Втягнута з 1960-х років в затяжний збройний конфлікт із найбезсовіснішими бойовиками, яких собі лише можна уявити, і в проблеми із заручниками і наркобаронами, які перетворили величезні сільські райони країни на феодальні володіння злочинності та невимовних звірств, Колумбія давно завоювала в світі імідж країни, залежної від насильства. Проте так більше не буде.
Колумбійський парадокс полягає в тому, що насильство і наркотична економіка співіснували з однією із старих і найбільш справжніх конституційних традицій в Латинській Америці. Проте довгий ряд президентів не зміг вирішити цей парадокс. Лише виключно ефективна адміністрація Альваро Урібе в 2002—2010-х роках, нарешті, змогла змінити ситуацію.
Непохитна стійкість президента Урібе у прихильності до його політики «демократичної безпеки» — правда, її недоліки справедливо і різко були розкритиковані групами із захисту прав людини — радикально змінила курс Колумбії й національну самосвідомість. Найбільш вагомо насильство зменшилося після розпуску воєнізованих формувань правого крила, а також військового винищування лівосторонніх партизан FARC і обезголовлювання їхнього керівництва. Кількість убивств у Колумбії, що довгі роки були одними з найчисельніших у світі, з 2002 року скоротилася майже удвічі.
Крім того, Колумбія більше не є чемпіоном світу з виробництва кокаїну. Згідно з доповіддю Управління ООН по боротьбі з наркотиками та злочинністю, виробництво кокаїну в Колумбії в даний час досягло свого найнижчого рівня з 2000 року. Лише у 2009 році уряд знищив понад 165 000 гектарів коки.
Новий президент Колумбії Хуан Мануель Сантос, який на посту міністра оборони у другому уряді Урібе був відповідальний за найбільш вражаючі подвиги армії в боротьбі з FARC, ймовірно, є найбільш підготовленим політиком для розвитку цього успіху. Економіст з бездоганною міністерською кар’єрою за спиною, а також державний діяч, який уклав мир із Венесуелою протягом трьох днів після вступу на посаду, одночасно запобігши війні та відкривши величезні економічні й комерційні можливості, Сантос налаштований на те, аби здійснити перехід Колумбії від конфлікту до миру.
Але не варто чекати, що Сантос займатиме менш жорстку позицію в питаннях безпеки, ніж Урібе. Якщо FARC не відмовиться від збройної боротьби, то не буде жодних мирних переговорів. Проте Сантос має намір перейти від акценту Урібе на «демократичну безпеку» до принципу «демократичного процвітання» — зрушення, в якому Урібе зіграв важливу роль. За час президентства Урібе іноземні інвестиції збільшилися на 50%, а щорічне економічне зростання складало в середньому 4%.
Проте перед «цивільним» президентством Сантоса стоять не менш складні проблеми, ніж у війні з бойовиками. З колосальною і різною географією в 1,2 мільйона квадратних кілометрів надзвичайно неадекватна інфраструктура в Колумбії в такій же мірі є перешкодою для економічного розвитку, як і низький рівень безпеки. Аби скоротити страхітливий рівень бідності в країні, Сантосу необхідно зосередити увагу на амбітному плані поліпшення інфраструктури, модернізації сільського господарства і гірничодобувної промисловості, житлового будівництва та впровадження нових технологій.
Інше важливе завдання полягає у вирішенні ще одного парадоксу. Колумбія, найбільш стійкий і вірний союзник США в Латинській Америці, а також третій за об’ємами одержувач допомоги Сполучених Штатів Америки — після Ізраїлю й Єгипту, — до цих пір не змогла переконати конгрес США підписати договір про вільну торгівлю, який в Америки є з іншими країнами на континенті.
Велика частина опозиції конгресу занепокоєна припливом колумбійських товарів за зниженими цінами, які коштують США робочих місць. Це сповна законне занепокоєння, але воно може бути вирішено шляхом ретельних переговорів. Таким чином, противники Колумбії вважають за краще зосередити свою критику на порушенні прав людини в ході боротьби уряду проти повстанців. Особливо відчутні випадки навмисного вбивства профспілкових лідерів.
У Колумбії справді було багато порушень прав людини. Найстрашнішим було вбивство армією тисяч безневинних цивільних осіб з метою представити ці смерті як жертви FARC. Але влада закону, врешті-решт, узяла верх. Після того, як ці злочини були виявлені, уряд швидко з ними впорався. Відповідальні командири були звільнені, а вбивці в даний час відповідають у громадських судах.
Членам профспілки як і раніше загрожують, їх убивають, але кількість таких убивств скоротилася більшою мірою, ніж загальне число вбивств у Колумбії. Крім того, ретельне дослідження, проведене Центром з вивчення економічного розвитку при Університеті де Лос Андес в Боготі, довело, що немає жодних доказів того, що членів профспілки систематично вбивають через їхню участь у профспілковій діяльності. Часто рушійним мотивом є їхня ідеологічна і політична позиція, як це може бути і відносно інших жертв збройного конфлікту в Колумбії.
Це, звичайно, не робить убивства менш огидними. Проте те, що повинні зробити американські законодавці — це надати процесу зменшення масштабів насильства безповоротного характеру. Угода про вільну торгівлю, яка укріпить добробут колумбійського народу, не може бути менш ефективною, ніж військові операції, для зниження рівня насильства і наркотрафіку, який залишається основною стратегічною метою США.
Шломо БЕН-АМІ — колишній міністр закордонних справ Ізраїлю, в даний час є віце-президентом Міжнародного центру за мир Толедо й автором книги «Шрами війни і рани світу: ізраїльсько-арабська трагедія».
