандувач Едвард Ридзь-Смігли (Едвард Ридзь) з якихось причин не надав цьому серйозного значення й наказав польській армії відходити на схід. План командувача був не таким безнадійним, як його представляла радянська історіографія. Варшава та фортеця Модлін повинні були оборонятися при повній окупації країни, залишки польської армії — тримати оборону біля кордону з Румунією, чекаючи на підтримку союзної Франції та Англії. Прем’єр-міністр Франції Даладьє і командування французької армії готувало наступ. Польській армії необхідно було протриматися 20 — 25 днів. І це було цілком реально.

Підійшовши 8 вересня до передмість Варшави, німецька армія зустріла сильний опір. Причому абсолютно несподіваний. Генерал Рейхенау по радіо передав донесення, що польська столиця впала, з чим своїх німецьких друзів поспішив привітати Молотов. Але гарнізон не думав здаватися. Танки, які прорвалися до міста, було спалено. Більше того, поляки зробили на річці Бзурі потужну контратаку. Армія «Познань» під командуванням генерала Кутшеби та частина армії «Поможе» вдарили на північний фланг німецької 8-ї армії. Оперативна група генерала Кнолля-Ковнацького рішучим ударом розгромила дві німецькі дивізії, які їй протистояли. За два дні в битву вступила група генерала Болтуча, яка зайняла Соботу та Ловіч. Цим створювалася серйозна загроза тилові німецьких військ, які наступали на Варшаву. Все це для німецького командування було громом серед ясного неба. Воно змушене було зупинити наступ на північ і перекидати в район Лодзі війська з інших ділянок фронту. Війна загрожувала затягнутися, німецька армія почала відчувати брак боєприпасів. Артилерія витратила до 70% боєкомплектів, що загрожувало перерости на загальну кризу. Саме з цим пов’язані істеричні телеграми до Москви з вимогою негайного вступу до Польщі Червоної армії.

Характерно, що німецьким військам, які протягом десяти днів оточували Львів, не вдалося змусити місто капітулювати навіть під загрозою його руйнування артилерією та бомбардуваннями з повітря. Після того, як відповідно до угоди німецькі частини почали відходити на захід, їхнє місце займала Східна армійська група Червоної армії, яка отримала наказ заволодіти містом до вечора 19 вересня. Проте в районі Червоного частини, які наступали, зустрілися з сильним опором із боку польських військ генерала Орлик-Рюкемана. За відомостями, отриманими радянською розвідкою, в місті перебувало дві-три польські піхотні дивізії й багато офіцерів, які потрапляли туди при відступі з різних ділянок фронту. На допомогу гарнізонові Львова проривалося угруповання генерала Соснковського. Аби допомогти йому, з міста назустріч було скеровано частину сил. Проте підхід до Львова великого угруповання радянських військ позбавив захисників міста останньої надії.

Маршал Тимошенко повідомляв (донесення підписане також членом військової ради Українського фронту Хрущовим) Сталіну, Молотову, Ворошилову та Шапошникову: «... 22 вересня начальник гарнізону Львова генерал Лангнер з’явився особисто на командний пункт командувача Східною групою т. Голикова і здав нам місто Львів». Відповідно до умов здачі міста, польському гарнізонові було гарантовано можливість піти до Румунії чи Угорщини. Проте обіцянку не було виконано. Більшість офіцерів — понад 2 тис. чоловік — незабаром опинилися в таборі для військовополонених у Старобільську і в квітні — травні 1940 р. були розстріляні та поховані в лісопарковій зоні під Харковом.

Відповідаючи Ріббентропу на привітання з 60-річчям, Сталін 26 грудня 1939 р. відзначив, що радянсько-німецька дружба скріплена спільно пролитою кров’ю. І це дійсно так. І це не лише загиблі у війні з Польщею солдати вермахту та червоноармійці під час визвольного походу, а й ті поляки, в основному офіцери, яких так безжалісно розстріляли не лише в Катині, Мєдному, Львові, Харкові, Калініні (Твері), Гродно та в багатьох інших місцях.

Враховуючи, що значна частина польської армії відступала з боями на південний схід у напрямі кордону з Румунією та Угорщиною, вона в результаті так званого визвольного походу потрапила до радянського полону. Причому такої кількості полонених радянська влада не чекала й не була до цього готова. Тому українців й білорусів, призваних до польського війська, рядових та унтер-офіцерів роззброювали й відпускали додому. Дещо пізніше відпустили й частину рядових поляків. Удалося вислизнути й частині молодших офіцерів, призваних із запасу. Але офіцерів, від капітана й вище, із самого початку затримували й потім передали до рук НКВС. У цій організації 19 вересня 1939 р. було засноване цілком таємне Управління у справах військовополонених та інтернованих на чолі з капітаном (за іншими даними — майором) Петром Сопруненком. Хай не дивує його начебто невелике звання. Майор НКВС відповідав генерал-майорові, інколи — генерал-лейтенантові в армії. Та й посада начальника управління за означенням була генеральською. Займався управлінням заступник наркома внутрішніх справ Чернишов, який підпорядковувався безпосередньо Берії.

