Поточні політичні події, що відбуваються в Україні та за її межами, відтісняють на задній план пам’ятні дати, які нагадують нам про події, що сталися порівняно недавно й сприяли формуванню того політичного світу, в якому ми сьогодні живемо. До таких подій належить об’єднання Німеччини, п’ятнадцяту річницю якого відзначали вчора. Аналізуючи звинувачення на адресу радянського керівництва на чолі з Михайлом Горбачовим, що воно нібито без бою «здало» НДР, потрібно сказати, що крах НДР не був наслідком фатального збігу обставин. Швидше він був запрограмований усією повоєнною історією цієї «першої соціалістичної держави на німецькій землі».
Економічна неспроможність забезпечити високий рівень добробуту, політична система, що цілеспрямовано відучувала громадян від політичної ініціативи та самоорганізації; повна залежність від радянської військової присутності та запопадливість східнонімецького керівництва перед Радянським Союзом, що переходила будь-які розумні межі, — все це сприяло тому, що політична активність східнонімецьких громадян врешті вихлюпнулася у напрямку приєднання до ФРН.
У вищих урядових колах більшості західних країн та у Радянському Союзі провідні політики насторожено ставилися до ідеї возз’єднання двох німецьких держав. Президент Франції Франсуа Міттеран і прем’єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер прагнули максимально уповільнити швидкість об’єднавчого процесу. Не бажаючи загострення через це відносин у рамках НАТО, у тому числі й зі США, вони намагалися максимально використати радянський спротив перспективі об’єднання. Американська адміністрація Джорджа Буша-старшого не мала застережень щодо самого об’єднання, але спробувала поставити об’єднавчий процес під контроль. Довше усіх тривав спротив СРСР. Оскільки у радянському суспільстві більшість населення не була на той час психологічно готовою сприйняти ідею, висловлюючись тогочасною радянською термінологією, «відродження великої Німеччини».
Подальше наростання кризових явищ у НДР змусило і радянське керівництво розпочати опрацювання можливих сценаріїв та власних підходів на випадок продовження об’єднавчого процесу. Вперше офіційна позиція радянського керівництва щодо врегулювання зовнішніх аспектів німецького об’єднання була викладена Едуардом Шеварднадзе у промові в Європарламенті 19 грудня 1989 року. Він заявив про право німецького народу на самовизначення у політичній, економічній та соціальній сферах, але виключив будь-які претензії на кордони 1938 року. Дипломатичні кола країн Заходу сприйняли зміну в радянському підході як готовність Кремля поступово відійти від «доктрини Брежнєва» та відмовитися від своєї сфери впливу в Центральній Європі.
Оскільки в подальшому радянське керівництво спробувало перехопити ініціативу в об’єднавчому процесі (так званий «План Морова»), уряд Гельмута Коля змушений був вдатися до додаткових заходів. Щоб запобігти цій і майбутнім подібним ініціативам, західнонімецький уряд вжив так звану «дипломатію чекової книжки»: ФРН запропонувала просубсидіювати широкомасштабну закупку в неї продовольства, виділивши з цією метою 220 мільйонів німецьких марок. Після отримання матеріальної та фінансової допомоги позиція СРСР у німецькому питанні відразу стала лагіднішою, і під час переговорів «з відкритого неба» між НАТО і ОВД в Оттаві 13 лютого 1990 року було досягнуто домовленості про початок консультацій «щодо зовнішніх аспектів відновлення німецької єдності». При цьому підкреслювалося, що всі питання, пов’язані з внутрішніми аспектами об’єднання, включаючи його строки, повинні вирішувати лише НДР і ФРН, а зовнішньополітичні проблеми обговорюватимуться представниками шести країн, а також за участю Польщі при розгляді питань кордонів. Формула «два плюс чотири» остаточно зафіксувала той факт, що об’єднання є внутрішньою справою обох німецьких держав, а інші зацікавлені сторони не мають права втручатися у внутрішньонімецькі аспекти об’єднавчого процесу. Це стало перемогою західнонімецької дипломатії.
Останнє не значить, що у Радянського Союзу не було важелів, щоб вплинути на події в Центрально-Східній Європі у вигідному для себе сенсі. Радянське керівництво могло, наприклад, поставити ФРН перед вибором між об’єднанням та членством у НАТО і розіграти, таким чином, її прагнення до об’єднання проти членства у альянсі. Воно могло змусити німецьких політиків серйозно сприймати альтернативу: або прийняття радянських побажань, або глибока міжнародна криза.
Але в такому разі СРСР мав би вжити примусових заходів проти НДР, що, по-перше, суперечило ідеалістичним концептуальним засадам політики уряду Михайла Горбачова, а по-друге, загрожувало ізолювати СРСР на міжнародній арені у той час, коли через системну кризу всередині країни він особливо потребував міжнародної підтримки. Отже, Радянський Союз не був готовий до нового витка конфронтації із Заходом.
ФРН стояла перед двома найважливішими завданнями. Із одного боку, вона мала випрацювати як чітку, реалістичну позицію щодо зовнішньополітичної орієнтації об’єднаної Німеччини, з якою могли б погодитися інші учасники переговорів. А з іншого, — йшлося про те, аби отримати згоду ослабленого, але все ще достатньо сильного, СРСР на швидку зміну співвідношення сил на європейському континенті не на його користь. Із цією метою ФРН знову вжила надання дозованої фінансової допомоги як політичний важіль. Німецькому керівництву стало відомо, що СРСР потребує кредитів на загальну суму щонайменше 20 мільярдів марок та сподівається, крім того, на гарантії західних урядів, які, розвіявши чутки про фінансову неплатоспроможність Радянського Союзу, відкрили б, таким чином, дорогу до прямих банківських кредитів.
Західнонімецький уряд пообіцяв надати відповідні кредити за умови, що вони стануть частиною загального пакета допомоги у рамках розв’язання німецького питання. Усього уряд Гельмута Коля був готовий надати до п’яти мільярдів німецьких марок у рамках «пакета єдності». Німецькі пропозиції були повністю прийняті радянською стороною.
Задоволення основних радянських вимог створило передумови для подальшого просування переговорного процесу. Під час зустрічей 16 липня 1990 року на урядовій дачі Архиз на Ставропіллі Гельмут Коль та Михайло Горбачов дійшли згоди, що «прийняття рішення про те, чи жити в єдиній державі, є виключним правом німецького народу». Наслідком переговорів за формулою «два плюс чотири» став підписаний у Москві 12 вересня 1990 року договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини, яким знімалися зовнішньополітичні заперечення щодо перспективи об’єднання двох німецьких держав і відновлювався повний суверенітет країни.
Змінити хід подій могло лише збройне втручання Радянського Союзу, але до цього не був готовий ані Михайло Горбачов, ані його оточення. Збройне втручання в НДР призвело б до нової хвилі конфронтації Радянського Союзу із Заходом, для якої СРСР вже не мав економічних та інших матеріальних ресурсів. За таких умов курс Михайла Горбачова, спрямований на відмову від втручання у «німецьке» питання в обмін на фінансову компенсацію з боку ФРН, очевидно, був «найменшим злом», найоптимальнішим з погляду керівника великої і безнадійно хворої держави.
Роман КРИВОНОС, кандидат політичних наук, асистент кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
