«Революція троянд», аджарська криза, вбивство Ахмада Кадирова, масштабна атака чеченських сепаратистів в Інгушетії, ризик ескалації «заморожених конфліктів» в Грузії — Кавказ протягом останніх місяців став на нову смугу нестабільності, що викликає неспокій у західних столицях. Напруженість навколо Південної Осетії та майбутні президентські вибори в Чечні відроджують, що, на жаль, передбачувано, нерозуміння та протиріччя щодо регіону, який Збігнєв Бжезінський називає «Балканами Євразії».
Стратегічний глухий кут, у якому опинилися основні гравці, багато хто вбачає безвихідним, проте я вважаю, що статус-кво не збережеться.
Відстоюючи територіальну цілісність на Північному Кавказі, Росія одночасно грає на роздробленості в Закавказзі. Росія, проте, займає оборонну позицію: побоюючись істотнішого втручання ОБСЄ та НАТО в регіоні (а ці побоювання лише посилилися після червневого саміту Північноатлантичного альянсу в Стамбулі), вона бореться за збереження статус-кво.
Захід констатує обмеженість своїх можливостей діяти на Кавказі. Тим часом основну політичну та військову опору Тбілісі — США, схоже, починає непокоїти непередбачуваність президента Грузії Михаїла Саакашвілі. Вашингтон при цьому визнає, що вирішення проблеми без участі Росії досягти неможливо. Хоча, починаючи з середини 1990-х, американці постійно намагаються звести до мінімуму роль Москви як у цьому регіоні, так і на іншому просторі колишнього СРСР.
У свою чергу новій грузинській владі, що зіткнулася з катастрофічною соціоекономічною ситуацією, слід продемонструвати швидкі досягнення в справі «збирання земель» — інакше вони ризикують підірвати свою легітимність і втратити підтримку. А щодо осетинських й абхазьких сепаратистів, то вони можуть лише програти за будь-якої зміни регіонального розкладу.
Про урегулювання безглуздо говорити доти, доки Росія та Захід не захочуть вийти з «великої гри» та покінчити з логікою завуальованої холодної війни. Це передбачає радикальну зміну політики Кремля, а також глибоке переусвідомлення Заходом позитивної ролі, яку за нагоди могла б відіграти в регіоні Росія.
Росія має, нарешті, розпочати сприймати Кавказ як щось цілісне та проводити там послідовну політику. Прагматизм і реалізм, на які посилається президент Володимир Путін, мали б примусити його визнати, що погіршення ситуації в Чечні, яке перешкоджає реальній реформі апарату безпеки, підриває національну єдність і провокує поширення насильства в російському суспільстві — не в інтересах його країни. Крім того, Москва могла б виграти від перегляду політики стосовно своїх сусідів, відмовившись від «великодержавності» на користь політики партнерства з суверенними державами. У свою чергу Заходу слід би задатися запитанням: чи актуальне та обгрунтоване приховане «стримування», що визначає його підхід до регіону з 1994 року? Чи не краще було б спрямувати ресурси, які кинуто зараз на «міні-холодну війну», на узгоджену з Росією боротьбу з реальними загрозами (тероризм, поширення зброї масового знищення, наркозагроза) на південному фланзі колишнього СРСР?
Ця необхідна зміна парадигми відносин «Росія — Захід» на Кавказі могла б насамперед виразитися в низці економічно та геополітично важливих проектів. Відновлення залізничного сполучення між Росією та Грузією, переговори про можливе з’єднання трубопроводів Казахстан — Новоросійськ та Баку — Джейхан могли б допомогти позбутися відчуттів, що гра триває з явно нульовим результатом, — відчуттів, що стали вже звичними як у Росії, так і на Заході. Сприятливі переміщення за цими досьє здатні відкрити шлях до амбіційнішої співпраці у сфері безпеки, включаючи спільне вирішення певних загальних турбот, наприклад зміна режиму в Туркменістані.
Арно ДЮБ’ЄН — старший науковий співробітник Інституту міжнародних і стратегічних відносин, Париж.
