Dreikaiserbundnis, «Союз трьох імператорів» (Німеччини, Росії й Австро-Угорщини) — така була, на думку канцлера Бісмарка, магічна формула, яка мала б нарешті скріпити будівлю континентальної Європи й тим самим привести в рівновагу відносини старорежимної «старої Європи», яка стала на шлях прискореної модернізації, з англосаксонським світом, господарем морів, який спирався на постійне зближення двох берегів Атлантики.
Минулого тижня відбулася нова тристороння зустріч (Франція, Німеччина й Росія), цього разу за участі нового канцлера Ангели Меркель, ця зустріч створила враження, що схожа формула, можливо, літає в повітрі й сьогодні, на початку XXI сторіччя. Але задуманий Бісмарком «Союз трьох» довго не протримався — чи то через необережні дії його незграбного наступника Вільгельма II (теза, яка популярна в Німеччині), чи то через внутрішні протиріччя, які ця формула приховувала в собі з самого початку (теза, яка поширена серед англосаксонських і французьких істориків). Невже й новій формулі, що народжена зближенням дипломатії Парижа, Берліна й Москви, загрожує та ж сама доля?
Що стосується першої моделі, бісмарковської, то нескладно зрозуміти, що саме не могло в ній нормально працювати. Ця формула була надто тісно прив’язана до тогочасних миттєвих інтересів: за нею не стояло бажання замислюватися про більш віддалену перспективу. Загалом Бісмарк хотів одночасно тримати під контролем посилення могутності Росії, яка індустріалізувалася, занепад багатонаціональної Австро-Угорщини, що перетворювалася на федерацію, й зближення між католиками півдня й протестантами півночі безпосередньо в Німеччині, що вимагало постійної уваги до вимог Відня. Але якщо логіка внутрішніх німецьких процесів лише посилювала австро-угорське керівництво, то російське керівництво вимагало від Берліна все більш серйозних поступок. У результаті Німеччині довелося б змиритися з російським експансіонізмом у володіннях Османської імперії й навіть вступити в конфлікт (при необхідності й на морі) з Британською імперією, яка була сповнена рішучості дати відсіч російській експансії. Зрештою навіть Бісмарк вирішив, що така ціна надмірна, тоді як Париж, у відчаї від втрати Ельзас-Лотарингії, усвідомлював міцність своїх мирних відносин із Лондоном й міг дозволити собі стати одночасно банкіром і призначеним адвокатом пошарпаної Російської імперії.
Спробуємо розібратися, в чому полягають сьогодні концептуальні недоліки континентального тріумвірату: йдеться про переорієнтацію дедалі слабших відносин між Францією й Німеччиною з наданням їм додаткової пікантності. Відтоді, як Німеччина відновила свою єдність, союз з Францією став для неї менш важливим, щоб не сказати більшого. Що стосується Франції, яка переживає занепад свого старого постколоніального глобалізму й демонструє відносне відставання на геостратегічних аренах завтрашнього дня (це Індія, Китай і, безумовно, турецько-іранський союз, який ще не народився), то вона вже не бачить, у чому вона може спиратися на Німеччину після стабілізації євро. Більше того, в Китаї ці дві великі європейські держави виглядають швидше суперниками й конкурентами за контроль над деякими технологічними нішами. Але все змінюється, якщо брати до уваги російську перспективу: жодна з держав «старої Європи» неспроможна встановити привілейованих партнерських відносин із російським гігантом, який нехай навіть зменшився в розмірах порівняно з Радянським Союзом.
Більше того, ще на останній горбачовській стадії цієї історії радянські стратеги з проникливістю, яка завжди їх відрізняла, відмовилися від старої сталінської гри в «гойдалки» між Францією й Німеччиною: свого часу радянська Росія навперемінно загравала з кожною з цих держав, щоб не дозволити їм об’єднатися. Забезпечити технологічне відродження Росії в умовах посилення Китаю шляхом створення справжнього енергетичного й індустріального симбіозу з розширеним франко-німецьким ядром — це дійсно має вагоме значення.
Але в сьогоднішній ситуації, коли спільні зв’язки ще недостатньо міцні, цьому новому угрупованню сил потрібно передусім переконати американців й англійців, що воно зовсім не збирається ущемляти їхні інтереси. Дипломатія франко-німецького «ядра» в жодному разі не повинна принижувати британські інтереси; виникнення континентального європейського полюса має бути направлене лише на посилення ефективності світової антиісламістської коаліції, а не виявляти якоїсь дружелюбності до серйозних і спільних для неї ідеологічних противників. Якщо такого коректування не відбудеться, то консервативна Німеччина й надалі дивитиметься в бік Лондона, а непередбачувана Росія примириться з Вашингтоном, надавши Франції сумнівну честь прибирати стіл після бенкету, не маючи жодних перспектив. Це, звичайно, було б небажано: адже новий «союз трьох імператорів» — це реальна формула, здатна привести до стабільності наш бідний, страждаючий багатополярний світ.
