До 15 липня палестинське керівництво має направити Генсеку ООН офіційну заявку на визнання Генасамблеєю Держави Палестина у вересні. Цілком логічно, якщо пригадати виступ на Генасамблеї 23 вересня 2010 року президента США Обами: «Коли ми повернемося сюди наступного року, ми матимемо угоду, що приведе до появи нового члена ООН — незалежної, суверенної Держави Палестина, що живе в мирі з Ізраїлем».
Звісно, хтось тут вигукне: «Так, угоди немає!». Справді, угоди немає, оскільки всі спроби американської адміністрації вмовити ізраїльтян — під щедрі субсидії, зокрема поставку 20 винищувачів технології Stealth, — провести мирні переговори, точніше, бодай на три місяці подовжити мораторій на будівництво поселень на окупованих територіях і в Східному Єрусалимі, що має стати столицею майбутньої палестинської держави, завершилися крахом. Без мораторію палестинці не бачать сенсу відновлювати перемовини, які, як засвідчує гіркий досвід, можуть тягнутися безкінечно, але з очевидною вигодою для Тель-Авіва — той продовжує, прямо скажемо, колонізацію, шмат за шматом приростаючи новими територіями. Безглуздість переговорів без такого мораторію визнають і США, і ЄС.
Ба більше, президент Обама недавно зазнав публічного приниження, коли ізраїльський прем’єр Нетаньягу перед телекамерами заявив йому у вічі про прийнятність обамівської ініціативи про палестинську державу в територіальних межах до війни 1967 року, хай навіть із погодженими обмінами територіями. Тоді й конгрес США дав дзвінкого ляпаса власному президентові, підтримавши відмову іноземного прем’єра. Нині сенат пригрозив палестинцям позбавити їх півмільярда доларів допомоги, якщо вони звернуться до ООН.
Наміри палестинського керівництва досягти визнання ООН ізраїльська влада називає «однобічною дією», а ще — «спробою делегітимізації Ізраїлю» і навіть «злочином» та «оголошенням війни». У цьому зв’язку екс-депутат кнесету Урі Авнері резонно нагадує, що проголошення Держави Ізраїль у 1948 році було абсолютно «однобічною дією». Що більше — усупереч волі більшості країн-членів ООН. Як писав у своїх мемуарах тодішній представник УРСР в ООН Василь Тарасенко, саме йому випало виконати завдання Москви зірвати ухвалення на Генасамблеї англійського проекту резолюції про створення в Палестині єдиної держави євреїв і арабів, яка б скасувала попередню — 1947 року — про поділ на дві держави. До англійського проекту пристали США й віддана їм більшість із числа держав Південної Америки, оскільки Вашингтон угледів, що «ізраїльський проект» дістав підтримку Сталіна. У своїх спогадах Тарасенко навів детальну розмову із заступником міністра МЗС СРСР Вишинським, який послався на слова Сталіна й Молотова, що Ізраїль має стати «шилом у сідниці» Англії і США. І головуючий на засіданні Тарасенко зірвав голосування по британському проекту, таким чином уберігши резолюцію 1947 року. І вже за кілька годин йому дякував Бен-Гуріон, проголосивши нову державу.
Урі Авнері пригадує, що далеко не всі в оточенні першого ізраїльського прем’єра були задоволені визначеними кордонами, і той заспокоїв їх, що, мовляв, змінимо їх за першої нагоди. Так воно й сталося. Кордони 1967 року помітно відрізняються від кордонів 1947 року далеко не на користь палестинців.
Оприлюднені на початку року телеканалом «Аль-Джазіра» т. зв. «палестинські документи» — секретні звіти й стенограми палестинсько-ізраїльських переговорів — засвідчили, що палестинське керівництво готове було піти на якнайтяжчі територіальні поступки, цілковиту відмову від права біженців на повернення і т. д. Після такого морального удару перед палестинським керівництвом постала потреба зробити якийсь кардинальний крок. Були навіть пропозиції вийти з угод в Осло 1993 року, розформувати структуру палестинського самоуправління, знову оголосити Організацію визволення Палестини (ООП) єдиним законним представником палестинського народу і вимагати міжнародної адміністрації над палестинськими територіями. Не без вагань було ухвалено й рішення йти за визнанням в ООН. Щоправда, палестинці вже не раз заявляли, що можуть відмовитися від цього плану, якщо Тель-Авів піде на переговори, заморозивши будівництво на окупованих територіях, а на самих переговорах буде розроблено чіткий графік просування до створення палестинської держави. І якого справді дотримуватимуться — на відміну від тих же угод в Осло, за якими ця держава мала з’явитися не пізніше 2000 року.
