Для звиклих до суворого розпорядку німців дострокові вибори — явище екстраординарне. Однак головною сенсацією стане не порушення звичного розкладу і навіть не поразка правлячих соціал-демократів, яка стала вже практично неминучою. Німецька преса бурхливо дискутує появу на політичній сцені нової Лівої партії, за яку, судячи з опитувань громадської думки, готовий голосувати кожен десятий виборець.
Попередницею Лівої партії була Партія демократичного соціалізму, яка досягала успіху головним чином на Сході Німеччини. Кілька місяців тому ніхто не міг твердо сказати, що в масштабах усієї країни вона отримає достатньо голосів, щоб пройти до Бундестагу. Сьогодні ж Ліва партія має шанси стати третьою за розмірами політичною силою в країні, а на Сході Німеччини — першою (обійшовши не лише соціал-демократів, які стрімко втрачають вплив, але й потенційних переможців, християнських демократів).
Стрімкий ривок Лівої партії відображає зміни, які давно назрівали в німецькій політиці. Вони нагромаджувалися приховано, але тепер, як сказали б Гегель і Маркс, «кількість перейшла в якість».
У середині 1990 років деморалізовані лідери соціал-демократії в Західній Європі остаточно здалися на милість консерваторів. Відповідно до банального принципу «якщо ви не можете їх перемогти, ви повинні їх очолити», лідери парламентських лівих партій один за другим перетворювалися на прихильників приватизації та вільного ринку. Фактично йшлося про те, щоб зберігши від старої соціал-демократії назву та виборців, прийняти політичну та економічну програму правих, перетворившись на ще одну неоліберальну партію. З позиції еліт, така партія мала навіть певну перевагу, порівняно з класичними консерваторами. Адже вона давала можливість знищувати соціальну державу руками якраз тих, хто «за посадою» зобов’язаний був її захищати.
Це викликало обурення традиційного виборця лівих, але лідери парламентських партій не дуже горювали. Все одно ці люди нікуди не дінуться. Не стануть же вони голосувати за правих! А профспілки залишалися під жорстким контролем партійної бюрократії.
Виявилося, однак, що терпіння соціал-демократичних мас має межу. Почався масовий відхід активістів із партії Шредера. Очолив бунтівників колишній міністр Оскар Лафонтен. Незадоволені створили рух із важковимовною назвою «Виборча альтернатива за працю та соціальну справедливість» (WASG).
У цих умовах Герхард Шредер наважився піти ва-банк, досягнувши дострокових виборів. Розрахунок був на те, що WASG не встигне за ті, що залишилися, два-три місяці зорганізуватися, що вихідці з західних земель, які становлять її ядро, ніколи не домовляться зі східними німцями з посткомуністичної ПДС. Розрахунок виявився помилковим. Обидва угруповання в спішному порядку об’єдналися. ПДС перейменувалася на Ліву партію і відкрила свої списки для кандидатів WASG. Схід зустрівся з Заходом.
Масовий відхід профспілкових активістів від Шредера знаменує історичний розрив між соціал-демократією, яка перейшла на позиції неолібералізму, та організованим робiтничим рухом. У такій ситуації проект Блера—Шредера втрачає сенс. Якщо успіх Лівої партії забезпечений кризою соціал-демократії, то проблеми вона створює собі сама. Участь ПДС у земельних урядах Східної Німеччини викликає здивування її прихильників: регіональні міністри-соціалісти мало відрізняються від міністрів-капіталістів. Однак на даний момент виборець готовий усе пробачити лівим заради того, щоб покарати соціал-демократів. Оновлена партія викликає нові надії. Навіть багато хто з тих, які вийшли з ПДС, зараз повертаються.
Ситуація, яка формально склалася, може здатися навіть сприятливою для соціал-демократів. Адже втрачені ними виборці не йдуть до правих. Отже, Християнська демократія не зуміє навіть разом з лібералами набрати достатньої кількості голосів, щоб сформувати коаліцію самостійно. Їй доведеться звертатися до тих самих соціал- демократів, які залишаться в уряді в рамках «Великої коаліції». Створенню такої коаліції ніщо не заважає. Між соціал-демократами та правими давно немає програмних або ідеологічних відмінностей. Але з погляду політичної перспективи «Велика коаліція» стане остаточною катастрофою для соціал-демократії. Вона, як і раніше, буде вимушена брати на себе відповідальність за антисоціальну політику, яка проводиться в країні, а роль провідної опозиційної сили відійде до Лівої партії.
