У відомій книзі Збігнєва Бжезинського «Велика шахівниця», яка побачила світ у 1997 році, серед основних геополітичних регіонів, домінування на просторах яких визначає глобальне лідерство США, перше місце посіла Євразія. Євразія є центром світу, епіцентром світової могутності, і той, хто контролює Євразію, реально здійснює контроль над усім світом — це для Бжезинського аксіома. Саме Євразія, за визначенням колишнього радника з національної безпеки американського президента, «являє собою шахівницю, на якій продовжується боротьба за глобальну першість». «Всі та/чи потенційні політичні економічні виклики американському домінуванню виходять, — зазначає він, — із Євразії». Тож «глобальна перевага Америки безпосередньо залежить від того, наскільки довго й ефективно зберігатиметься її перевага на Євразійському континенті».
Зрозуміло, що після трагічних подій 11 вересня 2001 року світ змінився. Основний театр геополітичних суперечностей перемістився на Близький Схід. Але чи остаточно відтіснили ці події на другий план значимість для США євразійського геополітичного простору? Думати так — означало б припуститися принципової помилки. Переконаний в іншому: події останніх років не лише у Персидській затоці, а й на Близькому Сході з усією переконливістю продемонстрували світові, що їхній перебіг значною мірою визначається розстановкою сил на євразійському просторі. У книзі «Вибір. Світове панування чи глобальне лідерство», яка побачила світ влітку минулого року, Бжезинський привертає увагу до можливості посилення антиамериканізму та «реваншу Євразії». Він не виключає «загрози того, що Америка зіткнеться з широким занепокоєнням континенту та в підсумку втратить своє стратегічне верховенство в Євразії».
Що лежить в основі суперечностей, які так турбують американський політикум, яким чином вони впливають на розстановку сил насамперед на пострадянському просторі — одному із геополітичних центрів Євразії? Якою мірою ці суперечності торкаються України і яким чином вони враховуються при визначенні довгострокових орієнтирів зовнішньополітичної стратегії нашої держави? У поданому нижче аналізі зроблено спробу подати найбільш системні узагальнення, які покликані сприяти осмисленню окреслених проблем.
КРИЗА ОДНОПОЛЯРНОСТІ
Маємо бути свідомими того, що процеси, які визначають новітні контури геополітичних відносин на євразійському просторі, органічно кореспондуються перш за все з кризою однополярності, що пов’язується з перебудовою чинної міжнародної системи — переходом від однополярного геополітичного середовища до багатополярних світових відносин за рахунок зміцнення позицій насамперед об’єднаної Європи та Китаю. Йдеться про об’єктивну закономірність, яка дедалі більше виявляє свою чинність і яку ніяк і нікому, зокрема й такій могутній країні, як США, зупинити не вдасться. Ця проблема широко дискутується не лише на сторінках наукових видань, а й серед провідних політиків світу.
Її особлива актуальність для нашої держави пов’язана насамперед з чіткою орієнтацією України на інтеграцію в ЄС, набуттям у перспективі в ньому повноправного членства. Яким чином при реалізації цих визначальних для нас завдань ми повинні враховувати відповідні глобальні трансформації? Над цим нам всім слід думати. Тим більше, що ніхто з прибічників багатополярності світу не вбачає в цьому логіки антиамериканізму. Навпаки — це логіка протилежного, логіка зменшення небезпечних загроз, насамперед для США як одного з незаперечних лідерів сучасного світового (глобалізаційного) прогресу, локомотива цього прогресу, його системного впорядкування. Світ зацікавлений у цьому.
Привертає увагу й позиція щодо цього питання Генрі Кісинджера. «Незалежно від того, — акцентує один з найавторитетніших у світі вчених- політологів, — наскільки безкорисливими сама Америка вважає свої кінцеві цілі, наміри домінувати, що виявляються дедалі більшою мірою, поступово об’єднають світ проти США і змусять їх обмежити свої претензії, що зрештою призведе їх до ізоляції та виснаження». «Шлях до імперського статусу, — констатує колишній держсекретар США, — призводить до загнивання самої країни через те, що з часом претензії на всемогутність руйнують і внутрішні бар’єри… Цілеспрямоване прагнення до гегемонії — це найбільш відповідний шлях до зруйнування цінностей, які зробили Америку великою».
