Пару місяців тому на прилавках книжкових магазинів України з’явилось російське видання нового міжнародного політичного бестселера відомого американського журналіста — провідного кореспондента газети «Вашингтон пост» Б.Хардена «Втеча з табору смерті». Опублікована вперше 2012 року, ця документальна книжка перекладена 20 мовами світу. Події, описані в ній, шокують будь-яку нормальну людину «нереальністю» насправді реальних і правдивих подій, що відбулися з молодим корейцем, який народився і перші 23 роки життя прожив у найсуворішому концентраційному таборі на нашій планеті — таборі № 14 для політв’язнів у Північній Кореї. Через цілком реальні, але водночас фантастичні обставини він став єдиною людиною, якій вдалося втекти з цього жахливого місця і після тривалих поневірянь опинитися в Південній Кореї і США. Для сучасної людини з нормальною психікою саме життя, звичаї і порядки в описаному «таборі смерті» уявляються як «антижиття» (часто гірше, ніж смерть) в «антисвіті» у всьому його антагонізмі по відношенню до нашого, далеко не досконалого, але все-таки демократичного світу вільних людей.
Задаєшся запитанням: яким чином в одному й тому самому національному середовищі, в рамках однієї цивілізації, єдиного народу, однієї нації, в одному регіоні — Північно-Східній Азії, на одному — Корейському півострові, народу з багатющою тисячолітньою історією, розділеного Другою світовою війною ідеологічно і політично по 38-й паралелі, могли статися такі глибокі трансформації, що перетворили колись єдину цивілізацію, єдиний «Корейський світ» на два антиподи — «антисвіти». Аж до сьогодні ліберально-демократична Південна Корея, що успішно розвивається, — 11-та економіка планети протистоїть Північній Кореї з її гіпертрофованим культом особи, крайньою економічною відсталістю, нестримною мілітаризацією, бідним, напівголодним і ідеологічно зомбованим населенням.
Точкою відліку процесів розколу і початку «розгону антисвітів» можна вважати Корейську війну 1950—1953 рр., що стала першим найпотужнішим «гарячим» сплеском початку «холодної» війни, 60-річний ювілей закінчення якої відзначається 27 липня 2013 р. Розділення двох Корей розпочалося п’ятьма роками раніше, коли в серпні 1948 р. в американській зоні окупації Корейського півострова було проголошено створення Республіки Корея (РК), президентом якої став американський ставленик Лі Син Ман, а у вересні того ж року в радянській зоні створено Корейську Народно-Демократичну Республіку (КНДР) на чолі з керівником компартії, колишнім командиром партизанського загону в Манчжурії і капітаном Радянської Армії Кім Ір Сеном.
До кінця 1948 р. з Північної Кореї було виведено радянські війська, а в червні 1949 р. з іншої частини півострова — війська США, при цьому обидві корейські держави мріяли про силове об’єднання країни, кожна під своєю юрисдикцією. З серпня 1949 р. Кім Ір Сен розпочав планомірну «обробку» Й.Сталіна, вмовляючи його підтримати воєнну операцію північнокорейців. Проте обережний Сталін, у принципі підтримуючи ідею поширення радянського контролю на весь Корейський півострів, боявся втягування в повномасштабне воєнне протистояння із США на Далекому Сході. Обережність проявляв і керівник комуністичного Китаю Мао Цзе Дун, готовий у принципі надати воєнну підтримку «сіверянам», проте зайнятий воєнними діями проти армії Чан Кай Ши, формуванням власної держави — КНР і плекаючи надії на звільнення Тайваню.
До весни 1950 р. геополітична ситуація змінилася: 1 жовтня 1949 р. було створено КНР, а США не включили Корейський півострів до свого «оборонного периметра». На початку 1950 р., визначаючи далекосхідну політику США, держсекретар Д. Ачесон заявив про доцільність відступу з Азіатського материка і побудови оборонної лінії на ланцюзі Тихоокеанських островів. Враховуючи ці обставини, Сталін піддався вмовлянням Кім Ір Сена, який обіцяв за два тижні, максимум за два місяці здійснити об’єднання і дав згоду на розробку радянськими військовими радниками плану наступальної операції, розраховуючи на невтручання США. При цьому прямої участі радянських військ не передбачалося, а лише таємна підтримка шляхом задіювання військових радників, широкомасштабних постачань озброєння, тилового, матеріального, транспортного і фінансового забезпечення, а також «повітряна» підтримка радянською військовою авіацією. Останнє слово залишалося за Мао Цзе Дуном, оскільки основний розрахунок було зроблено на участь мільйонної армії китайських «добровольців». До останнього моменту радянський керівник сумнівався в розумності проведення операції й остаточно «благословив» Кім Ір Сена лише після того, як той заручився підтримкою КНР.
Воєнне вторгнення «сіверян» до Південної Кореї розпочалося 25 червня 1950 р., через три дні армія КНДР захопила столицю Сеул, а вже до вересня під контролем РК залишався тільки південно-східний край Корейського півострова. Наслідком кривавих подій перших днів війни було створення Командування військ ООН у Кореї — безпрецедентний в історії цієї організації випадок, що став результатом «прорахунків» радянського і китайського керівництва, одним із яких був бойкот радянських представників засідань Ради Безпеки ООН (РБ) на знак протесту проти відмови країн Заходу замінити в кріслі постійного члена РБ Тайвань на КНР. Таким чином, у драматичні перші дні початку війни СРСР не скористався правом «вето» під час ухвалення найважливіших рішень щодо Корейського конфлікту.
