П’ять місяців тому на берегах Дніпра перемогла помаранчев а революція, в результаті якої повсталий народ скинув ненависний і наскрізь прогнилий режим Леоніда Кучми. Колишній комуністичний бонза правив країною протягом десяти років. Чим вони запам’яталися?
Корупцією, масштабними крадіжками, репресіями проти політичних опонентів (у в’язниці встигла посидіти навіть нинішній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко), замовленими вбивствами, переслідуванням інакомислячих, а серед них і журналістів, безпрецедентною фальсифікацією останніх виборів, масовим зубожінням населення (дві третини животіють за межею бідності) та …неухильним процвітанням сімейного клану глави держави...
Таким чином, з одного боку, Україна, згідно з даними ООН, займає 70-те місце в світі за розвитком людського потенціалу, 99-те — за рівнем якості життя, лідирує за індексом корупції. Ще й така деталь: ВВП незалежної після розпаду СРСР молодої держави, за оцінками авторитетних західних експертів, становив $170 млрд., тоді як на початок третього тисячоліття офіційний Київ уже мав… борг у $10 млрд. І ще: частина валового продукту на душу населення в Україні нині в 100 (!) разів нижча, ніж, наприклад, у таких європейських країнах, як Люксембург чи Данія.
З іншого боку, найближче оточення екс-президента змогло за цей самий час створити особисту потужну економічну імперію. Саме проти подібного свавілля й виступили учасники переможної помаранчевої революції.
І все ж перемогти «на барикадах» — одне, а розгребти авгієві стайні попередників — інше. І ще невідомо, що важче.
Узяти хоч би скандал, пов’язаний із нелюдською розправою колишнього режиму над опозиційним журналістом Георгієм Гонгадзе. Чотири роки ставленики Л. Кучми умисно гальмували розслідування жахливого злочину (редактору інтернет-видання «Українська правда» відрізали голову, яку досі не знайшли, через що мати не може поховати сина). І лише завдяки зміні влади нарешті прозвучала істина: розправилися з неугодним… високі міліцейські чини, люди, які перебували на той час при виконанні службових обов’язків...
Пообіцяв Президент чесно відповісти, попри запеклий опір старих кадрів, які ще залишаються на місцях, і на обвинувачення міжнародної спільноти в поставках колишнім режимом, в обхід оонівського ембарго, суперсучасних радарних комплексів Іраку, розслідувати факти несанкціонованої торгівлі ракетами.
І все ж, думається, головна проблема « помаранчев их політиків», хоч як парадоксально, лежить не стільки в політичній, скільки в економічній площині. І пов’язана вона насамперед із відверто бандитським роздержавленням майна, що нічого й не принесло народу.
Зіставимо наступні цифри. Територія крихітної Угорщини — сусіда України не лише географічного, а й за багаторічною приналежністю до радянського комуністичного блоку, — менша в 6,5 разу, а чисельність населення — в 5 разів. Про економічний потенціал і казати нічого: він на момент розвалу СРСР у багато разів був на користь Києва. І що ж? Будапешт дуже швидко отримав $12 млрд., спрямувавши їх на побудову демократичного суспільства. І вже з 1999 року Угорщина — активний учасник блоку НАТО, а з минулого — член ЄС.
А що ж Україна? За найскромнішими підрахунками, на початок третього тисячоліття тут реалізовували державного майна приблизно на $60 млрд. А до скарбниці надійшло… вдесятеро (?!) менше. Чому? Куди ділася решта? Чи можна її — і як? — повернути?
Ось запитання, відповіді на які можуть вирішити долю нової влади. Бо «страшну таємницю» знає кожен: майно під різними слушними приводами просто розкрали. З найвищого благословення тодішнього президента пана Кучми. Причому найсолодша частина «пирога» перепала його найближчому оточенню...
Як бути тепер? Повернути все назад — явно тупиковий шлях. Але й залишити так, як є, — на кшталт політичної смерті.
У Росії, з якою в України кілька століть спільної історії, існує притча, пов’язана з правлінням цариці Катерини Другої. Та, будучи не дуже грамотною в правописі, на документі, в якому йшлося буквально про людське життя, писала візу: «стратити не можна помилувати», забувши поставити кому. У результаті придворні так і не змогли розшифрувати цей парадокс, залишивши його нащадкам (від місця, де стоятиме кома, залежить смисл рішення: чи позбавити життя ім’ярек, чи залишити живим).
Приблизно в такій ситуації сьогодні опинився Президент Віктор Ющенко. Як вчинити, щоб не помилитися, та ще й при цьому не зашкодити ні собі, ні державі? І тут йому потрібна політична підтримка світових лідерів...
Світова преса неодноразово писала про «Криворіжсталь» і набагато менше — про Нікопольський феросплавний. Хоча великі металургійні комплекси мають і такі країни, як США, Китай, Індія, Росія тощо. А унікальні феросплавні виробництва можна перерахувати на пальцях однієї руки. І український завод тут — один зі світових (його частка — 11,5%) лідерів із випуску електроферомарганцю та силікомарганцю, три чверті яких він експортує.
Як же управляв таким доходним підприємством зять екс- президента? У 2000 році чистий прибуток становив $20 млн., у 2001 — $10 млн., а в 2002-му — менше $4 млн. Переконані експерти й у тому, що стартова ціна продажу НЗФ була свідомо занижена щонайменше вчетверо-вп’ятеро. Усе це — в інтересах Віктора Пінчука...
То як у виниклій ситуації повинен вчинити інший Віктор — Ющенко, нинішній Президент, із приходом якого до влади народ уже пов’язав найоптимістичніші надії? Від його позиції залежить ступінь довіри простих українців, які поки що готові молитися на лідера, який пообіцяв їм зміни. А розчарування — слабкий двигун для демократичних перетворень.
…Безумовно, приватна власність священна. За однієї важливої умови: вона нажита не кримінальним шляхом. Якщо ж вдасться довести зворотне, набуває чинності вже інший постулат — невідворотність покарання...
