Їй щойно виповнилося 18. Вона була першокурсницею маленького американського коледжу. Бездоганною англійською вона пояснила мені, що приїхала на Різдво до батьків у Москву. Ми говорили про те, як сильно змінилося місто за останнє десятиріччя, про нові магазини, про те, що багато москвичів тепер їздять за кордон.
Потім, оскільки ми застрягли в московській пробці й теми для балачок вичерпалися, я запитала, що вона думає про останні події в Україні. «Вони нас всерйоз засмучують», — відповіла вона. Я вирішила, що дiвчина та її батьки засмучені через спроби російського уряду допомогти українському уряду фальсифікувати вибори. Але виявилося, що вони засмучуються при думці про те, що українці можуть вийти зі сфери впливу Росії.
«Якщо всі країни навколо нас вступлять до НАТО та Європейського Союзу, Росія буде ізольована, — сказала вона. — Ми мусимо цьому запобігти». Це була випадкова розмова, висловлювання людини, яку ніяк не можна вважати типовим представником росіян. Але саме тому вони були дивні. Молода жінка, яка здобула освіту на Заході, почувалася ображеною тим, що сусіди Росії хочуть вступити в західні структури.
Порівняно з думкою тих, хто не навчався на Заході, її погляди цілком помірковані. Через кілька днів на семінарі викладачів вищої школи з «цивільної освіти» мене сердито запитували, чому уряд США фінансує чеченських терористів і чому американський уряд хоче зруйнувати Росію.
Звісно, не всіх у Москві турбує думка, висловлена моєї попутницею в машині, про те, що Росія ніколи не вступить в жодну із західних структур, що Росія має за будь-яку ціну захистити останній редут своєї імперії. Минулими вихідними на досить сумбурному з’їзді російських демократів і правозахисників я слухала, як дехто з них пристрасно сперечався про природу російської ксенофобії і про те, як її зупинити.
І все ж думка про те, що Росія має право на імперію і що Росія буде «ізольована» без буферної зони у вигляді поступливих сусідів, широко поширена, і це не випадковість. Принаймні частково, ця думка, яка зміцнюється, є результатом рішень, прийнятих нинішньою російською владою. Російське телебачення, що перебуває під державним контролем, регулярно демонструє повагу до КДБ й армії. Російський президент реанімував радянський державний гімн і жорстко говорить про Чечню й Україну. І це сприймають як належне.
Але в нинішній імперській російській ностальгії немає неминучості. Національні символи з часом можуть змінюватися й змінюються. Сьогодні національна ідентичність німців набагато сильніше пов’язана з економічними досягненнями, а не з достоїнствами прусської армії; британська ідентичність, хоч би якою вона була, мало стосується імперії.
Минулого тижня в Стокгольмі я дивилася по телебаченню трансляцію з церемонії вручення Нобелівських премій — дуже архаїчного заходу з королівською величчю, національним гімном, чоловіками в білих краватках і дамами в бальних сукнях — і зрозуміла, що премія за наукові досягнення, навіть коли її вручають іноземцям, може стати джерелом національної ідентичності. Адже лише сто років тому у Швеції також були колонії.
Справді, як видно на прикладі США, в історії будь-якої країни є причини для національної гордості та причини для незручності. Американці ідентифікують себе з військовою доблестю своєї країни, але не пишаються спустошенням, яке їхня армія принесла до в’єтнамських сіл. Американці хваляться своїми традиціями громадянських свобод, але соромляться таборів для інтернованих у Японії під час Другої світової війни. Хоч би яку огиду викликали перебільшені вияви американського націоналізму або огидні речі, що траплялися в американській історії, уявіть собі, якими були б Сполучені Штати, якби ці переваги були іншими. А в Росії вони інші. Замість того, щоб пишатися мужністю радянських правозахисників або згадувати про дореволюційні традиції російського лібералізму, президент Путін, як і раніше, називає себе «чекістом», використовуючи ленінську назву таємної поліції.
Внаслідок цих добре обдуманих рішень Росія сьогодні є практично єдиною країною Східної Європи, яка не вважає НАТО та Європейський Союз силами стабільності та процвітання. Коли об’єдналася Німеччина й кордони Західної Європи наблизилися, поляки були в захваті. Коли поляки почали переговори з Європейським Союзом, країни Балтії захвилювалися щодо власного вступу. Значною мірою рушійною силою демонстрацій на вулицях Києва є бажання їхніх учасників вступити в ті ж європейські клуби. І лише росіяни, які загрузли в упевненості в тому, що західна цивілізація є загрозою для їхньої цивілізації, вперті в своїй думці.
