Рішення французького уряду заборонити ученицям-мусульманкам у державних школах носити хустки було прийнято в ім’я принципу відділення церкви від держави — принципу, що втілює давнє питання французької історії. Але прийняття цього закону виявило також дещо інше: наскільки важко французам мати справу з тим, що американці називають «проблемою меншин».
Насправді, хоча на перший погляд ці дві нації радикально відрізняються одна від одної, вони мають спільну звичку — плутати бідність із чимось іншим. У Франції бідність плутають із віросповіданням, в Америці бідність плутають із расовим походженням. Оскільки багато чорношкірих жителів Америки є бідними, численні опитування свідчать, що американці плутають бідність із темним кольором шкіри. На запитання: «Чому вони такі бідні?» — двоє з трьох американців відповідають, що основною причиною є лінощі; тільки один із трьох вважає, що чорношкірим біднякам не пощастило. (Співвідношення, однак, змінюється на протилежне, якщо те ж запитання ставлять американцям, які «нещодавно обідали з чорношкірим другом».
Складається враження, що американці ховають соціальну проблему бідності за расовою проблемою, й у результаті бідняки не розглядаються як побратими, які потрапили у скрутне становище. У США, оскільки там вважають, що більшість бідняків є чорношкірими, втручання соціальних органів виявляється меншою мірою. Інакші — принаймні, поки що інакші — справи в Європі, де більшість, згідно з тими ж опитуваннями, вважає, що бідняки — це звичайні люди, яким не пощастило. Але складається враження, що Європа, особливо Франція, «американізує» свої уявлення про бідність, оскільки наразі існує величезний розрив між рівнем бідності білого населення й расових меншин.
Незалежно від рівня освіти, відсоток безробітних у Франції серед іммігрантів та їхніх нащадків вдвічі-втричі вищий, ніж у середньому серед населення. Опитування демонструють, що, перебуваючи на тому ж соціальному рівні, діти з бідних районів не менш успішні в школі, ніж інші. Згодом, однак, соціальне та сімейне середовище, а також обмеженість у коштах їхніх сімей починають стримувати розвиток дітей, які належать до меншин. Неминуче виникають расові забобони. Щоправда, польські та італійські іммігранти також зазнали пригноблення і дискримінації, перш ніж їх визнало французьке суспільство. Але це слабка втіха для тих, хто приїжджає сьогодні, частково через серйозні економічні потрясіння, що відбуваються останні десятиріччя. Робота на фабриці, яка колись забезпечувала як довічну зайнятість, так і можливість отримання громадянства, швидко відмирає, а разом із нею зникає і можливість просування, яку вона надавала іммігрантам у минулому.
У своєму дослідженні, проведеному в паризькому передмісті Монбеляр (що є своєрідним французьким Детройтом), соціологи С. Бод і М. Піалу прослідкували долю незаможних молодих людей протягом десятирічного періоду. До збільшення рівня зайнятості 1997 року молодь кидалася з одного місця професійної підготовки до іншого. З економічним підйомом 1997 року і збільшенням попиту на робочу силу ситуація змінилася. Дводенного навчання стало достатньо для початку реальної трудової діяльності; відсоток невдач був низьким. Фабрики запрошували молодь із Монбеляра на важку роботу, але вони пропонували їм також і високу зарплату. На жаль, жоден із цих молодих робітників не здійснив своєї мрії — довгостроковий трудовий контракт.
Приречені на нетривалі контракти і тимчасову роботу, вони були позбавлені трудової захищеності: оскільки брали їх на роботу в останню чергу, і першими звільняли при черговому економічному спаді. Автори роблять висновок, що відданість Франції загальним правам людини скомпрометовано дедалі глибшою дискримінацією іммігрантів, «які виявилися вигнаними з суспільства, і долею яких стали погані школи, бідні райони, робота без будь яких гарантій зайнятості та виробниче навчання, що є лише показним».
Заборона на хустки стала ще одним запереченням існування соціальних меншин. Спочатку ця проблема стосувалася основоположного принципу: шкільна система не повинна допускати будь-якої дискримінації учениць, незалежно від причин. Але у кінцевому результаті у законопроекті її переплутали з питанням релігійної приналежності. Ці проблеми, можливо, й мають щось спільне, але їхня логіка різна. Закони проти нівечення статевих органів приймають не для забезпечення відділення церкви від держави, а для захисту фізичної недоторканності молодих жінок. Заборона на носіння хустки — це, звісно, справа менш серйозна, але в основі її лежить тривога про те саме: про захист моральної й особистої недоторканності школярок. Закону, що забороняє будь яку негативну дискримінацію молодих жінок (у тому числі й хустки), вистачило б для досягнення цієї мети. Постійне привернення уваги до релігійного аспекту заборони радикально змінило самий сенс закону.
Покійний американський філософ Джон Роулз висловив думку, що кращий спосіб оцінити правильність будь- якої соціальної політики — це подумки поставити себе на місце невдах, перед тим як зробити висновок. Рішення правильне, якщо воно покращує становище тих, кому в суспільстві живеться найгірше. Суперечки про носіння хусток призвели до протилежного результату. Люди справою й думками відвернулися від незаможних і від того, що можна зробити для покращання їхнього становища. Подібно до сумнозвісного мольєрівського лицеміра Тартюфа, такий закон просто приховує зло, яке ми не бажаємо бачити: соціальну нерівність і виключення людей з суспільства.
Даніель КОЕН, професор економіки, Париж
