Українська державність зіткнулася з суворими викликами сучасності. Створена та апробована в ході «арабської весни» концепція нового способу ведення війни нахабно застосовується Російською Федерацією на південному сході проти нашої країни.
Умовами, що сприяли розв’язанню такої терористичної війни, стали: внутрішня політична нестабільність; високий рівень впливу ЗМІ Росії на населення в регіоні країни та низький рівень життя громадян; популістський підхід військово-політичного керівництва держави до принципів комплектування та утримання війська; відсутність у державі (регіоні) ефективної системи територіальної оборони та боєздатних з’єднань і частин Збройних сил.
На цьому тлі штучно створена міжнаціональна істерія, яка спочатку забезпечується потужною роботою ЗМІ й фінансами, найманцями зі зброєю та інструкторами, а потім і бойовою технікою і професійними військовими. Війна проводиться за допомогою дешевої масової сили — місцевих радикалів, люмпенів та інших кримінальних елементів Донецького регіону, диверсійно-розвідувальних груп, колишніх та кадрових військовиків ЗС РФ, козаків і найманців із Кавказу та інших нестабільних регіонів світу.
Інформаційно: метою терористичної війни є не завоювання, а руйнування, економічне знищення країни. Зруйнована країна є прийнятною метою, аби ця територія стала нічийною територією хаосу. Перемога в цій війні — це тривала нестабільність і безперервний процес війни. Що з часом має дозволити «модераторові війни» отримати схвалення світової спільноти на роль миротворця. За сучасних умов терористична війна — це швидший і дешевший спосіб знищення країни або повного підпорядкування її чужим інтересам.
Терористичні армії дешеві, досить численні, а головне — ефективні, оскільки не мають дотримуватися власних юридичних норм і міжнародних угод. Така армія нікому не належить, у зв’язку з цим немає можливості завдати у відповідь удару по агресорові. Вона економічно вигідна — тисяча швидко підготовлених бойовиків «коштує дешевше» за десяток підготовлених солдатів, озброєних сучасними засобами для ведення бою. «Модератор війни» не несе моральної та правової відповідальності за смерть найманців і бандитів. Низький рівень життя в суміжних країнах призводить до зниження вартості бойовиків, тому витрати на їхнє «утримання» незначні.
Складність терористичної війни полягає в тому, що під час звичайної війни армія воює проти армії, а в терористичній війні бойовики під гаслами захисту прав частки населення регіону воюють на їхній території, саме з їхньою державою. Що, по суті, є війною проти цього ж населення. В таких умовах, коли частина ошуканого населення підтримує бойовиків, жодна армія захистити територію цієї держави від бандформувань без нанесення втрат і збитку своєму населенню не в змозі. Там, де збройні сили самостійно знищують бойовиків, міста й селища руйнуються і гине мирне населення, що сприяє посиленню бойовиків і наближає їх до наміченої «модератором» мети — руйнації країни.
За оцінками військових фахівців, перебіг подальших подій на південному сході вимагатиме від України, перш за все, проведення рішучих військових дій з дієвого перекриття держкордону і знищення великих бандитських формувань. Це завдання передбачається вирішити протягом найближчих місяців. Проте за будь-яким варіантом перебігу подій не уникнути процесу створення в Луганській і Донецькій областях — територіях, насичених зброєю і радикальними елементами, а також інших регіонах країни значної кількості дрібних загонів для здійснення диверсійно-терористичних актів за типом ведення «партизанських війн». Про здійснення такої підготовки російськими спецслужбами свідчить значний обсяг захованої зброї на територіях, що вивільняються від бандитів.
За таких умов, з огляду на світовий досвід ведення антитерористичної боротьби, відомо, що навіть 10—15 озброєних бойовиків, які захопили в заручники жителів населеного пункту, знищуються протягом тривалого часу практично всіма антитерористичними силами держави. Якщо таких груп діятиме в різних регіонах країни одночасно десять і більше, то вони здатні на тривалий час паралізувати значний регіон або державу в цілому, піддаючи небезпеці життя великої кількості населення, — до того ж, без руйнування об’єкта їхнього нападу бойовиків знищити, як правило, неможливо. Під ударом бойовиків опиняються беззбройні громадяни, тобто метою їхніх дій виявляється терор місцевого населення і руйнація інфраструктури міста (селища), створення жахливої ситуації для обурення громадськості країни та міжнародної дискредитації держави.
