«Моя хата скраю» — цей вислів належить до категорії українських ментальних символів, які визначають колективне світосприйняття і активно експлуатується українськими політиками. Популярність політичного гасла про нейтралітет значною мірою зумовлена історичними обставинами формування української нації, що століттями перебувала у динамічному ворожому оточенні. Україна зазнавала експансії більш могутніх сусідів, які не оминали спокуси використовувати українців як гарматне м’ясо у протистояннях за свої інтереси. Українцям це не подобалося, але вдіяти вони нічого не могли, хіба що виробили в собі міцну недовіру до спільних дій та колективної відповідальності. Природний інстинкт — голову в пісок — досі використовується політиками безвідносно до того, що світ змінився, а гарантування безпеки поодинці стало неможливим.
Нещодавно в українських медіа жваво обговорювалося висловлювання офіційного речника НАТО Джеймса Аппатурая про те, що «НАТО не захищатиме територіальну цілісність України». Хтось побачив у цьому «руку Москви», адже заява пролунала начебто у відповідь на висловлювання російського посла при НАТО Дмитра Рогозіна, який угледів в укладанні доповнення до Хартії про особливе партнерство НАТО-Україна потенційне втручання Альянсу у внутрішні справи України. Хтось майже образився, назвавши заяву речника Альянсу «поспішною»: а раптом, мовляв, Україні справді знадобиться військова допомога НАТО? Втім, насправді згадана заява цілком відповідає рівню існуючих станом на сьогодні взаємних зобов’язань між Україною та Альянсом. Тільки країна — член НАТО, згідно статті 5 Вашінгтонського договору 1949 року має право розраховувати на гарантії безпеки, зокрема на військову міць найпотужнішої в світі системи колективної безпеки та оборони.
Недостатність міжнародних гарантій суверенітету та територіальної цілісності України визнають практично всі. Втім, для вирішення даної проблеми все частіше пропонується ідея, яка гарно звучить, але є практично непридатною для реалізації. Мова йде про нейтралітет.
Нейтралітет міг би бути варіантом для обговорення, якби його прибічники чесно «поклали карти на стіл» і визнали високу ціну питання. Натомість часто-густо оминається обговорення неодмінних умов, без виконання яких визнання нейтралітету з боку міжнародного співтовариства є неможливим.
Постійний нейтралітет, згідно статуту ООН, передбачає недопущення створення та функціонування на власній території іноземних військових баз. Без дотримання цього критерію нейтралітет є фікцією, адже самопроголошення нейтралітету країни, де розташовані іноземні війська, лише послаблює її позиції перед обличчям тієї країни, що має на її території військові бази, невиправдано звужує набір потенційних інструментів захисту національних інтересів.
У цьому сенсі красномовним є досвід Молдови, яка проголосила нейтралітет ще в Конституції 1994 року, але так і не спромоглася досягти цілей, які цим переслідувала, а саме відновити суверенітет над Лівобережжям Дністра (Придністров’я) та домогтися виведення російських військ. Навпаки, проголосивши фіктивний нейтралітет, Молдова позбавила себе зовнішньополітичного маневру і дозволила говорити з собою з позиції сили та диктату. Годі й казати, що нейтралітет Молдови так і не був визнаний ООН (на відміну, скажімо, від Туркменістану, який із самого початку чітко дотримувався формальних критеріїв постійного нейтралітету), а відновлення територіальної цілісності країни все ще залишається нездійсненною мрією.
Можна дивуватися наївності деяких політиків, які начебто виступають за нейтралітет і при цьому цілком допускають пролонгацію перебування Чорноморського флоту РФ після завершення 20-річного терміну. Більше того, деякі з політиків — апологетів «активного нейтралітету» уже висунули ідею увічнення російської військової присутності через «спільне управління» містом Севастополем Україною та Росією. Чи це розрахунок на те, що чим абсурдніше ідея, тим швидше її підтримують?
Отже, тестом на щирість для українських прихильників нейтралітету мало б стати запитання, чи готові вони жорстко відстоювати безумовне виведення Чорноморського флоту РФ у передбачений термін (травень 2017 року), оскільки саме перебування іноземної військової бази стало б причиною невизнання українського нейтралітету (у випадку його проголошення) з боку ООН? Досвід спілкування автора цих рядків із прибічниками нейтралітету недвозначно свідчить про негативну відповідь — вони вважають, що базування ЧФ можна якось узгодити з нейтральним статусом. А це вже або невігластво, або свідоме дезінформування суспільства.
Насправді під вивіскою нейтралітету — чи то активного, чи то пасивного — Україні пропонують цілком банальну позаблоковість. Власне, Україна нині є позаблоковою державою, але поки що прагне змінити цей стан, приєднавшися до НАТО. Якщо ж від цієї мети відмовитися, то нинішній стан речей з украй низьким рівнем міжнародних гарантій суверенітету та територіальної цілісності України буде законсервовано на тривалу перспективу.
Позаблоковість — це відмова від вступу до систем колективної безпеки без будь-яких гарантій або міжнародного визнання особливого статусу іншими державами та міжнародними організаціями. Для того, щоб бути позаблоковою державою, не треба визнання ООН. Для такої держави не діятимуть навіть ті умовні гарантії, які надаються країнам із постійним нейтралітетом.
Зробивши ставку на позаблоковість, Україна чітко просигналізує зовнішньому світу нездатність зробити ціннісний вибір, взяти на себе частину відповідальності за регіональну і глобальну безпеку, готовність залишатися «сірою зоною» доти, доки хтось сильний не проявить волю і не підбере те, що погано лежить.
Не є переконливою й ідея посилення нині існуючих міжнародних гарантій безпеки, насамперед Будапештського меморандуму, який Україна отримала 1994 року в обмін на відмову від ядерної зброї. По-перше, один і той же товар двічі не продаси. Ніхто не надаватиме Україні додаткових призів за шляхетний вчинок 15-річної давності. По-друге, вимога надання додаткових гарантій без відповідного внеску з українського боку сприйматиметься міжнародними партнерами як відверте споживацтво — бажання скористатися захистом з боку інших при відсутності готовності нести спільну відповідальність з боку України.
Саме у споживацтві є найбільша помилка тих, хто вважає, що Україна може розраховувати на дієві міжнародні гарантії безпеки без посилення своєї участі у виробленні та реалізації колективної політики безпеки та оборони. Звісно, Україні можуть пропонувати певні гарантії , але лише в обмін на відмову від самостійного зовнішньополітичного курсу і перетворення на країну — сателіта могутнього сусіда. Втім, ці гарантії можуть бути швидко дезавуйовані — коли процес поглинання суверенітету України зайде достатньо далеко, а апетити країни-сюзерена зростуть.
Тож розмова про альтернативи гарантування безпеки потрібна, але може статися, що на перший погляд простіші, менш конфліктні та дешевші рішення на практиці виявляться значно складнішими, дорожчими і непридатними для реалізації в нашому теперішньому історичному місці та часі.