У день початку війни за ініціативи США було скликано засідання РБ, що ухвалило резолюцію, яка засуджувала агресію проти РК. 27 червня прийнято другу резолюцію, яка вказує на необхідність термінових колективних заходів воєнного характеру, а 7 липня — третю резолюцію, що надавала на 90% американським військам статус «озброєних сил ООН» з правом використання прапора організації, під яким перебували військові підрозділи 16 країн. Головнокомандувачем військ ООН у Кореї став американський генерал Д.Маккартур. 15 вересня «війська ООН» десантували в тилу головних сил Північної Кореї ударне армійське угрупування. Ініціатива перейшла до «південців», яким вдалося завдати відчутних втрат північнокорейським військам і 30 вересня вийти до 38-ї паралелі. Проте, звільнивши Південну Корею і тим самим виконавши резолюції РБ, «війська ООН» продовжили наступ на Північ. До листопада армія КНДР відступила в райони, що примикають до корейсько-китайського кордону. Керівництво КНР оголосило про дозвіл китайським «добровольцям» брати участь у «визвольній боротьбі корейського народу», 26 листопада китайські і північнокорейські війська перейшли в контрнаступ. У грудні було звільнено всю територію КНДР, а 4 січня знову взято Сеул. Основною мотивацією КНР для повномасштабної участі в Корейській війні були, звісно, інтереси власної безпеки, оскільки знищення КНДР і вихід військ США на китайський кордон створював небезпеку розвитку американського наступу на китайську територію, оскільки США все ще плекали плани встановлення контролю над материковим Китаєм шляхом активної підтримки режиму Чан Кай Ши.
Що стосується участі радянських військових льотчиків-асів на боці Північної Кореї, то для приховання цієї інформації вони повинні були спілкуватися в повітрі виключно китайською і корейською мовами, для чого використовувався лише обмежений набір команд. Проте в запалі бою льотчики часто порушували ці розпорядження і переходили на ненормативну російськомовну лексику, що вже в перших боях розкрило «секрети Полішинеля». Існують легенди, що ці льотчики — «китайські добровольці» значились під «китайськими» прізвищами на кшталт: Лі Сі Цин, Сі Ні Цин, Суть Янь Гін. Серед них — льотчик-ас, який найбільше прославився, герой Японської, Корейської і В’єтнамської воєн, Герой Радянського Союзу, згодом генерал-майор авіації М.В.Сутягін з кінця 60-х років минулого століття був пов’язаний з Україною: служив начальником Харківського вищого військового авіаційного училища льотчиків, потім проживав у Києві, 1986 р. похований на Байковому кладовищі.
Успіхи армій Півночі привели в замішання адміністрацію президента США Г. Трумена, цілком серйозно розглядалась можливість масштабного застосовування ядерної зброї. На щастя, цього не сталося, в середині січня 1951 р. наступ китайських і північнокорейських військ було зупинено. Ціна можливої перемоги могла бути особливо високою особисто для Г.Трумена в контексті майбутніх президентських виборів у США, в ході яких республіканський кандидат Д.Ейзенхауер різко критикував президента-демократа за провальну політику в Кореї. В результаті чергового наступу «сил ООН» «статус-кво» було відновлено, протиборчі сили, як і перед війною, зупинились на рубежі 38-ї паралелі. Ціна ж цих воєнних «вправ» із нічийним результатом була жахливою — до 4,5 млн людських життів, третя за числом жертв війна в історії людства.
Хоч СРСР офіційно й не брав участі у війні, через неї пройшли близько 40 тис. радянських військовослужбовців. Радянські авіаційні частини втратили 335 літаків, при цьому загинуло 120 льотчиків. Загальні втрати країни становили близько 320 радянських громадян.
Після більш ніж дворічних переговорів, 27 липня 1953 року, було підписано Угоду про перемир’я, що поклала край Корейській війні, яка стала точкою відліку роздільного існування двох корейських держав, які належать до єдиної цивілізації, мають спільну історію, культуру і традиції і водночас є ідеологічними, політичними і соціально-економічними антиподами. На жаль, Угода про перемир’я досі не трансформувалась у мирний договір, що юридично не ставить остаточної крапки в Корейській війні. Навпаки — за минулі 60 років сформувався цілий комплекс проблем у субрегіоні, які в цілому можна характеризувати як «Корейську проблему», що є сьогодні головною загрозою регіональній безпеці в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні і представляє неабияку загрозу глобальній безпеці.
Головним наслідком Корейської війни стало закріплення розділення корейського народу і формування двох формально незалежних корейських держав, кожна з яких ставала частиною одного з двох протиборчих військово-політичних блоків «холодної війни». Відсутність же мирного договору про закінчення Корейської війни і сьогодні є однією з основних перешкод повномасштабного врегулювання на півострові і формування системи колективної безпеки в АТР.