За світовим досвідом, найефективніший варіант вирішення цієї проблеми полягає в самозахисті населених пунктів, наявності в них воєнізованих загонів самоохорони. Лише негайні дії (за реальним часом) місцевих загонів самоохорони, що спираються на підтримку військових частин держави, здатні забезпечити широкий захист жителів та своїх населених пунктів від масованих атак загонів терористів і бандитських формувань. Інші варіанти ведення боротьби країн зі схожими явищами мають лише негативний світовий досвід. Вирішення цього питання можливе тільки через відповідну організацію територіальної оборони держави.
МІСЦЕ ЗБРОЙНИХ СИЛ У СИСТЕМІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ ДЕРЖАВИ
Події на півдні та сході України порушують у суспільстві питання переоцінки поглядів на ефективність узятого на початку століття політичного курсу з розбудови національного війська, коли головним пріоритетом у проведенні реформ Збройних сил України вважалося створення малочисельної, професіональної, мобільної армії у складі передових сил оборони, основних сил оборони і стратегічних резервів (вимоги Державних програм розвитку Збройних сил України на період до 2005 року та у 2006 — 2011 рр., «Біла книга»). На нашу думку, слід вважати такий підхід до розбудови війська хибним. А ще більшою помилкою стала би реалізація авантюрного рішення про його загальну чисельність у 80 тис. осіб. Усі військові конфлікти за своєю особливістю є неповторними, незважаючи на загальну схожість, тому не можна формувати стратегію розвитку ЗС держави залежно від особливостей ведення воєнних дій одного досвіду. Передові країни світу мають різноманітні підходи до формування та утримання збройних сил, але їхньою головною перевагою є не спосіб утримання війська (з досвіду будь-якого конфлікту), а практичність і системність у вирішенні питань оборони держави. А також неухильна, логічна завершеність спланованих заходів, що ґрунтуються на можливостях економіки і політичної волі національної еліти та членстві у військово-політичному союзі. На жаль, із формуванням Збройних сил України так не сталося. Від того проблеми захисту Української держави полягають не в хибності курсу формування ЗС України, а у тривалому зневажливому ставленні уряду країни до системного підтримання обороноздатності держави. Відсутність необхідного рівня економічного забезпечення війська та легковажне, зазвичай популістське втручання політичної еліти на хід цього важливого державного процесу спонукало військове керівництво ЗСУ до безвідповідальних практичних кроків щодо виконання заходів, передбачених державними програмами розвитку Збройних сил України, а іноді навіть шкідливих дій на догоду політикам.
Рівень загроз національній безпеці — один із головних чинників, що впливає на формат утримання регулярної армії. Тому коли у мирні часи боєздатність збройних сил знижується, як правило, за рахунок зменшення їх чисельності, то актуальність територіальної оборони країни має значно підвищуватися і посилюватися. Необхідно зазначити, що збереження оборонних можливостей полягає в раціональному поєднанні саме цих, взаємопов’язаних між собою, складових обороноздатності держави, реалізація яких спирається на національно-історичні та соціально-економічні можливості. Безумовно, стрижнем оборони України були і будуть Збройні сили. Але чим більше армія стає висококошторисною для бюджету, тобто високотехнологічною, мобільною та професійною (контрактною), але через значні витрати малою за чисельністю, — тим міцнішою повинна бути державна політика у сфері територіальної оборони.
ТЕРИТОРІАЛЬНА ОБОРОНА В ІНШИХ КРАЇНАХ СВІТУ
Удосконалення системи територіальної оборони України, за переконанням фахівців, вбачається одним із найбільш економічних та доцільних резервів підтримання обороноздатності держави. Згідно зі світовим досвідом, країни (за винятком США), які не спроможні стримувати агресію сильного противника армією мирного часу, зберігають потужну спроможність активно захищати свій суверенітет за рахунок посилення потенціалу регулярних військ силами місцевої (територіальної) оборони. Підготовка такої оборони надає низку переваг перед іншими способами підготовки держави до оборони. Зокрема, за оцінками експертів, утримання сил територіальної оборони обходиться для держави значно дешевше, аніж постійне утримання значної кількості сучасних регулярних військ, наприклад: у США — в шість разів, у Данії та ФРН — у десять разів.
