Тоді як Газа балансує на межі громадянської війни, залишається тільки пожаліти бідного Махмуда Аббаса, який зайняв посаду президента Палестинської Автономії два з половиною роки тому, після смерті Ясіра Арафата. Вчений за фахом, Аббас енергійно старався керувати палестинським народом із ввічливістю, прихильністю до демократичних принципів і суспільним презирством до насильства.
Але в нього ніколи не було шансів. Палестинські противники, як і з його власної партії «Фатх», так і з ісламістів ХАМАСу, а також з Ізраїлю, приймали ввічливість Аббаса за слабкість.
Аббас запровадив стиль управління цілком протилежний стилю Арафата. До останнього дня вдягнутий у свій військовий мундир, Абу Аммар (революційний псевдонім Арафата) не вірив у те, що настав час цивільній особі зайняти посаду президента, поки триває ізраїльська окупація. Вдягнутий у костюм і краватку, Аббас запровадив професійний західний стиль президентського управління, але поняття не мав про те, що робити зі збройними загонами народних мас.
Один із перших коментарів, який я почув від журналістів, був про те, що Аббас — хороший сім’янин, який ходить на обід додому й працює стандартний робочий день. Його інше ім’я, Абу Мазаніні, не є революційним, але відображає практику присвоєння людині імені як батька його старшого сина. Син Аббаса, Мазаніні, керує місцевим рекламним агентством.
У своїй спробі протистояти політичній корупції та мікроуправлінню Арафата, Аббас втратив усі шанси, які в нього були на те, щоб зберегти лояльність лідерів «Фатху», недавно призначених офіційних осіб ПА, персоналу охорони й, головне, місцевих збройних загонів. Заклик до проведення національних виборів, хоч і був політично коректним, означав політичне самогубство, оскільки в нього не було ніяких ідей про можливі результати, й він практично нічого не зробив для забезпечення порядку у «Фатху». Спроба на попередньому голосуванні обрати кандидатів «Фатху» мала неприємні наслідки, внаслідок шахрайства й відмови тих, хто програв, визнати результати. Конкуруючі кандидати «Фатху» тоді внесли розкол у голоси виборців, тим самим дозволивши ХАМАСу легко перемогти.
Переговори з ізраїльтянами були одним питанням, в якому Аббас, який очолював «процес Осло», внаслідок якого була створена Палестинська Автономія, думав досягти успіху. Але, на відміну від «Осло», коли Аббас працював при Арафаті й міг продемонструвати владу з тієї позиції, як палестинский президент він був і посередником, і, можливо, центром влади. Ізраїльтяни розгадали слабкість Аббаса з самого початку, і щойно ХАМАС здобув цілковиту перемогу на виборах, у них не було стимулу допомагати йому, незважаючи на тиск з боку Сполучених Штатів.
Аббас не лише був слабким у політичному плані, при тому що в нього є кілька друзів у збройних загонах «Фатху», він також не виявляв великого інтересу до того, що відбувалося в Газі. Він проводив там якомога менше часу, віддаючи перевагу своєму офісу в Рамаллі на Західному Березі й проводячи час з приїжджаючими політичними діячами та приймаючи світових лідерів у своєму офісі або за кордоном. І в той час, як він з технічного погляду був головнокомандувачем палестинських сил, цим силам не вистачало сили волі, щоб протистояти зростаючій владі ХАМАСу.
Економічна облога Палестини після перемоги ХАМАСу ще більше ослабила Аббаса. Не маючи можливості виплатити зарплати вчителям (або навіть службам безпеки), його здатність впливати навіть на свою власну президентську охорону була дуже обмежена. Під час зустрічі — на якій я був присутній — з делегацією з Міжнародного інституту преси з метою добитися звільнення журналіста Бі Бі Сі Алана Джонстона,викраденого в Газі в березні, Аббас пояснив нездатність і слабкість ПА. Щоб солдати билися, треба їх годувати, сказав він і поскаржився, що його власні сили протягом останніх семи років не можуть оновити свою бойову техніку або отримати вкрай потрібні боєприпаси.
Іронічно те, що ізраїльтяни й світова спільнота, які по суті заморозили палестинські фінанси, хотіли, щоб Аббас продовжував контролювати сили безпеки, незважаючи на поразку «Фатху» на парламентських виборах. Ізраїль і США здійснили фактичну блокаду Палестини, при тому що Ізраїль відмовився повернути зібрані податки, а США вчинили тиск на міжнародні банки, щоб вони не визнавали підпису палестинського міністра фінансів. Формальна причина — відмова ХАМАСу визнати Ізраїль. Але більшість арабських країн також не визнають Ізраїль, і все ж світові банки ведуть з ними звичайні справи.
Компроміс про укладання угоди про розподілення влади за посередництва Саудівської Аравії на початку здавався рішенням. Відповідно до угоди, підписаної в Мецці в лютому минулого року, ХАМАС відмовлявся від важливих міністерств, наприклад, міністерства фінансів, а також внутрішніх і закордонних справ, тоді як Аббас гарантував кінець економічної облоги. Однак через чотири місяці облога не була знята, й міністри ХАМАСу (наприклад, колишні міністри закордонних справ Махмуд Заххар і внутрішніх справ Саїд Сіям), яких відсторонили від справ, тепер вважають, що їх зрадили, й вимагають повернути їм їхні посади.
Якщо ізраїльтяни й міжнародне співтовариство хочуть, щоб Аббас залишався при владі, вони повинні різко змінити свій підхід, знявши економічну облогу й надавши його президентській владі військову й політичну підтримку. А якщо ізраїльтяни переконані в тому, що Аббас дуже слабкий, щоб хоч що-небудь зробити, вони можуть допомогти палестинцям, випустивши сильну особистість «Фатху», Маруана Баргуті, з ізраїльської в’язниці.
Інакше у Аббаса не залишиться ніякої альтернативи, крім послухатися поради провідного палестинського професора Алі Джирбаві, який просто запропонував Аббасу розпустити Палестинську Автономію й повернути владу ізраїльтянам, які в правовому відношенні і з практичного погляду несуть відповідальність за області, які вони захопили 1967 року.
Даоуд КУТТАБ — палестинський директор Інституту сучасних ЗМІ в Університеті Аль-Кудс в Рамаллі
