Принаймні саме так вважають в Інституті міжнародної безпеки Російської академії наук. Там виходять із того, що на сучасну міжнародну систему досі впливає політико-ідеологічна спадщина холодної війни. Американські й особливо російські політики досі живуть під знаком геополітичного суперництва. Попри той факт, що сьогоднішня глобальна безпека базується на значній мережі обмежувальних факторів, закріплених міжнародними договорами та спеціально створеними інституціями, досить багато експертів слушно вважають й аргументовано доводять вирішальну роль ядерного стримування. Тільки в цьому контексті можна розглядати те, що саме в умовах крайньої напруженості в російсько-американських відносинах, яка склалася наприкінці 2008 року, постала ідея перезавантаження.
Один з авторитетних дослідників згаданого вище Інституту РАН Олексій Фененко наголошує на тому, що й через два роки перезавантаження для Росії немає складнішої проблеми, ніж налагодження відносин зі Сполученими Штатами. Він переконаний у тому, що матеріальні й технічні аспекти двосторонніх відносин у майбутньому вирішальним чином залежатимуть від взаємного ядерного стримування. Хоч би як там було, сторони й далі дивляться одна на одну крізь ядерні окуляри.
США як єдина справді глобальна держава змушена зважати на те, що Росія — це єдиний національний актор міжнародних відносин, спроможний завдати нищівного удару по Америці. Китай не володіє такою можливістю. Крім того, Росія — єдина держава, яка теоретично може вести війну проти Америки порівняльними типами озброєнь.
І саме з цієї точки зору РФ і США просто приречені залишатися потенційними суперниками. Відтак дедалі більше експертів і політиків єдиним виходом починають вважати втягування Росії в якусь форму консолідованих відносин і навіть членства в НАТО. Адже нині треба мати на увазі, що обидві держави та їхні лідери будують відповідні воєнні доктрини з урахуванням чинника взаємознищуваності в гіпотетичній війні.
Нова стратегія національної безпеки США (2010 рік) окреслює такі пріоритети у відносинах з РФ: скорочення ядерних стратегічних озброєнь, подолання розходжень у принципових питаннях міжнародної безпеки, зокрема стосовно ракетної оборони і, зрештою, розвитку економічних відносин.
Однак щодо останнього досі економічні відносини гальмуються збереженням такого спадку холодної війни між США і СРСР/Росією, як поправка Джексона — Веніка. Її не було знято навіть після формальної згоди Вашингтона на приєднання Росії до Світової організації торгівлі.
Таким чином, головна мета політики перезавантаження в поданні віце-президента Джо Байдена полягає у зниженні ризику воєнної конфронтації. Доречно нагадати, що перспектива серйозної конфронтації постала наприкінці 2008 року внаслідок війни Росії з Грузією за Південну Осетію. До цього додалися фундаментальні розходження стосовно американських планів розмітити елементи своєї системи ПРО і Чехії та Польщі. Нагадаємо, що США, тоді на чолі з республіканцем Дж. Бушем, готові були до рішучих дій щодо Росії. Зі свого боку, остання відновила польоти стратегічної авіації, внаслідок чого напруга у двосторонніх відносинах мало не сягнула крайньої межі.
І річ зовсім і не тільки в Грузії та ПРО. Проблема — в постійному радикалізмі республіканців у США та відповідному ж позиціонуванні російського керівництва на початку ХХІ століття. Впадає в око і змушує замислитися той факт, що відносини обох наддержав, починаючи з 1970-х років, найкраще виглядали в часи суттєвого послаблення радянської, згодом російської економіки. Тобто тоді, коли Москва змушена була звертатися до Вашингтона по допомогу, або ж тоді, коли американське керівництво розглядало російську владу як готову до проведення демократичних реформ.
При цьому не було помітно, щоб США насправді демонстрували готовність скористатися тимчасовою слабкістю стратегічного опонента для вирішального удару. Навпаки, в умовах послаблення СРСР/Росії американці демонстрували прагнення якомога більше сприяти залученню росіян до демократії, реформ і переходу до політики в межах верховенства права.
Парадокс полягає в тому, що в таких випадках у Росії щоразу на владному і політичному рівні посилюється антиамериканізм. Російський менталітет не сприймає нав’язування цінностей. Для росіян незаперечною реалією та фактом життя є підтримувана православною церквою ідея особливої російської стратегічної культури, яка має таке ж право на поширення у світі, як і американська демократія.
Чи можна вважати перезавантаження практичною можливістю? Тільки до певної міри й у плані зниження ризику воєнної конфронтації. Однак в інших питаннях досягти повного розуміння взаємних позицій практично неможливо доти, доки дві наддержави не дійдуть злагоди стосовно не лише цінностей, а й визначення потенційних викликів, загроз і небезпек, які належать до однакових за рівнем відповідно. Якраз тоді Росія і США могли б прискорити реалізацію спільного безпекового проекту, в тому числі в межах можливого варіанта членства РФ у НАТО. Зрозуміло, поки що не йдеться про такі гіпотетичні крайнощі, як загроза планеті Земля з космосу.