Ці застереження не можуть не враховуватися українською зовнішньою політикою. Тим більше, що вони прямо й безпосередньо стосуються найбільш чутливої для нас теми: взаємовідносин США — Європа. Було б великим спрощенням вважати, що перетворення після падіння Берлінської стіни США на єдину наддержаву, їхня одноосібна гегемонія викликають суто позитивні емоції європейської спільноти. Хоча справа тут далеко не в емоційному сприйнятті. Йдеться про більш фундаментальні речі — про долю Європи як визнаного лідера світового цивілізаційного процесу, збереження її унікальності в цьому процесі, утвердження як самодостатнього центру багатополярного світу третього тисячоліття. Саме у такій площині має розглядатися порушена проблема, яка не може сприйматися відсторонено не лише новою владою, а й кожним українцем, адже ми є частиною Європи, ми — європейці, й все, що тут відбувається, стосується нашої долі, долі кожного з нас.
У цьому контексті для нас особливо значущою є така позиція. Окремі аналітики небезпідставно розглядають європейський інтеграційний процес, зокрема й розширення ЄС, як захисну реакцію на американську гегемонію. Звісно, інтеграційні процеси в Європі зачіпають широке коло проблем суспільного розвитку, які мають не лише зовнішню, а й значною мірою внутрішню спрямованість. Однак те, що у мотивації відповідного посилення євроінтеграційного об’єднання присутня й зазначена складова — прагнення європейців протистояти геополітичній експансії США, цей факт не може викликати сумнівів.
Потрібно враховувати й іншу сторону, що характеризує нові геополітичні реалії на євразійському просторі. Йдеться про достатньо швидке (неочікуване для Заходу) відновлення економічного та політичного потенціалу Росії та її претензії щодо лідерства на пострадянському просторі, з одного боку, і суттєве охолодження останнім часом російсько-американських відносин — з iншого. Для російського загалу гасло «Європа у десятки разів є ціннішою за США» стає все більшою мірою незаперечною істиною. З цим не може не рахуватися Володимир Путін. На мій погляд, саме ці мотиви — «Європа для Росії є ціннішою за США», які, серед іншого, знайшли своє конкретне втілення і в особливій позиції Росії в іракській війні, визначають зміну логіки відносин цих країн на пострадянському просторі, їхннє суттєве загострення, що сталося в останні два роки. У США почали дедалі більшою мірою усвідомлювати небезпеку для посилення їхньої геополітичної гегемонії можливості, з одного боку, політичного зближення Росії та України, з iншого — альянсу ЄС і путінської Росії, яка з урахуванням зміцнення її позицій на пострадянському просторі отримала б реальні шанси відновити статус великої держави. Вважається, що одним із аспектів такого альянсу стала спроба сформувати антивоєнну (щодо подій в Іраку) коаліцію із трьох потужних держав — Росії, Німеччини та Франції, на основі якої мислилося утвердити, як про це писав відомий аналітик, провідний експерт Німецької ради із зовнішньої політики Александер Рар, «стратегічну противагу Pax Americana у світовій політиці».
Власне, це й стало безпосереднім приводом зміни позиції Вашингтона щодо Росії, як і до інших країн «старої Європи», які безпосередньо не підтримали США в іракській війні. Як альтернатива цьому почала концентруватися увага на геополітичній значимості Польщі та інших нових членів НАТО, які направили свої військові контингенти в Ірак. З урахуванням участі наших військ у подіях в Іраку особливі акценти в цьому почали ставитися і на можливості формування альянсу «нова Європа» — Україна, зміцнення якого могло б суттєвим чином посилити вплив США на євразійському просторі.
Зазначена розстановка сил дає можливість більш предметно оцінити міжнародне становище України напередодні президентських виборів, яка на цей раз опинилася, як про це йшлося вище, в зоні принципових протистоянь не лише по лінії США — Росія, а й «стара Європа» — «нова Європа». На думку багатьох експертів, з огляду на геополітичний потенціал України, їй стали відводити місце «критичної маси» у системі вказаних протистоянь. Гостре суперництво основних центрів світової політики щодо результатів президентських перегонів в Україні, особлива активність у зв’язку з цим у переговорному процесі під час помаранчевої революції Олександра Квасневського, Хав’єра Солани та Бориса Гризлова має, за моїми глибокими переконаннями, зазначений підтекст.