Полонених офіцерів розмістили спочатку в трьох таборах: Осташково (Калінінська обл.), Старобільську (тоді Харківська, тепер Луганська обл.) та Козельську (Калузька обл.). Сюди ж перевели інтернованих у Литві та Латвії польських офіцерів (після приєднання цих країн до СРСР). У лютому 1940 р. Берія запропонував вождю перевести польських офіцерів із трьох таборів на Камчатку. І отримав згоду. Ешелони потягнулися на схід. Відправити встигли понад 600 чоловік. Проте незабаром було ухвалено інше.

УКРАЇНСЬКА КАТИНЬ

Перше і досить грунтовне розслідування розстрілів було проведене харківським КДБ і обласною прокуратурою 1990 р. Про це у своїй книзі та в ряді публікацій розповів Микола Голушко, який тоді очолював республіканський КДБ.

За його словами, в березні 1990 р. йому стало відомо, що поблизу Харкова в лісопарковій зоні перебуває обгороджений високим парканом спецоб’єкт. Поруч розташовувалася відомча база відпочинку. Тоді ж у рамках розслідування оперативно-слідчою групою було проведено часткові ексгумації: у шостому кварталі лісопаркової зони Харкова було виявлено останки близько 200 чоловік. За рядом ознак: документами, знаками розрізнення було визначено, що це останки польських офіцерів.

Документи, в тому числі й особові справи тих, хто перебував у таборі, 1959 р. знищили. Проте деякі все ж таки залишилися. У першу чергу — конвойних військ, які супроводжували польських офіцерів із табору в місця розстрілів. Чи то руки не дійшли до цих документів 1959 р., чи то про них просто забули. Все ж таки інший главк...

Всього в Старобільському таборі перебувало близько 4 тис. чоловік, зокрема, й генерал Андерс. Декого, в тому числі і його, вивезли до Москви та в інші табори, але велика частина залишилася. Згідно з конвойними нарядами, всі військовополонені етапами, по 79 чоловік у вагоні, були в квітні — травні 1940 р. відправлені в розпорядження Управління НКВС Харківської області.

Перший час були сумніви щодо того, що офіцерів дійсно розстріляли й що зробили це в Харкові. Втім, слідчі знайшли й допитали свідків розстрілів — і останні сумніви відпали.

Як показало інше розслідування, яке проходило приблизно в цей же час, у лісопарковій зоні було поховано не лише розстріляних офіцерів зі старобільського табору, а й ув’язнених із в’язниць Західної України, евакуйованих уже після початку війни з Німеччиною. Там уже був змішаний етнічний склад, але було й багато польських громадян. Відомо, що розстріляних у в’язницях Львова та міст західної частини Білорусії навіть не встигли вивезти.

Документи про харківське та інші розслідування розстрілів поляків в Україні було передано польському консулові в Києві Станіславові Чосеку. За відомостями Голушка, це було якнайповніше розслідування з питань цієї дуже важкої проблеми. Цікаво, що в Харкові розслідування вели молоді офіцери КДБ. І знайомство з одним із епізодів величезної репресивної машини НКВС справило на них величезне та незгладиме враження. Саме тоді вони отримали найміцніше «щеплення» від сталінського та подібного беззаконня. І це відіграло найважливішу роль у тому, що в подіях бурхливої зими 2004 — 2005 рр. спецслужби стали на бік народу й захистили його від можливого кровопролиття.

НАВІЩО РОЗСТРІЛЯЛИ?..

Щодо катинської справи виникає два запитання: чому було ухвалено розстріляти польських офіцерів і чому як радянський режим, так і нинішній російський так боялися й бояться розкрити всі обставини цього злочину.

Окрім відомої записки Берії до політбюро, жодних інших документів у відкритому доступі немає, хоча є всі підстави вважати, що вони є, інакше навіщо така завіса таємності після 70 років. Тому можна висловити лише версії, які базуються на непрямих даних.

Перша проблема — юридична. Радянський Союз формально з Польщею 1939 р. не воював, польські військовослужбовці не були полоненими, а інтернованими. З припиненням воєнних дій їх можна й потрібно було звільнити та надати можливість виїхати в будь-яку країну, у тому числі й на Батьківщину. Так сталося з поляками, інтернованими до Румунії, й навіть у практично союзній Німеччині Угорщині. Хоча СРСР конвенцію щодо полонених та інтернованих не підписував, однак затримувати іноземних громадян на своїй території не мав жодних підстав. Адже у своїй переважній більшості вони жодних дій проти СРСР і його громадян не робили, і звинувачувати їх, за великим рахунком, було ні в чому. Громадянами СРСР вони не були й під радянську юрисдикцію не підпадали. Але й відпустити поляків, особливо кадрових офіцерів, теж було неможливо. Було абсолютно зрозуміло, що з третіх країн вони вирушать до Англії, де перебував у еміграції законний польський уряд, і приєднаються до боротьби проти гітлерівської Німеччини. Для англійців загартовані, хоча і в швидкоплинних боях, офіцери будуть знахідкою і зміцнять їхні можливості у війні. Так щодо свого друга Гітлера Сталін вчинити не міг. Залишалося лише одне — тримати їх у таборах. Але так довго тривати не могло. Рано чи пізно питання про їхнє звільнення було б польським урядом поставлене. І в цьому воно, поза сумнівом, знайшло б підтримку інших країн, думкою яких Сталін із різних причин нехтувати не міг.

