Обрання Віктора Януковича четвертим Президентом України може викликати і надію, і похмуре передчуття. Останні п’ять років західні уряди були розчаровані «помаранчевим» керівництвом, якому бракувало єдності та спроможності вирішувати вибрані ним амбітні завдання. Янукович ставить собі менш амбітні завдання, і залишається сподіватися, що вони є більш реалістичними. Але якщо він вважає, що Україна може приєднатися до Європи, не засвоюючи її цінностей, то він помиляється. Якщо він вважає, що Україна може бути нейтральною та покладатися на саму себе, то він зіткнеться з переслідуванням міражу, а не посиленням національної безпеки. Завдання політики Заходу має полягати в тому, щоб допомогти Януковичу самому дійти цих висновків.
Реалізм стосовно Януковича вимагає реалізму щодо України. Це вже не країна, якою вона була 2004 року, не кажучи вже про 1991 рік.
Цинізм визначає «зраду» Майдану, яку відчувають десятки тисяч тих, хто протестував на майдані Незалежності не за те, щоб Україна приєдналася до Європи (не кажучи вже про НАТО), а за те, щоб вона нарешті мала лідерів, які б керували в інтересах країни, а не власних. Більшість тих, хто голосував за Януковича, очікують від нього небагато: вони хочуть стабільності, а не репресій. Окрім того, вони мають значно сильніше відчуття того, що вони можуть і мають досягти самі. Вони не страждають від міфів, що досі заважають ясному мисленні на Заході.
Перший з них полягає в тому, що Україна — це дві країни, що ховаються в одній. Хоча тут мають місце серйозні регіональні поділи, але прирівнювати їх до етно-лінгвістичних поділів рівнозначно потраплянню у пастку. Україна є не стільки етнічно розділена країна, скільки змішана. Попри всі свої помилки, другий президент України зрозумів, що етнолінгвістична терпимість країни була її силою. Мовна політика третього президента Віктора Ющенка відійшла від цієї сили і дала російським пропагандистам карту, яка ніколи не була ефективною. Ідентифікація в українській державі зростає в усіх регіонах країни. У статті Адріана Каратницького наводяться дані опитування Інституту ім.Горшеніна, згідно з якими 87,5% населення вважають Україну (7,5% — Росію) своєю батьківщиною. 75% вважають, що всі українці мають вивчати українську мову. Переважна більшість населення вважає, що Україна має бути унітарною державою (60%) або федеративною (20%), і лише 7,6% упевнені, що Україна та Росія повинні мати спільний уряд. Існує лише два фактори, які роблять різницю між Львовом та Донецьком більшою, ніж між Массачусетсом і Міссісіпі: слабкі інститути і велика геополітика.
Другий відроджений із перемогою Януковича міф — це те, що Україна повернеться до Росії. Вона неспроможна це зробити: як відзначав раніше нещодавно призначений міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко, якщо політична культура Росії визначається владою, то українська політична культура — недовірою до влади. Ця відмінність не втрачена у більшості громадян країни.
За останні п’ять років країна розвинулася з віртуальної демократії в незрілу та безсумнівно цинічну демократію. Президент, який розпочне реінтеграцію з Росією, зіткнеться з великим опором більшості громадян у більшості департаментів української держави, які пов’язують своє майбутнє з Європою, у Міністерстві закордонних справ та збройних сил, які твердо обрали євроатлантичну орієнтацію. Такому курсу чинитимуть опір більшість промислових груп і навіть російські бізнесмени, які працюють в Україні і бачать у європейському ринку своє майбутнє, а в російсько-білорусько-казахстанському митному союзі — дорогу в нікуди.
Водночас тут є і основа для поганого передчуття. Президент Янукович муситиме поділитися владою, щоб використати її. Але граматика та синтаксис створення коаліції в українському парламенті ставлять особисті інтереси та гроші вище принципів та політиків. У Верховній Раді схвалено закон, який допоміг створити коаліцію попри партійну дисципліну та виборчі мандати — всупереч рекомендаціям Венеціанської комісії...
...Перший візит Януковича до Брюсселя слід вітати. Ще важливішим є той факт, що він назвав «ключовим пріоритетом» угоди про асоціацію і зону вільної торгівлі з Європейським Союзом. Відмова від членства в російсько-білорусько-казахстанському митному союзі є свідченням його серйозності, але він і багато його прихильників мають подвійний підхід щодо цінностей Європейського Союзу. Завдання ЄС полягає в тому, щоб показати, що ці цінності мають практичне значення. Вони вбудовані у політичну та ділову культуру, інституціоналізовані в судах — щоб служити закону, а не владі, у ринку — щоб надавати вибір покупцям і продавцям, у поліції — щоб захищати, а не переслідувати громадян, у бюрократії — щоб вона була підзвітною, а не грабіжницькою, а також у контрактах, які є обов’язковим для виконання. Відсутність цих умов не лише відганяє закордонні інвестиції від України, але й душить українське підприємництво і збіднює державу. У деяких частинах колишнього Радянського Союзу, США і Європи великі енергетичні компанії охоче йдуть на те, щоб задовольнити капризи та грабіжницькі апетити політичної влади в обмін на виняткову фінансову винагороду. Але вони й не можуть діяти інакше, а малий і середній бізнес, який продукує велику частину торговельного оборону, та прямі іноземні інвестиції не можуть взагалі витримати такі ризики. Буде підписано угоду про асоціацію чи ні, Україна не наблизиться до стандартів ЄС, якщо не зможе наблизитися до європейський цінностей. Але допоки ЄС не надасть чіткої перспективи інтеграції — зони вільної торгівлі та безвізового режиму, а також реалістичної довгострокової надії на членство, обом — сигналу і посланцю не будуть довіряти.