Відповідні події є ілюстрацією й іншої надзвичайно значущої геополітичної ситуації, яка прямо й безпосередньо стосується нашої держави. Йдеться про фактичне підтвердження поданих вище оцінок щодо посилення ролі Євразії у глобальній політиці, поступове перенесення центру світового суперництва із близькосхідного регіону на терени євразійського простору, роль якого у формуванні нової конфігурації світового суперництва продовжує й нині лишатися ключовою. Це ж можна сказати і про основних фігурантів суперництва. Ними, як і раніше, залишаються Росія з країнами, що входять в зону її безпосереднього впливу, США, які прагнуть на основі збереження панівних позицій у відповідному регіоні зміцнити свій статус одноосібного світового лідера, а також ЄС, Китай та Іран, що у стратегічному вимірі мають тут власні інтереси й тому прямо чи опосередковано протидіють цим намаганням. Загроза становища, у якому опинилася Україна, полягає в об’єктивній зацікавленості відповідних суб’єктів (крім Китаю) інтегрувати нашу державу в зону власних геополітичних інтересів.
ПОЗИЦІЯ США
Наприкінці 2003 року Національна рада з питань розвідки США розпочала публікацію дослідження «Global Trends 2020», метою якого є визначення основних тенденцій світового розвитку до 2020 року і формування відповідно до цього нової стратегії національної безпеки Америки. Відповідна стратегія утримується на двох китах:
1) США все робитимуть для збереження світового (насамперед військового) лідерства;
2) захищаючи свободу та справедливість, США застосовуватимуть «превентивні (упереджувальні) дії». Відповідну філософію аргументує і нинішній держсекретар Кондолізза Райс. «Якщо сила служить справі свободи, — зазначила вона, — то це необхідно вітати».
Зрозуміло, що йдеться про принципи зовнішньої політики, які однаковою мірою стосуються різних регіонів — не лише Близького Сходу чи Персидської затоки, а й Євразії. Свідченням посилення уваги з боку політикуму США до процесів, що відбуваються на відповідному просторі, стала представницька конференція «Зміни динаміки безпеки на теренах Євразії», яка проводилася 8—9 вересня 2004 року у Вашингтоні Інститутом національних стратегічних досліджень Університету національної оборони США. Як засвідчила конференція, у зв’язку із перспективами завершення воєнної кампанії в Іраку на порядок денний виходить проблема «нового освоєння Євразії». За оцінками політичних оглядачів, основна увага у цьому акцентується на протидії Росії. У зв’язку з цим зоною посиленої уваги США в Євразії визначається Чорноморський регіон і Кавказ, а також Центральна Азія. Відповідно до цього ключовою проблемою США на євразійському просторі визначено створення «Балто-Чорноморського поясу». Йдеться про перетворення України, Грузії та Молдови, а в перспективі й Білорусі на «буферну зону», що має забезпечити «стабільність і безпеку переднього краю Альянсу по лінії Балтика — Чорне море». Зазначена логіка розгортання подій прогнозується й щойно оприлюдненим дослідженням американсько- ізраїльського аналітичного центру Stratfor. У ньому, зокрема, зазначається: «У випадку, якщо Україна виявиться остаточно втраченою для Москви, Грузія стане домінуючою країною на Кавказі, а події в Киргизстані перекинуться на всю Центральну Азію, очевидним стане й питання щодо виживання самої Російської Федерації».
Ще раз хочу наголосити на тому, що йдеться не про офіційну позицію США, а експертні оцінки аналітиків. Однак і в цьому випадку їхня суть для нашої держави надзвичайно значуща. Привертають увагу достатньо виразні акценти США насамперед на «новій Європі», сформованій із країн колишнього комуністичного Центру та Сходу, де роль по суті визначального каталізатора балансу сил у американсько-російському суперництві відведено Україні. Розрахунки, як я це розумію, робляться на те, що саме наша держава має стати не лише форпостом такого суперництва, а й головним опозиціонером Росії на пострадянському просторі.
ГРА В ЛІДЕРСТВО
Яке ставлення до цього нової української влади? Чи схвалюємо ми відповідну позицію і чи враховувалася вона при узгодженні під час візиту Президента України в США «нової конфігурації українсько-американських відносин», суть якої, за визначенням Бориса Тарасюка, полягає «в спільному просуванні свободи та демократії»?
