28—30 серпня у Пхеньяні відбудеться саміт лідерів Південної і Північної Кореї. Це перша за понад сім років і друга за історію роз’єднаних країн зустріч їхніх лідерів. Чи означають переговори між Північною і Південною Кореєю, що комуністична держава «виходить із холоду»?
Усім добре відомі політичні «прийоми» Кім Чен Іра на міжнародній політичній арені. Лідер Північної Кореї застосовує істеричні засоби і дотримується шантажистської тактики доти, доки не отримає взамін чергову подачку від країн Заходу, США чи Південної Кореї. «Принциповість» Кім Чен Іра має такий значний політичний люфт: сьогодні він може помпезно закрити ядерні реактори, а вже завтра, отримавши від Заходу бажане, знову шантажувати його тим, що ще нещодавно було предметом напруженого політичного торгу.
У підсумку це означає — Північ хоче від Півдня продуктів, пального, медикаментів, а в замін пропонує тільки невизначені обіцянки. Очевидно, що цей обмін явно неадекватний і схожий на «гру в одні ворота». При цьому, Сеул, підтримуючи КНДР, лише продовжує у часі агонію комуністичного режиму Кім Чен Іра не маючи взамін жодної гарантії не лише своєї безпеки, а й чудово усвідомлюючи, що Пхеньян готовий продовжувати подібну гру до безкінечності. Найбільше, на що можна очікувати на даний момент від драматично розділеної ідеологією нації, то це зменшення напруженості конфронтаційних відносин і, можливо, деяке поліпшення торгівельних взаємин, у яких Південь виступатиме явним торгівельним спонсором КНДР.
Можна сказати, що саме з економічних причин Північна Корея має потребу «виходу з холоду», так, як недавно це зробила Лівія. Те, що ця зустріч на вищому рівні має проходити невдовзі після закриття головного ядерного реактора КНДР не має створювати ілюзій щодо «демократичного прозріння» режиму Кім Чен Іра. Скоріше інстинкт самозбереження підштовхує сьогодні північно корейські еліти до спроби деякої корекції парадигми міжнародних відносин, звичайно ж, послуговуючись своїми правилами і бажаннями.
Зі свого боку, намагаючись пом’якшити північно корейську загрозу, південнокорейський президент Но Му Хен планує представити на розгляд обширну нову економічну програму, котра далеко виходить поза фінансові можливості шести націй, які вели переговори з КНДР щодо знищення її ядерної зброї. Ця програма Південної Кореї під назвою «Korean Peninsula vision» включає плани щодо «вливання» мільярдів доларів у відкриті нові економічні зони в Північній Кореї, розширює туристичні можливості КНДР і створює нову інфраструктуру на Півночі.
У Сеулі сподіваються, що Кім Чен Ір не тільки буде дотримуватись термінів ядерної угоди, а також скоротить північно корейські збройні сили і в кінці-кінців відведе війська КНДР від Демілітаризованої зони, котра розділила дві Кореї після корейської війни, що закінчилися в 1953 році. Проте південнокорейські аналітики висловлюють побоювання, що миротворчі потуги Но Му Хена в останні місяці його перебування на президентському посту можуть подати Пхеньяну неправильні сигнали, показуючи йому слабкість позиції Сеулу, котрий нібито за будь-яку ціну прагне добитися поступок від Північної Кореї.
Цей політичний форум, підтриманий у значній мірі південнокорейським урядом і корпоративним капіталом, поза сумнівом, мав би відбуватися після президентських виборів у Південній Кореї. Оскільки про що може домовлятися від імені офіційного Сеулу президент, повноваження якого незабаром добігають кінця. З іншого боку, президент Но Му Хен, виходячи на прямі двосторонні переговори з КНДР, певною мірою нівелює роль і досягнення США в ядерному роззброєнні Північної Кореї. Адже саміт у Пхеньяні прямо чи опосередковано провокує Кім Чен Іра на перегляд попередніх шестисторонніх домовленостей і сприймається його оточенням, як можливість почати торг із Заходом, якщо не з чистого листа, то, принаймні, з тих основоположних позицій, які на даний момент будуть вигідними для КНДР.
Питання у тому, чи зможе Но Му Хен отримати чіткі гарантії зменшення військового протистояння в обмін на допомогу в відновлені північно корейської економіки. Південнокорейські експерти побоюються, що серпневий саміт для Но Му Хена — це не більше як вдало підігнана за часом політична піар-акція, котра має на меті використати зустріч, як останній шанс збільшити його популярність перед президентськими виборами у грудні.