Останнім часом лунають заклики до корінної зміни моделі формування ЗС України, «переконливо» надаються переваги прикладів із досвіду існування армій інших країн світу, наприклад США, ФРН, Швейцарії чи Ізраїлю. Однак логічним кроком було б уважно проаналізувати проблеми національного досвіду реформування ЗС України і підготовки сил територіальної оборони держави у 1993 — 2013 рр. і визначитися з головним політичним принципом забезпечення обороноздатності держави — військово-політичним союзом, а вже потім приміряти «ту чи іншу сорочку».
Розвинуті країни світу реалізують національну політику з організації та підготовки до територіальної оборони, спираючись на уособлення принципів та вимог, а саме зважаючи на своє геостратегічне положення та колективні системи безпеки, відповідно до розмірів території та стану її оперативного обладнання, в залежності від демографічних і фінансово-економічних можливостей, а також спираючись на державний націоналізм та національно-історичні традиції, менталітет населення.
Інформаційно: Швейцарія та Ізраїль утримують армії, що діють на принципах загальної військової повинності. Усі чоловіки віком від 19 до 50 років проходять військову (альтернативну) службу. Невелика частка регулярного професійного війська утримує сучасну техніку й озброєння, планово здійснює підготовку значної кількості резервістів, які утримуються за принципом міліцейської системи і зберігають при собі легке стрілецьке озброєння, боєзапаси та спорядження. Тобто ці країни завдяки національно-історичним особливостям збудували національні регулярні армії для ведення оборони, в тому числі територіальної. Але вони особливим способом ефективно утримують 95—98% особового складу війська у резерві. Це країни з тотальною системою загальної військової повинності громадян.
ФРН утримує численну регулярну армію, яка комплектується за змішаним принципом, а саме за вільним наймом — регулярні війська, за призовом — війська територіальної оборони, строкова служба в яких становить до шести місяців, далі — служба у резерві. Організаційна структура військ територіальної оборони (ТрО) відповідає воєнно-адміністративному розподілу країни. 10% військ ТрО утримуються на постійній основі (за вільним наймом), решта прибувають по мобілізації. Головне завдання військ ТрО — підготовка резерву для армії, формування бойових частин для сухопутних військ, ведення територіальної оборони держави.
США утримують велику за численістю Національну гвардію. Міцний військовий і правоохоронний інститут, що виконує завдання із забезпечення національної безпеки у складі армії й являє собою організований резерв збройних сил США. Гвардія має складові компоненти на території усіх штатів і підпорядкована губернаторам (існує підпорядкування федеральним органам влади). Комплектується військовослужбовцями на добровільній основі, які проходять мотивовану службу в резерві та можуть бути закликані до дійсної служби за наказом губернаторів або військового командування. Законодавством Гвардія наділена правом виконувати завдання із забезпечення безпеки як у військовій, так й у цивільній сферах.
Підходи до вирішення завдань формування сил та засобів територіальної оборони у передових країнах світу дещо відрізняються, але існують певні принципово схожі позиції:
— територіальні війська — це складова або головна частка регулярної армії;
— утримання територіальних військ дешевше, ніж регулярних, однак не безкоштовне; головне навантаження — на державний бюджет, часткове — на місцевий;
— повна або часткова мобілізація резервістів здійснюється у небезпечний період або з оголошенням воєнного стану (крім США, де приведення військ територіальної оборони у бойову готовність здійснюється на місцевому рівні);
— *переважно вільний доступ до зброї, яка зберігається вдома, або на підприємстві (складі) поруч із місцем проживання, що дозволяє мати високу ступінь готовності до дій. В основі цього вирішального політичного питання полягає високий рівень довіри центральних органів державної влади до громадян країни;
— *ідеологічна база залучення людей до участі у територіальній обороні своєї держави, основою якої є націоналізм (або державний націоналізм, тобто добровільний народний рух, а не зобов’язання громадян перед законом).
Останні два* принципових важелі мають фундаментальне значення для ефективності будь-якої моделі територіальної оборони держави.
Інформаційно: головною перепоною у питанні вільного доступу до зброї є те, що держава стикається з проблемою небезпеки видачі зброї значній частині населення країни, особливо на території, де спостерігаються сепаратистські настрої.