Необхідну більшість (128 країн) на Генасамблеї ООН палестинське визнання набере легко — уже сьогодні таку державу визнали близько 100 країн. Але для отримання повноцінного членства потрібна рекомендація Ради Безпеки, в якій США наразі погрожує накласти на це вето. І тут — на дипломатичному фронті — відбувається найцікавіше. Член королівської сім’ї Саудівської Аравії, принц Туркі Аль-Фейсал надрукував у «Вашингтон пост» замітку і попередженням, що американське вето призведе до «катастрофічних наслідків для саудівсько-американських відносин». Прямо кажучи, Америка втратить свого найголовнішого й найпотужнішого союзника в арабському світі. А це означає втрату вагомого чинника в ізоляції Ірану, втрату американського впливу в регіоні загалом. Для Королівства палестинське питання принципове: король Абдулла ще у 2002 році висунув мирну ініціативу, яка стала загальноарабською: Ізраїль звільняє всі окуповані території, створюється палестинська держава, а всі арабські держави визнають і встановлюють відносини із Ізраїлем.
Нині палестинські і ізраїльські високопосадовці курсують між столицями Європи, агітуючи проголосувати — відповідно «за» чи «проти» —у вересні на Генасамблеї. Кожна сторона повідомляє про згоду на свою користь і заперечує повідомлення іншої. Так, наприклад, було після розмов палестинського представника із МЗС Росії. Тому покладатися можна тільки на заяви лідерів конкретних країн. Так, на превеликий жаль Тель-Авіва Казахстан підписався під декларацією Організації Ісламської Конференції, в якій зараз головує, про підтримку визнання Палестини. А Німеччина вже рапортувала в Ізраїль, що буде проти. Президент Азербайджану висловився «за». Так само, як і Туреччина. А Грузія — вустами помічниці президента Тевдорадзе, яка при цьому вирішила за потрібне повідомити про своє єврейське походження, — оголосила, що буде проти. А назагал усі ще чи то визначаються, чи то тримають свій вибір у таємниці. Мабуть, проти буде Греція (що до 1990 року не визнавала Ізраїль), яка нині заповзятливо блокує у своїх портах «Флотилію свободи» з гуманітарним вантажем до Сектору Газа — Ізраїль обіцяє їй, як відомо, збанкрутілій, «інвестиції». Логічно було б голосувати «за» Словенії, чий президент Данило Тюрк розповідав, що та голосує на власний розсуд, не зважаючи на «важковаговиків» ЄС, і тому принципово підтримала резолюцію Ради ООН із прав людини щодо засудження минулорічного ізраїльського нападу на «Флотилію свободи».
Українське керівництво зберігає мовчання, старанно уникаючи в офіційних повідомленнях цього питання: ані слова у звіті про недавню зустріч міністра К. Грищенка із палестинським візаві Н. Шаатом. Трохи раніше за нього у Києві побував ізраїльський емісар Я. Лівне — без сумніву, з тим же питанням. Правда, ізраїльтяни мовчать про результат цих перемовин, а палестинці, скажемо так, випромінюють оптимізм... Відомо, що король Йорданії Абдулла присвятив цій темі і частину зустрічі з президентом Януковичем, про що повідомило державне йорданське інформагентство, а прес-служба нашого президента чомусь промовчала...
До 15 липня, кінцевої дати подачі заявки палестинців на розгляд ООН, був зібрався щось придумати «Квартет» — США, ЄС, Росія, ООН, щоб таки усадити дві сторони за стіл переговорів. Якщо таке вдасться — це цілком потягне на ще одну Нобелівську премію близькосхідним миротворцям.