І хоча Но Му Хен, відповідно до конституції Південної Кореї, не може балотуватися знову, але він би хотів допомогти кандидатові у президенти, котрий поділяє його лівоцентристські погляди і продовжить розпочату ним політику досягнення мирного врегулювання з Північною Кореєю. Сам же Но Му Хен цією зустріччю продовжує політику свого попередника, президента Кім Де Джуна, який у червні 2000 року провів першу міжкорейську зустріч на вищому рівні. Проте, схоже, що прагнення у лідерів двох Корей дуже різняться між собою. Кім Чен Іру потрібна масована західна економічна допомога і доступ до західних технологій, a Но Му Хену денуклеаризація міжкорейського світу, контроль над озброєннями і економічне співробітництво.
Видається малоймовірним, що Південна Корея буде готовою відкинути програму модернізації збройних сил у той час, коли США зменшили присутність своїх військ в Південній Кореї з 37 тисяч (початку президентського терміна Но Му Хена в 2003 році) до 29 тисяч. Також маловірогідно, що південнокорейський президент погодиться з вимогами Північної Кореї повністю вивести всі американські війська. Зі свого боку лідер КНДР навряд чи прислухається до вимоги Сеулу, аби Північна Корея зменшила кількість своїх збройних сил, котрі на сьогодні складають більше, ніж 1 мільйон чоловік, до розміру збройних сил Півдня — 400 тисяч.
Власне лідери КНДР, можливо, були б не проти повторити шлях китайських реформ, за якого реформується економіка, приходять величезні інвестиції, але водночас ідеологічна комуністична доктрина залишається незмінною. Для Кім Чен Іра і його найближчого оточення ціллю номер один було і є залишити владу в країні за собою. Його політичні маневри і ядерний шантаж до цього часу дозволяли режиму триматися на плаву і «вибивати» з Сеула все більші й більші подачки. Хоча в Пхеньяні вже почали усвідомлювати, що подібні ігри не можуть тривати до безкінечності і тому необхідно визначатися.
Але своєрідна «Програма Маршалла» з боку Заходу для КНДР і надходження мільярдів доларів південнокорейських капіталів можливі лише в одному випадку — якщо Пхеньян здатен буде довести, що готовий піти по китайському шляху. Розпочати ймовірно потрібно зі створення спеціальних економічних зон, як це було в Китаї, а вже потім поширювати їхні досягнення на всю країну. Нині Південна Корея збирається надати Північній Кореї багато подарунків, проте якою може бути конкретна віддача від цього?
Щоб зрушити ситуацію з «мертвої точки» у Пхеньяні мусять змінити свою економічну політику і ставлення до свого народу. Маючи великий шанс почати реалізовувати у себе південнокорейську економічну модель, Північна Корея, поки що, не показує жодної схильності до проведення серйозних реформ. Й головною проблемою КНДР є те, що там немає реформатора, котрий спробував би повторити шлях китайського лідера Ден Сяопіна, який ініціював розробку і втілення чудово діючої моделі оновлення економіки Китаю в 80-х роках ХХ століття, чи в’єтнамського керівництва, котре знайшло в собі сили перейти від твердої ідеологічної теорії і політики до пожвавлення економіки.
Південна Корея, входячи у прямі політичні контакти з Північчю, має пам’ятати, що суть режиму Кім Чен Іра ні на йоту не змінилася. КНДР — це та ж сама тоталітарна, репресивна комуністична держава. А її лідер — ненадійний політичний партнер, обманщик, вбивця і опортуніст. Хто може сьогодні дати гарантію Сеулу, що режим Кім Чен Іра дійно закрив усі наявні у Північної Кореї ядерні реактори? Якщо він раніше вже неодноразово нахабним чином обманював і вводив в оману міжнародну громадськість, то чому саме цього разу Кім Чен Ір має проявити себе як чесний переговірник, котрий скрупульозно буде дотримуватись усіх укладених попередньо домовленостей з Південною Кореєю. Це — один з найгірших, якщо не найгірший, режим у світі, тому навряд чи можна вважати переговори з Пхеньяном «світлом в кінці тунелю конфронтації». Й висновок з цього можна зробити тільки один, попри всі покладені на нього великі сподівання — це, на жаль, історичний саміт, який нічого не врегулює.