СТАН ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ В УКРАЇНІ
В Україні правовою основою для врегулювання територіальної оборони є вимоги Воєнної доктрини та Закону України «Про оборону України» від 6.12.1991 №1932, де у ст.18 розділі ІІІ «Територіальна оборона. Цивільний захист» передбачено вимоги до Кабінету Міністрів України — розробити і затвердити Положення про територіальну оборону України. Але, на жаль, це завдання виконувалося декларативно. Відповідальність за територіальну оборону була повністю покладена Генеральним штабом на командування Сухопутних військ ЗС України. Яке сприймало це завдання як додатковий тягар. Тому Положення ними декілька разів перероблялося на користь зменшення обсягу виконання завдань із формування сил і засобів, аж поки 2002 року за поданням Генерального штабу ЗСУ загалом було ліквідовано плани розгортання усіх бригад територіальної оборони, що призначалися для захисту населення та об’єктів місцевої інфраструктури.
Проте протягом останнього десятиліття ЗС України активно (іноді безглуздо) скорочувалися і здійснювали підготовку до ведення дій в разі прикордонного військового конфлікту (не війни!) лише на одному оперативно-стратегічному напрямку, і вже без використання сил територіальної оборони. Незважаючи навіть на те, що тематика щорічних стратегічних навчань (військової гри) ГШ ЗС України розпочиналася саме з ведення боротьби проти незаконних збройних формувань та диверсійних груп ворога у певному прикордонному регіоні країни. Однак військове керівництво Збройних сил не ставилося відповідально до практики створення сил і засобів ведення територіальної оборони під час навчань, а передбачало «оперативний стрибок у часі» та у подальшому опрацьовувало тільки питання з надання відсічі вторгненню обмеженого військового контингенту сусідньої держави. Під час ведення цих навчань залишалися без уваги і питання щодо охорони об’єктів та комунікацій тилу діючої армії, ведення територіальної оборони держави в особливий період.
Навчання з територіальної оборони проводились окремо за рішенням ГШ ЗСУ, і тільки штабні. До таких навчань залучались оперативні групи представників МВС, інших військових формувань держави та оборонного управління Кабінету Міністрів. Під час цих навчань з’ясовувалося, що реальні сили і засоби для активного ведення оборони території у складі ЗС України та загалом у держави відсутні. Тому представникам силових відомств надавали рекомендації на зразок формування зведених загонів внутрішніх військ, міліції, СБУ, прикордонних військ або створювалися інші віртуальні формування сил і засобів для ведення оборони на період таких навчань.
Із початком дестабілізації ситуації на Донбасі виникла негайна потреба у військах територіальної оборони та перегляду «беззубого» Положення про територіальну оборону України, в якому Генштабом вже передбачалося формування в областях батальйонів, чисельністю 420 осіб. Таке Положення було затверджено тільки на початку травня 2014 року. Тому виконання рішення в.о. президента України щодо мобілізації батальйонів територіальної оборони (далі — батальйони ТрО) було завершене лише у середині червня. Що не надало своєчасної, а отже, найбільш дієвої допомоги військовикам із початком виконання завдань АТО (у березні — травні). Практика розгортання батальйонів ТрО засвідчила, що батальйон на область (регіон) — це безумовно краще, ніж нічого, але замало для ведення територіальної оборони у регіонах і надання допомоги силам, що задіяні в АТО.
Рішуче посилити дієвість батальйонів ТрО, а головне зміцнити обороноздатність держави в цілому, на тлі тривалої загрози вторгнення військ РФ, допомогло б формування Генштабом ЗСУ хоча б одного стратегічного резерву — армійського корпусу з кількістю особового складу 30 — 40 тис. Але шостий місяць поспіль, незважаючи на гостру потребу держави у такому формуванні для масованого ведення бойових дій у зоні АТО, дієвого перекриття кордону та ізоляції районів бойових дій не відбулося. Проте військово-політичне керівництво намагається провести АТО (по суті здійснює заходи територіальної оборони держави!) силами з’єднань і частин ЗСУ мирного часу, недостатньо озброєної Нацгвардії та волонтерських батальйонів.
Продовження читайте в наступних числах «Дня»
