Очевидним є те, що ліві та еліта засобів інформації США не можуть до кінця зрозуміти популярності двох республіканських «тигриць», які зараз фігурують у всіх новинах: перша — колишній губернатор Аляски, член Республіканської партії Сара Пейлін; а тепер ще, в міру зміцнення свого статусу, як головний кандидат на посаду президента від Республіканської партії — Мішель Бахманн. Що є таке в них, чого немає в інших кандидатів і чого так багато американців, мабуть, хочуть?
Основні друковані видання регулярно висміюють і Бахманн, і Пейлін. Щодо Пейлін переважає думка, що вона є інтелектуальним «легкоатлетом»: кліп, в якому вона не змогла назвати жодної газети чи новинного часопису, який би вона регулярно читала, було переглянуто на сервісі YouTube мільйони разів під час минулих президентських виборів.
Бахманн, навпаки, змальовують як злегка «дивакувату». Справді, можу підтвердити з особистого досвіду, що сперечатися з нею — це означає розмовляти з людиною, абсолютно впевненою у фактах, які, ймовірно, існують десь у рівнобіжному всесвіті.
Але було б помилкою просто відкинути їхню популярність, не спробувавши зрозуміти її джерело. Це особливо стосується Бахманн. Пейлін не змогла забезпечити собі підтримку і кураторство з боку еліти Республіканської партії й, як і раніше, підтримуватиме свою курйозну популярність медіа-персони. Але Бахманн, хай як це дивно, може стати президентом США.
Причина їхньої популярності пов’язана з двома особливостями американського мислення, яких ліві та еліта засобів інформації США не помічають «впритул». Перша — це американська традиція популістської демагогії: традиція, до якої в ХХ сторіччі належали священик-расист Чарльз Кофлін у 1930 рр.; ярий антикомуніст сенатор-республіканець Джозеф Маккарті в 1950 рр. і чорношкірий мусульманин-радикал Малкольм Ікс у 1960 рр. Популістські лідери викликають гарячу відданість в основному серед людей, які відчувають себе (що частенько є правдою) економічно, політично і культурно на узбіччі життя.
Енергію таких популістських рухів може бути спрямовано на добро чи на зло, але демагоги в Америці використовують аналогічну тактику для підвищення своєї впізнаваності та посилення своєї влади. Вони використовують емоційну риторику. Вони часто вигадують історії про якісь «елітні» сили, що пригноблять звичайних доброчесних американців. Вони створюють сценарій «ми проти них». І просять своїх слухачів повірити в те, що лише вони одні зможуть відновити американську гідність і зробити почутими бажання людей, позбавлених можливості висловитися.
Пейлін і Бахманн говорять надзвичайно особистісною та емоційною мовою, яку навіть найпоступливішим чоловікам-республіканцям важко наслідувати. Протягом останніх трьох десятиріч американська політика, в якій переважають чоловіки, стала надзвичайно нудною, абстрактною та перетворилася на вузький фах. Це погано для демагогії, але це нічим не заважає правим «тигрицям», які не пройшли через «клуб давніх приятелів».
Як результат, Пейлін може вільно говорити про «комісії смерті» — повністю вигадану загрозу, приписувану реформі охорони здоров’я президента Барака Обами, а Бахманн може «викликати дух» Маккарті для воскресіння не менш абсурдної примари щупалець соціалізму, які захопили вищі шари уряду. Обоє можуть приписувати собі примітивні доброчесності «хокейної» чи «футбольної мами», тобто вдаються саме до того типу емоційної риторики, яку не можуть використовувати більш шаблонні професійні політики-чоловіки, які навіть (чи особливо) перебувають у вищому керівництві партії.
Друга причина, з якої Бахманн і Пейлін подобаються багатьом американцям (і цього також не варто недооцінювати), пов’язана з серйозною історичною помилкою в тлумаченні фемінізму. Через те, що в 1960—1970 рр. фемінізм пропагувався лівими інституціями (у Великій Британії він був часто в союзі з робітничим рухом — Лейбористською партією, а в Америці він відродився в поєднанні з появою руху «Нових лівих»), існує стереотип про те, що й сам фемінізм дотримується лівих поглядів. Насправді ж фемінізм філософськи не менше гармонує з консервативними цінностями й особливо — з цінностями свободи волі, а в деяких аспектах навіть більше гармонує з ними, аніж із лівими цінностями.
Головними ідеями фемінізму є право особистого вибору та свобода, й саме ці ідеї зараз озвучуються більше «Рухом чаювання», аніж лівими. Але, окрім цих звукових фрагментів, у Великій Британії та в Західній Європі, як і в Америці, існує значна кількість виборців-жінок, які дотримуються правих поглядів; які не вважають, що їхні цінності представлено колективістськими вказівками соціальної політики чи гендерними квотами. Вони віддають перевагу тому, що розглядають як суворий індивідуалізм сил вільного ринку, чесне капіталістичне ігрове поле та слабка держава, яка не втручається до їхніх особистих ухвал.
Багато хто з таких жінок соціально консервативний, твердо підтримує збройні сили та релігійні — й, проте, вони вимагають рівності так само наполегливо, як будь-який лівий вегетаріанець у сандалях. Саме сліпота до цього абсолютно легітимного підходу до фемінізму заважає тверезо мислити аналітикам, які бажають відкараскатися від таких жінок, як Маргарет Тетчер, чи жінок-мусульманок, чи сьогоднішніх американських лідерів-жінок правого крила, як від чогось не зовсім «справжнього».
Але такі жінки є справжніми феміністками, навіть якщо вони не поділяють політичних переваг уже визнаного «сестрицтва» і навіть якщо самі вони відмовляються від ярлика фемініста. В разі Пейлін, і особливо — Бахманн ми сильно ризикуємо, не беручи до уваги широкої популярності правого фемінізму.
Наомі ВОЛЬФ — політична активістка й соціальний критик. Її остання видана книжка називається «Дайте мені свободу: посібник для американських революціонерів».