Друга проблема — чисто технічна. Є свідчення повідомлень нагору, що утримання офіцерів коштує дорого, необхідних коштів на їхнє харчування, на підтримку в таборах потрібного санітарно-гігієнічного стану в потрібних обсягах не виділяється. Окрім того, начальники управлінь НКВС доповідали, що охорона таборів відволікає настільки потрібні в інших місцях підрозділи. Мабуть, із цим була пов’язана пропозиція Берії про переведення офіцерів на Камчатку, де географічні та кліматичні умови полегшують охорону та конвоювання.

Третій чинник — міжнародний. Приблизно в цей же час, взимку — навесні 1940 р. — у Німеччині в таборах розстрілювали польську інтелігенцію. За даними, що потрапили до рук союзників, було розстріляно близько 5 тис. людей. Враховуючи тісну взаємодію в той період спецслужб двох країн, у Москві про цю акцію знали. І, можливо, вирішили не відставати.

Є ще одна версія, яка, втім, не відкидає попередні, але, на наш погляд, найголовніша. Сталін готувався воювати з Німеччиною. Не мало значення — нападати на неї першим чи чекати на напад з її боку. Звісно, війна передбачалася звитяжна, і результатом її мала стати нова соціалістична Польща. Як планували це 1920 р., але не вийшло. Опосередковано це підтверджується тим, що в другій половині 1940 р. було прийнято ухвалу про формування на території СРСР польської дивізії. Але ця дата — формальна. Судячи з того, як НКВС проціджувало польських офіцерів, з якою ретельністю вивчалися їхні погляди, минула діяльність і кваліфікація, готуватися до цього почали задовго до формально прийнятої ухвали. Були, звісно, прорадянськи налаштовані, як Зиѓмунд Берлінг. Із табору в Старобільську його перевели під Москву, де утримували в доволі стерпних умовах. Але таких було мало, тому приберегли Андерса і ряд його офіцерів. І добирати «правильних» почали ще взимку 1939 — 1940 рр.

Цій новій Польщі вкрай антирадянськи налаштована еліта була не потрібна, більше того, шкідлива. І від неї необхідно було позбутися. Будь-яким шляхом. Ось і вибрали найбільш звичний. Тим паче, що є людина — є проблема, немає людини — немає проблеми.

Але вождь усіх народів помилився. Проблеми виникли й досить скоро. Вже в серпні 1941 р. Андерс був призначений командуючим польськими дивізіями. Спочатку планувалося сформувати їх три. І відразу виникло питання про офіцерів, зв’язок із якими урвався в квітні — травні 1940 р. А потім німці зробили потужну пропагандистську атаку, коли знайшли поховання в Катині. СРСР відмовився довіряти висновкам комісії Міжнародного Червоного Хреста, направленої німцями до Катині. Проте в травні 1943 р. туди привезли групу з полонених англійських і американських офіцерів. Вони категорично відмовилися від прилюдних виступів і будь-якої співпраці з німцями. Але після звільнення в травні 1945 р. полковник американської армії Джон ван Фліт представив своєму командуванню рапорт про побачене в Катині. Він дійшов висновку, що польських офіцерів розстріляли 1940 р. Такої ж думки був й інший учасник групи — англійський військовий лікар капітан Стенлі Джільдер. Під час переговорів у грудні 1941 р. в Москві з прем’єр-міністром емігрантського уряду Владиславом Сікорським Сталін заявив, що польських офіцерів у СРСР немає. За свідченням учасників переговорів — генерала Андерса і амбасадора Кота — польській делегації було заявлено, що їх було звільнено і що вони самостійно розсіялися невідомо куди. Можливо, навіть до Маньчжурії, із кпинами сказав Сталін. Довелося нагромаджувати такі гори брехні, що з них не може вибратися й російська влада.

На наш погляд, центральною проблемою нинішніх кремлівських керівників щодо катинської проблеми є її інтерпретація польською стороною як геноцид. Є й інші, зокрема, боязнь матеріальних претензій, хоча є міжурядові домовленості, що вони не виставлятимуться. Це підтверджують і родичі загиблих. Є й чисто пропагандистські втрати від визнання Сталіна міжнародним злочинцем і подібності комуністичного та нацистського режимів. Але саме трактування як геноциду в Москві бояться понад усе. Адже якщо припустити, що таке було щодо польських громадян, не лише офіцерів, то звідси й один крок до визнання геноциду українців чи казахів у період Голодомору.

Поки що ж російська влада зайняла досить дивну позицію. Розстріли визнаються, але імена розстріляних утаємничено. І брехня продовжує нагромаджуватися. В ім’я великого минулого. А воно продовжує стріляти в майбутнє...