Андрій ОКАРА — один із небагатьох російських політологів, який не боїться називати дії Кремля «ідіотизмом», а концепцію «ліберальної імперії» — недієздатною. При цьому Окару, доцента Російської академії державної служби, навряд чи можна вважати «західником», багато його тез і думок, м’яко кажучи, є спірними.
— Що, на вашу думку, має змінитися у відносинах між Україною та Росією з приходом нового державного керівництва в Україні?
— Раніше відносини між Росією й Україною вибудовувалися переважно на рівні адміністрацій президентів. Адміністрації президентів і в Росії, і в Україні не є конституційно прописаними органами зі зрозумілою компетенцією, фактично це канцелярії президентів. Органами є самі президенти, причому одноосібними органами. Тепер є нове бачення цієї ситуації. І що є дуже значущим — нове бачення ситуації в тому числі й у Росії. Це бачення має однією з своїх тенденцій те, щоб відносини між Росією й Україною будувалися не на рівні адміністрацій президентів, а на рівні парламентів. Із української сторони — Верховна Рада, з російської — нижня палата, а саме — Держдума. У Держдумі є більш-менш виразні, відомі, харизматичні та впливові політики. Тому ідея про те, що відносини мають будуватися тут, мені здається дуже правильним рішенням. Саме в Держдумі, саме у Верховній Раді багато людей з різними поглядами, із різними підходами, саме тут можна досягнути консенсусу, згладити ті гострі кути, які, на жаль, є в російсько- українських відносинах.
Я думаю, що команда російського президента має якісно переглянути ті засади, на яких будується її українська політика. Свідомо або несвідомо, досі в основі цієї російської політики лежала концепція ліберальної імперії. Ліберальна імперія — це торгова організація простору, в якому домінування здійснюється на основі колоній. Варто було якось зваженіше до цього ставитися, бути не гегемоном, а лідером. У цій ситуації Росії слід поводитися так, щоб вона стала цікавою, не нав’язувалася, як під час виборів. Росія й Захід — як вправний коханець і як брутальний насильник.
Українське ж керівництво має розуміти ті передумови, з яких виходить російська геополітика. Ці передумови — не просто бажання збагатитися. Це дуже складна культурно-філософська концепція, пов’язана з розумінням ролі Росії як «Катехона» (філософська категорія, в дослівному перекладі з грецької — «той, хто утримує». — Авт.).
Хоч би яким був Путін, чи хтось ще, все одно саме Росія є цим Катехоном, незалежно від Путіна, Єльцина, Гайдара, Чубайса. І Росія має місію.
Українське керівництво мусить усе це усвідомити. Хоч як це дивно, попри всю відкритість російського медіа- простору, в Україні все ще дуже погано розуміють Росію.
І ще має бути якась взаємна гуманітарна політика. Українському керівництву слід бути толерантнішим до проявів російського ідіотизму, не ображатися на політиків, які виявилися заручниками якихось безглуздих стереотипів і політтехнологів.
— Складається враження, що ці стереотипи сягають корінням навіть не в минуле століття, а — в кращому разі — в середину дев’ятнадцятого…
— Так, для Росії є дуже згубною концепція національних інтересів. Для України це також є згубним, а для Росії — тим більше. Адекватнішою є концепція цивілізаційної солідарності: країни, близькі за цивілізаційною ідентичністю, які так чи інакше історично становлять якусь єдину макроспільність, їхня політика стосовно одна до одної не повинна будуватися на якійсь взаємній конфронтації.
— Однак виглядає так, що Москва не може позбутися комплексу вищості.
— Насправді цей комплекс вищості — деформована ідея про свою місію. На жаль, це занадто деформована ідея, і в нормальному варіанті вона виглядає таким чином: Московська Русь, потім Російська імперія, потім Радянський Союз, тепер РФ — СНД має якусь свою дуже глобальну місію перед людством. Не особливі права, а особливі обов’язки. На жаль, це деформується, і виходить, що Росія має якісь особливі права. Це є неправильним, це національний егоїзм замість цивілізаційної відповідальності, яка має бути в тих, хто становить якусь єдину східноєвропейську цивілізацію, з греками, вірменами, грузинами, румунами, молдаванами, південними слов’янами, передусім православними.
— Звідки, на ваш погляд, у керівництва Росії з’явилася любов до риторики 70-х?
— Я, чесно кажучи, хоч би як це здавалося цинічним, нічого не маю проти риторики часів «холодної війни», якщо вона слушна. У даній ситуації це не риторика часів «холодної війни», а постмодернізм, це пародіювання риторики 70-х років, специфічна естетика, народжена в художній свідомості деяких московських політтехнологів. Це не має нічого спільного зі справжньою «холодною війною», з її риторикою. Просто лякають. Насправді про «холодну війну», за великим рахунком, не йдеться. Це був просто піар-продукт, що полягав у тому, що Росія й Україна — це місце останньої битви Заходу та Росії.
— Що можна побажати народам двох країн у новому році?
— Минув високосний рік з його страшними непорозуміннями та конфронтаціями. Я вважаю, що тепер є всі підстави для гармонізації російсько-українських відносин, для гармонізації всього пострадянського простору.
