Як ліві, так і праві кажуть про те, що вони виступають за економічне зростання. Виходить, що вибір між двома полягає просто в альтернативному виборі керівного складу?
Якби питання було настільки простим! Частково проблема залежить від успіху. Америці пощастило у 90 х роках із низькими цінами на енергоносії, високою швидкістю впровадження інновацій і збільшуваною пропозицією товарів високої якості за нижчими цінами з Китаю, що загалом забезпечило низький рівень інфляції та швидке зростання.
Президент Клінтон, а потім голова ФРС США Алан Грінспен не багато зробили для цього — хоча, щоб бути точним, погане управління могло змішати всі карти. Проблеми, які стоять сьогодні, — високі ціни на енергоносії та продукти харчування, а також обвал фінансової системи — значною мірою були зумовлені поганим управлінням.
Насправді у стратегіях зростання є значущі відмінності, які, ймовірніше за все, призведуть до різних варіантів. Перша відмінність полягає в тому, що розуміється під самим зростанням. Зростання не полягає лише у збільшенні ВВП. Він має бути стійким: зростання, що ґрунтується на погіршенні навколишнього середовища, споживчий бум, що фінансується в борг, або використання рідкісних природних копалин, без реінвестування прибутку не є стійким.
Також зростання повинне бути інклюзивним; принаймні, велика частина громадян має виграти від цього. Економіка багатства, що просочується, не працює: збільшення ВВП може насправді погіршити становище більшості громадян. Останнє зростання Америки не було ні стійким, ні інклюзивним. Більшість американців сьогодні перебувають у гірших умовах, аніж сім років тому.
Проте необхідно, щоб між нерівністю і зростанням було знайдено компроміс. Уряд може збільшити зростання, підвищивши інклюзивність. Найцінніший ресурс країни — це її населення. Тому важливо забезпечити, щоб кожен міг жити відповідно до свого потенціалу, який вимагає можливостей освіти для всіх.
Сучасна економіка також вимагає взяття ризиків. Окремі особи більш схильні ризикувати, якщо є хороші гарантії. Якщо ж їх нема, то громадяни можуть вимагати захисту від іноземної конкуренції. Соціальний захист ефективніший, аніж протекціонізм.
Провали у просуванні соціальної солідарності можуть мати інші наслідки, не останнє місце серед яких займають громадські та приватні видатки на захист власності й позбавлення волі злочинців. Було підраховано, що за кілька років в Америці в охоронному бізнесі буде задіяно більше людей, аніж в освіті. Рік у в’язниці може коштувати більше, ніж рік у Гарварді. Вартість в’язничного утримання двох мільйонів американців — один із найвищих рівнів у світі на душу населення — слід відняти з ВВП, а не додавати, як це відбувається.
Друга важлива відмінність правих і лівих полягає в ролі держави у просуванні розвитку. Ліві розуміють, що держава грає життєво важливу роль у розвитку інфраструктури й освіті, розвитку технології та навіть у підприємництві. Уряд поклав початок інтернету й сучасній революції в біотехнології. У XIX сторіччі дослідження, що проводяться в університетах за підтримки американського уряду, заклали основу сільськогосподарської революції. Потім уряд надав ці розробки мільйонам американських фермерів. Кредити невеликим підприємствам зіграли ключову роль у створенні не лише нових підприємств, але й цілих галузей промисловості.
Кінцева відмінність може здатися дивною: ліві сьогодні розуміють ринки й ту роль, яку він може й повинен грати в економіці. Праві ж, особливо в Америці, цього не розуміють. Нові праві, втілені адміністрацією Буша-Чейні, насправді є старим корпоратизмом у новому вигляді.
Вони не є борцями за свободу. Вони вірять у сильну державу з міцною виконавчою владою, яка використовується для захисту встановлених інтересів, звертаючи мало уваги на ринкові принципи. Список прикладів дуже довгий, але він включає в себе субсидії великим корпоративним фермам, тарифи для захисту сталевої промисловості та найостанніші широкомасштабні заходи для порятунку «Bear Stearns», «Fannie Mae» і «Freddie Mac». Однак несумісність риторики і реальності має довготривалі наслідки: протекціонізм, поширений за часів Рейгана, що включає так звані добровільні обмеження на експорт японських машин.
Ліві, навпаки, намагаються змусити працювати ринки. Необмежені ринки не працюють добре самі по собі — цей висновок підкріплений поточною фінансовою кризою. Захисники ринку часом погоджуються з тим, що вони виходять із ладу, навіть у катастрофічному масштабі, але вони стверджують, що ринки «саморегулюються». Під час Великої депресії висловлювалися схожі аргументи: уряду не треба нічого робити, оскільки ринки відновлять економіку до повної зайнятості у довготривалій перспективі. Та, як сказав Джон Мейнард Кейнес, у довготривалій перспективі ми всі будемо мертві.
Ринки є саморегулюючою системою в певному тимчасовому проміжку. Жодний уряд не може ліниво спостерігати за тим, як країна опускається в рецесію або депресію, навіть коли це зумовлено надмірною жадібністю банкірів або неправильною оцінкою ризиків ринком цінних паперів і кредитними агенціями. Проте якщо уряду належить сплатити рахунки за видужання економіки, то вони повинні діяти так, щоб зменшити ймовірність необхідності госпіталізації. Заклинання про дерегуляцію правих було просто помилковим, і сьогодні нам доводиться за це розплачуватися. І ціна — виражена у втраченій продуктивності — буде високою, можливо, понад 1,5 трлн. доларів США лише в Америці.
Праві часто посилаються на своє інтелектуальне коріння, що сягає Адама Сміта, та попри те, що Сміт визнавав владу ринків, він також визнавав їхні межі. Навіть свого часу підприємства вважали, що вони можуть збільшити прибуток простіше, вступивши у змову й збільшивши ціни, ніж виробляючи інноваційний товар більш ефективно. З’явилася необхідність у сильному антитрастовому законодавстві.
Стати на бік якоїсь партії — це просто. На сьогоднішній день кожен може відчувати себе добре. Але просування стійкого зростання — це складніше завдання. Сьогодні, на відміну від правих, у лівих є узгоджена програма, яка пропонує не лише високі темпи зростання, але й соціальну справедливість. Для виборців вибір має бути простим.
Джозеф СТІГЛІЦ — професор Колумбійського університету — отримав Нобелівську премію з економіки 2001 року. У співавторстві з Ліндою Білмс ним написана книжка «Війна ціною в три трильйони доларів: істинні видатки іракського конфлікту».