Мову ведемо переважно в традиційних вимірах. Скажімо, уже сьогодні відомо, що китайське керівництво починає планувати і розробляти альтернативу нинішній міжнародній системі. Ясна річ, така альтернатива викличе гостру відповідь з боку американських консерваторів. А якою буде реакція Росії, істотно залежить від стану російсько-китайських відносин, які можуть зазнати сутнісних змін під впливом гіпотетичного переростання нинішньої міграційної експансії китайців у територіальну експансію. Тоді Москві просто необхідним виявиться союзник в особі США. Однак така перспектива залишається гіпотетичною. Нині ж відносини двох ядерних потужностей далі базуються на ядерному стримуванні. А в цьому закладено несподівані повороти, суперечності й навіть фундаментальний конфлікт.
Серйозну суперечність закладено для міжнародної системи на іранському векторі політики США та РФ. Річ у тім, що сьогодні одним із базових міжнародних договорів залишається Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Він містить цікаву статтю 4, згідно з якою кожна неядерна держава має право створювати закритий ядерно-паливний цикл. Заборона дії цієї статті щодо Ірану може спричинити фундаментальний вплив саме на чинну систему міжнародних договорів і власне міжнародну систему. Тут позиції Москви і Вашингтона можуть радикально розійтися. Усвідомлюючи загрозу, адміністрація Обами прагне загравати з ісламським світом (пригадаємо хоча б ідею побудови мечеті в Нью-Йорку на місці теракту 11 вересня 2001 року), що, втім, спричинило бурю незадоволення серед громадян США. Росія як держава зі значною часткою населення ісламського віросповідання просто змушена брати до уваги лідерство Ірану в ісламському світі, підтримуване потужним енергетичним потенціалом глобального значення, досить розвинутою чи принаймні перспективною економікою та фінансовим сектором. Уже на цьому етапі помічаємо принципові розходження між США і РФ. Америка ставить у центр іранську (ісламську) загрозу, Росія ж розглядає Іран крізь призму недопущення внутрішнього розколу в російському суспільстві, базованого на релігійному розмаїтті.
Отже, іранська проблема виглядає безпрецедентною з погляду впливу на ближчу перспективу американо-російських відносин. Суть полягає в критичному зв’язку між наміром США не допустити збагачення урану в Ірані та вказаною вище статтею Договору про нерозповсюдження. Ймовірно, що Росія в цьому разі схильна йти шляхом міжнародного права, чим зазвичай відзначалося американське позиціонування. Америка ж, як виглядає, готова відмовитися від однієї з базових національних традицій, що явно ускладнює сприйняття її як лідера демократичного світу.
Ще один об’єкт суперечності — Пакистан. Скажімо, в Америці є частина експертів, які припускають силове підпорядкування (захоплення й установлення контролю) над пакистанським ядерним потенціалом. Отже, для Америки пакистанська проблема є складовою нерозповсюдження, тобто глобальної політики і глобальних інтересів. Росія ж просто змушена розглядати Пакистан як територіально близьку державу, ситуація в якій може становити безпосередню загрозу російським безпековим інтересам.
У цьому ж сенсі в Москві закономірне занепокоєння викликає американо-індійське маневрування стосовно ядерних угод.
Якщо коротко, то існує розходження двох великих ядерних потужностей щодо насильного роззброєння ворожих для Америки країн. Росія не вважає таку позицію реалістичною. Тоді як Америка продовжує виокремлювати держави-парії, Росія часто-густо підтримує з ними серйозні зв’язки, що їх можна оцінювати як спрямовані « в піку» американцям.
Можливість зближення позицій щодо Ірану не виглядає нездоланною з огляду на специфічне позиціонування іранського керівництва. Протягом останніх семи років Росія двічі прагнула виступити посередником у переговорах між Іраном та міжнародними організаціями, які займаються контролем за поширенням ядерних матеріалів. Це мало місце 2005-го і 2007 року, але щоразу Іран відмовлявся від російського посередництва. З огляду на це певним чином «принижена» російська дипломатія почала сторонитися Ірану.
Ядерне роззброєння зберігає значну привабливість для російської сторони, що зближує її позицію з американською. Розходження принципового характеру полягає в тому, що ядерна зброя потребує модернізації кожні 15—20 років. У цьому плані американці перебувають у кращій позиції, маючи прямий доступ до уранових покладів Канади й Австралії. До того ж, як вважається, власні запаси урану в США більші чи принаймні доступніші. У Росії ж ситуація справді складніша: її ядерний арсенал базується на плутонії, а тому Росія змушена частіше регенерувати відповідні матеріали, що надто дорого. Тому будь-які сутнісні скорочення ядерної зброї видаються вигіднішими Росії.
Поряд із цим, сучасні доктрини ядерної війни драматично відрізняються від доктрин 1950-х років. 50 років тому передбачалося і розглядалося в критичному вимірі можливе завдання превентивного удару, спроможного знищити міста й інфраструктуру противника. Сучасні доктрини базуються на примусі противника до роззброєння і капітуляції. Превентивний удар з урахуванням потенціалу раннього попередження втрачає свою колишню «ефективність».
Багато що залежить від успіху російсько-американських переговорів про ракети-перехоплювачі та місця їхнього розташування. Американці починають схилятися до втягування Росії у спільні із Заходом проекти протиракетної оборони та систем раннього попередження, що надає перевагу в прийнятті американських ініціатив. Росія ж часом нагнітає ситуацію, продовжуючи розглядати позицію західного світу і США загрозою своїм національним інтересам та безпеці.
Звідси сумніви щодо ратифікації підписаного в Празі Договору СНО-2 та відсутність твердого переконання в тому, що перезавантаження американо-російських відносин взагалі можливо розглядати в серйозному стратегічному вимірі.
Євген КАМІНСЬКИЙ — професор, завідувач відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України.