Добре відомо, що зовнішня політика Леоніда Кучми в цих питаннях базувалася на намаганні забезпечити баланс інтересів насамперед між США і Росією на пострадянському просторі. Йдеться про політику багатовекторності, завдяки якій Україні вдавалося протягом тривалого часу уникати перетворення в суто проросійський чи проамериканський протекторат в Європі. Ми весь час прагнули активізувати економічну співпрацю на рівні СНД, підтримали у зв’язку з цим ідею формування ЄЕП і в той же час задекларували нашу основну стратегічну мету — не просто євро- та євроатлантична інтеграція, а й набуття у перспективі повноправного членства в НАТО та ЄС, активно працюючи й у цих напрямах. Наша країна підтримала дії антитерористичної коаліції в Афганістані, направила свої військові контингенти на Близький Схід для допомоги міжнародній коаліції в Іраку, а також до Ліберії. Високо оцінено участь України у поліцейській місії ЄС у Боснії та Герцеговині та інше. То ж спекуляції з приводу того, що нібито Л.Кучма «ліг під Путіна», — результат примітивізму аналітичного мислення або стовідсоткове політиканство. За всі десять років свого президентства Л.Кучма при здійсненні зовнішньополітичного курсу ні на йоту не поступився національними інтересами нашої держави. Це визнаний у світі факт, зокрема й опонентами екс-президента.
Помаранчева революція внесла відчутні корективи у цю ситуацію. Відмова нової влади від принципу багатовекторності зовнішньої політики України зумовлює (незалежно від того, усвідомлює це чи ні політичне керівництво держави) не лише зміну балансу сил на пострадянському просторі, який сформувався після 1991 р. і слугував відносній геополітичній стабільності цього надскладного за своєю генетичною побудовою та з огляду на попередню історію регіону (трагічні події в Узбекистані — підтвердження цьому), а й фактично сприяє розгортанню нового циклу небезпечного суперництва основних геополітичних центрів сил на відповідному просторі. Адекватним чином трансформується й геополітичний статус України: із сили, що впродовж всього попереднього періоду виконувала балансуючу функцію, наша держава почала розглядатися не просто як «найближчий партнер США на теренах пострадянського простору», а й геополітична сила, на яку покладено місію «спільного просування свободи й демократії». У цій новій якості ми, по суті, перетворюємося (незалежно від того, відповідає це чи ні нашим інтересам) в основного опонента Росії (Грузія, зрозуміло, не дотягує до такої ролі) у відповідному суперництві.
Показовим у цьому є те, що зазначену місію України оцінено у Вашингтоні як більш вагому, ніж нашу безпосередню участь у розв’язанні іракської проблеми. Це, зокрема, засвідчив і візит українського Президента в США. Привертає увагу, з одного боку, у багатьох аспектах стримана (якщо не враховувати аспекти суто емоційні) позиція лідерів «старої Європи», яка достатньо рельєфно виявила себе під час попередніх візитів глави нашої держави в країни Західної Європи, і з iншого — надзвичайно високий рівень офіційних преференцій (насамперед політичних), отриманих нами в Америці. Офіційні оцінки з приводу того, що перший робочий візит новообраного Президента України в Америку «відкриває нову еру в рівноправному стратегічному партнерстві між нашими державами», є підтвердженням зазначеного.
Особисто я завжди був і лишаюся активним прибічником зміцнення західного вектора зовнішньої політики України, у тому числi й істотного поглиблення наших відносин із США, подолання накопичених в останні роки далеко не в усьому обґрунтованих ускладнень. Мої застереження з приводу того, що нині відбувається, мають інший аспект. Вони пов’язані з уроками нашої ще не так далекої у минулому недержавності, до яких я завжди прагну привернути увагу «емоційних» політиків. Нам скоро виповниться лише чотирнадцять. Однак волею долі, а можливо, і свідомо — «іменем революції», ми знову (вже вкотре у нашій багатостраждальній віковій історії) виявилися, як про це йшлося вище, не просто в зоні небезпечних для нашої суверенності геополітичних протистоянь, а й почали, граючи у лідерство, перебирати на себе (чи не зарано?) роль провідної ланки їхньої можливої ескалації, освоювати принципово нову для нас функцію «великої держави», «серця Європи». Така позиція жодного разу в нашій багатостраждальній історії не приносила позитивних дивідендів. Застерігаючи проти цього, наш видатний співвітчизник В.Липинський ще 1926 р. писав: «Українська провідна верства має вивести Україну з її трагічного становища між Польщею й Москвою так, щоб, одділяючись від Варшави, не утонути в Москві, а одділяючись від Москви, не утонути в Польщі. Без цього… боротьба за незалежність кінчатиметься завжди новим поділом України між Польщею та Москвою».