Президент Янукович відклав убік будь-які розмови про приєднання до НАТО. Однак Україна мусить все-таки вирішити питання відносин з Альянсом, а НАТО — відповідно питання відносин з Україною. Надто довгий час аргументи про НАТО були аргументами про розширення. Однак засновники національної безпекової системи України давно зрозуміли — ще задовго до того, як Україна подумала про членство, — що відносини з НАТО є інструментом захисту її незалежності. До 1997 року масштаб і глибина співпраці між НАТО та Україною, мабуть, перевищувала рівень співпраці Альянсу з будь-яким іншим партнером. Задовго до того, як було висловлено наміри щодо членства, український оборонний істеблішмент зрозумів, що співпраця з НАТО надає не лише ефективні засоби зміцнення національної системи безпеки, просування оборонних реформ, посилення свободи дій країни, але й дозволяє Україні відійти від її постімперського минулого і брати участь у міжнародних справах.
Україна надто вразлива, щоб бути нейтральною, до чого прагне Янукович. Безсумнівно, в даний момент також вразливим є вступ до НАТО. Цілком можливо, що за останні два роки лідери України посилили вразливість країни, не кажучи про розкол, різко і передчасно наголошуючи на цій меті. Але допоки Україна прив’язана до євроатлантичної системи, то набагато менш ймовірно для неї стати «мостом» між США, Європейським Союзом і Росією, ніж жертвою їхньої ворожнечі. Україна не наділена таким самим «геополітичним рогом достатку», як Швейцарія, Ірландія чи Австрія. Її валовий національний дохід на душу населення становить від однієї двадцятої до однієї тридцять п’ятої щодо нейтральних країн Європи. Вона не є членом Європейського Союзу (чи, подібно до держав ЄС, не перебуває де-факто під парасолькою НАТО) і лише щойно розпочала розвивати громадянську довіру та дисципліну — не кажучи про професійні Збройні сили та Службу безпеки, — що у названих вище державах сприймається як даність.
Уявити, що оборонна співпраця з Росією допоможе досягти таких самих цілей, є вершиною наївності. Більше того, помилково вважати, що участь у європейській безпековій та оборонній політиці замінить сильні безпекові відносини з НАТО та США. Якщо послабне імпульс у цих відносинах, то постраждає безпека України та Європи. Якщо США не нададуть життєздатності цьому процесу, то він перестане надихати та захищати.
Чи розуміє це сам Янукович? Будучи прем’єр-міністром за Кучми, він був архітектором меморандуму між НАТО та Україною щодо стратегічних авіаперевезень, а також підтримував План дій щодо членства, проти якого зараз виступає. На нещодавній прес-конференції в Брюсселі він пообіцяв продовжувати реалізацію існуючих програм співпраці між НАТО та Україною і зберегти партнерство між Києвом та Альянсом.
Як він реагуватиме, якщо виникне загроза цим цілям? За 12 днів до інавгурації Януковича Сергій Наришкін, голова адміністрації російського президента Дмитра Медведєва, подав майбутньому президенту список вимог, який включав обмеження розвідувальних зв’язків з НАТО і повернення російської Федеральної служби безпеки до Криму. Було б дивним, якби у цьому списку також не було вимоги щодо обмеження оборонних зв’язків із Грузією. Якщо Янукович прийме ці вимоги, то почнеться руйнування довіри, на якій ґрунтуються відносини між НАТО та Україною. Якщо, як він дав зрозуміти, Президент хоче продовжити перебування Чорноморського флоту РФ після 2017 року на основі «пакета» економічних поступок, а не юридично зобов’язуючих і реалізуючих гарантій, то постраждають відносини з НАТО та безпека України.
Тверезий інтерес Заходу і реалістично невеликі сподівання виправдовують теплі вітання Януковича з боку Брюсселя та Вашингтона. Але за найкращої волі Заходу та світу новому керівництву буде важко реалізувати свої цілі. І не тому, що цілі є нещирими, а тому, що вони суперечать стилю управління й економічного менеджменту, який став властивим для Януковича та його близького оточення. Їхні інтереси та інстинкти не відновилися після п’ятирічної дії реальностей європейської інтеграції, трансформації глобальних енергетичних ринків, ужорсточення російської політики та демократизації українського життя. Коли реальність вступає у конфлікт із цими інстинктами, як це й матиме місце, то чи зростатиме, чи спадатиме при цьому крива навчання?
Частина відповіді залежить від Заходу: від практичних стимулів до інтеграції, а не від риторики і заклинань, від відчутних заходів зміцнення безпеки, а не розкладу розширення, від будівництва мереж і відносин з тією частиною України, яку виключила і помаранчева революція. Але головним чином це залежатиме від українців: від їхньої спроможності адаптуватися і знову довести, що «Україна ще не вмерла».
Стаття опублікована в рамках низки публікацій On Wider Europe німецького Фонду ім. Джорджа Маршалла і друкується з незначним скороченням за згодою автора. Переклад Миколи СІРУКА, «День»
Джеймс ШЕРР — директор програм Росії та Євразії Королівського інституту міжнародних відносин (Chatham House).
