Влада західних держав чого лишень не робила, щоб представити народу Володимира Путіна як представника «нового типу» європейського соціал-демократа. Цей образ дуже сильно похитнули спочатку вбивство супротивниці Путіна журналістки Анни Політковської в Москві, а потім і отруєння та смерть Олександра Литвиненка в Лондоні. Але найголовніше питання залишається без відповіді — а чому, власне, подібна характеристика з'явилася взагалі?
Ще з шкільних років Путька, як називали майбутнього президента друзі на вулицях Ленінграда, був запеклим апаратчиком. Ще тоді він вирішив поступити на службу до КДБ. Відтоді він не змінився — змінювався лише світ навколо нього, а він щоразу повертав ці зміни на власну користь.
Путін зовсім не позер. Він дійсно «міцний горішок», і цього стану він досягнув завдяки довгим розумовим і фізичним тренуванням, у чому чималу роль зіграла й система радянських спецслужб. Крім того — і це набагато важливіше — він знає, коли можна й потрібно грати на силу. Для лідера країни, яка прагне відновитися в статусі держави міжнародного масштабу, це дуже цінна якість.
Затятість, що доходить до упертості, в його особистості поєднується з почуттям національної гордості, яке також межує з одержимістю. У Путіна немає іншого життя, крім сім'ї й роботи. Він багато працює над тим, щоб залишатися міцним фізично й здатним концентрувати увагу. Біг підтюпцем парком — це не для нього. Ще підлітком вподобавши дзюдо й російську систему самооборони самбо, він не зраджує їм і сьогодні, а улюблений спорт дозволяє зрозуміти і його погляд на світ: у світі потрібно завжди знаходити важіль і точку опори й використовувати будь-яку перевагу, навіть через біль — неважливо, свій або противника.
Путін ніколи не віддав би наказу вбити гучного, але в усіх інших значеннях незначного дисидента на зразок Литвиненка, просто тому, що через таку дію він опинився б у вразливій позиції. До того ж у ситуації, коли важливо було б відхреститися від скоєного, він ніколи не віддав би наказу використати досить екзотичну отруту. Адже, на додаток до інших своїх особливостей, Путін серед усіх російських лідерів з часів Леніна найбільш високоосвічений і, мабуть, найрозумніший по-життєвому — хоч що б з цього приводу думав Михайло Горбачов.
Проте проблеми, які доводиться вирішувати Путіну, він створив собі сам. Він дозволив касті «недоторканних» — як діючих, так і відставних офіцерів російських спецслужб, поставлених для забезпечення єдності країни, яка будує путінську форму демократії — робити все, що їм збагнеться. І це було сприйняте ними як індульгенція на переслідування будь-кого, хто насмілюється висловлюватися «не в ногу» з лінією Кремля. Його сикофанти весь цей час отримують абсолютно незаслужені нагороди або, якщо не отримують, то, як свідчить звіт Всесвітнього банку, розводять у країні таку корупцію, що хабарі й відкати вже стали невід'ємною частиною російського бізнесу.
Зворотно в державну власність, під контроль «вірних путінців», перейшло те, що за Єльцина було роздане в приватну власність так званих олігархів. Олігархи ж сидять або у в'язниці, або — як у випадку із покровителем Литвиненка Борисом Березовським — за кордоном, звідки й підтримують своїми накраденими мільйонами антипутінські політичні сили. Життя в Росії й так досить небезпечне, а тут ще й війна в Чечні, що відбувається абсолютно без правил і кожного тижня призводить до чергового вбивства в Москві або сусідніх районах.
Звідси й виникає враження, що, незважаючи на весь свій розум і досвід, Путін не має змоги контролювати власний апарат. Прекрасний показник цього — збільшення кількості самодіяльних охоронців путінської «нової революції». Саме ці кадри — переважно пов'язані в минулому з КДБ — стоять вище всіх у списку підозрюваних у все більшій кількості нерозкритих убивств і всередині Росії, й у різних містах в інших країнах світу. Здається, ніби хлопці переглянули всього «Хресного батька» одразу, причому декілька разів, і «залакували» «Французьким зв'язним».
Незалежно від того, чи існує прямий зв'язок між російською внутрішньою секретною службою ФСБ і нещодавніми вбивствами, за створення такої обстановки, в якій убивство визнається законним знаряддям розв'язання політичних і особистих проблем, зрештою, відповідальний саме Володимир Путін. Чемпіон з дзюдо недостатньо активно засудив отруєння та вбивства, які виникли в політичному житті Росії, недостатньо жорстко вимагав їхнього розслідування — й тому втратив ініціативу й точку опори.
Схильність Путіна шукати особливий «російський шлях», в якому радянський командний централізм поєднувався б з елементами західної представницької влади й ринкової економіки, призвела до появи справжнього франкенштейнівського монстра. Економічні успіхи Росії, досягнуті за останні роки, дуже великою мірою пояснюються неймовірним зростанням прибутків від торгівлі нафтою й газом. Без цього підйому роки правління Путіна були б для країни провальними.
Призначивши собі наступника, Путін сподівається й розраховує пересидіти встановлені за конституцією чотири роки до наступних президентських виборів, а потім знову прийти до влади. Неважливо, як це називається, по суті це — старий радянський прагматизм, методами якого Путька досі збирає власну головоломку нової версії російської демократії.
Джордж ВІТТМАН — член Комітету по боротьбі з реальною небезпекою, один із фундаторів і перший голова Національного інституту публічної політики