Розумію, що нинішня геополітична ситуація суттєвим чином відрізняється від часів, коли писалися відповідні рядки. Але суть проблеми залишається. Чи усвідомлюється вона повною мірою політичним керівництвом держави? Вважаю, що ні. Цьому є достатньо ілюстрацій. Одна з них — далеко не в усьому виважена, як на мене, позиція щодо того, що Київ і Вашингтон мають наміри спільно просувати свободу на пострадянському просторі. Невідомо, чи українська сторона схвалює в цьому й американський принцип «якщо сила служить справі свободи, то це необхідно підтримувати», обґрунтований, як про це йшлося вище, Кондоліззою Райс. Суспільство має право розраховувати на пояснення й щодо цієї позиції нового порядку денного українсько- американських відносин.
Загалом не може не турбувати те, що нова влада поки що не опрацювала стратегію своєї політики на пострадянському просторі і насамперед щодо Росії, все більшою мірою поступається в цій політиці принципами суверенності, скочується на позиції провідника інтересів інших суб’єктів світового суперництва, які далеко не в усіх аспектах кореспондуються з інтересами національними. Йдеться про істину, яку навряд чи можливо аргументовано заперечити. Лише упереджені політики можуть цього не розуміти.
Який вихід із ситуації, що формується? На мою думку, є декілька принципових позицій. По-перше, Україна ні за яких умов не повинна давати привід для безпосереднього «втягування» у так званий процес зовнішнього демократичного транзиту на пострадянському просторі, про який йшлося вище. Ми можемо сприяти цьому іншим — не «безпосередньою підтримкою» опозиційних сил «країн нового тоталітаризму», а власним прикладом демократичних перетворень. Однак для цього необхідно, щоб такі перетворення мали не суто пропагандистське, а реальне втілення. Демонстраційний ефект може стати дієвою силою лише на відповідній основі.
По-друге, Україна має все більшою мірою наближатися до спільних з ЄС зовнішньополітичних та геостратегічних підходів, бути свідомою того, що останні не завжди є близькі США, як у стратегії, так і в тактиці, зважаючи на те, що, з одного боку, Європа має власні преференції на євразійському, зокрема, й пострадянському просторі, а з iншого, механізми реалізації відповідних преференцій ще в остаточному вимірі не сформовано. Чіткіша стратегічна визначеність України у цих питаннях може стати для нас важливим стимулом прискорення євроінтеграційного процесу.
По-третє, нам ніякою мірою не можна припустити ситуації, за якої природне та принципово значуще для нас посилення західного вектора української зовнішньої політики здійснювалося б за рахунок його прямого чи опосередкованого протиставлення відносинам з Росією. Потрібно обов’язково враховувати й те, що, всіма засобами обмежуючи відтворення імперського статусу Росії, Захід (зокрема й і США) не лише не зацікавлений у послабленні політичного й економічного потенціалу Росії, а навпаки, розглядає її як основу геополітичної стабільності на євразійському просторі. У цьому об’єктивно має бути зацікавлена й Україна.
Прийнято вважати, що аксіомою й основою утвердження та зміцнення суверенності держави є насамперед її внутрішня політика. Це правда, однак не повна. У історії будь-якої держави виокремлюються періоди, коли відповідні акценти зміщуються у бік зовнішньої політики. Про примат зовнішньої політики над внутрішньою писав Дмитро Донцов. «Все мусить підпорядковуватися, — наголошував він у праці «Підстави нашої політики» (1921 рік), — категоричному імперативу зовнішньої політики, утриманню політичної незалежності нації». Можливо, декому така констатація здається екзистенцією, що не стосується безпосередньо й нашого сьогодення. Із застереженням сприймав раніше її й я. Однак нині дедалі більшою мірою переконуюся в її особливій злободенності. Вимушений акцентувати на цьому, щоб застерегти загрозу послаблення одного з принципових здобутків попередніх років — суверенності нашої держави у міжнародних справах, її втягування у будь-які конфліктні проекти зовнішніх центрів сили, зокрема й ті, що стосуються перерозподілу зон впливу на євразійському, у тому числi й на пострадянському просторах.
