Українська помаранчева революція була російським 11 вересня, а її результатом стала переконаність Москви у тому, що Європейський Союз є її головним стратегічним суперником. «Політична індивідуальність радянської влади, якою ми її знаємо сьогодні, — написав у лютому 1946 року Джордж Кеннан у своїй, вже тепер широко відомій, довгій телеграмі від «містера Ікс», — є продуктом ідеології й обставин». Політична індивідуальність російської влади, якою ми її знаємо сьогодні, в жовтні 2005 року, є продуктом відсутності ідеології... і обставин. Лукавий ховається в обставинах.
«Помаранчевий трiумфалізм» на Заході, що настав після зміни режимів у Грузії та Україні, сприймає падіння впливу Росії на пострадянському просторі як незворотне. В наші дні демократичних трiумфалістів турбують лише питання, скільки ще тижнів протримається Олександр Лукашенко і де станеться наступна «кольорова революція».
Мені здається, що цей підхід єдиного сценарію є ніщо інше як прийняття бажаного за дійсне, при якому недооцінюється вразливість новітніх «нових демократій» і не береться до уваги стратегічне прагнення Росії трансформуватися з держави status-quo в ревізіоністську державу на території Співдружності незалежних держав. Чи можливо, що в середньостроковій перспективі Росія Володимира Путіна стане найбільшим бенефіціарієм кольорових революцій, а «нова» Європа — найбільшим програвшим? Існують переконливі ознаки того, що Росія взяла на озброєння підхід «підтримки демократії» й почала інвестувати в розвиток інфраструктури неурядових організацій як важливих інструментів дестабілізації прозахідних урядів і відновлення впливу в таких місцях, як Україна.
Появі кардинально нової ситуації на пострадянському просторі сприяють три чинники:
— високі ціни на енергоносії, особливо на нафту;
— криза «м’якої сили» ЄС після відмови французів і датчан проголосувати за Європейську конституцію;
— вплив української помаранчевої революції на політичне мислення Росії.
Перше, нинішня енергетична криза створює для Росії чудову можливість трансформуватися з померлої військової наддержави на нову енергетичну наддержаву. Сприятливі для Москви ціни на нафту дають російському уряду фінансові ресурси й міжнародний вплив для того, щоб провести активну зовнішню політику в своєму «близькому зарубіжжі».
Друге, вплив конституційної кризи в ЄС на сусідів Брюсселя передбачити неважко. Поява ЄС, що розширився, який де-факто закритий для прагнучих до нього українців, грузинів, молдаван або білорусів, створює простір для російської «м’якої сили» й знижує привабливість варіанту «європеїзації».
Третє, і найменш зрозуміле — це те, що «помаранчева революція» в Україні була російським 11 вересня: вона виявила революціонізований вплив на російське зовнішньополітичне мислення.
У дні, що передували помаранчевій революції, Росія виявляла тенденцію розглядати ЄС як доброзичливого суперника і стратегічного союзника в своєму прагненні до багатополюсного миру. У постпомаранчевій реальності сьогоднішнього дня ЄС є головним суперником Росії. Цю раптову зміну точки зору пояснити неважко. ЄС — єдина велика держава з невизначеними кордонами. Що іще є більш важливим, — ЄС, який Москва раніше вважала інструментом реалізації зовнішньополітичних задумів Парижа-Берліна (і, отже, перешкодою для керівної присутності Сполучених Штатів на континенті) — сьогодні розглядається як інструмент реалізації амбіцій Вашингтона і Варшави.
Тому не дивно, що маргіналізація ЄС як зовнішньополітичного актора і обхід «нової» Європи стають головними цілями нової російської політики. Москва сфокусується на двосторонніх відносинах з ключовими європейськими гравцями — Парижем, Берліном, Римом, Лондоном — і зробить усе, що від неї залежить, щоб не допустити прийняття будь-якої єдиної європейської політики відносно пострадянського простору.
ІМПЕРІЯ ПОЛІТТЕХНОЛОГІВ
У ході химерного повороту історії політтехнологи, наприклад, Гліб Павловський і його коло — люди, які «напартачили» в Україні — раптом перетворилися на головних бенефіціаріїв нових постпомаранчевих настроїв у Москві. «Втрата Києва» піднесла цих політтехнологів до командних висот у процесі вироблення зовнішньої політики Росії.
У березні 2005 року президент Путін створив у своїй адміністрації спеціальний департамент з просування впливу Росії на пострадянському просторі. Керувати новим департаментом був призначений стриманий Колєров, добре відомий політтехнолог і до недавнього часу заступник Павловського у Фонді ефективної політики. Всупереч усім передбаченням, ця група осіб має більший, ніж будь-коли в минулому, вплив, коли справа стосується вироблення стратегії президента Путіна відносно близького зарубіжжя, і вони є домінуючим голосом у нинішніх публічних дебатах з питання «що тепер робити Росії?».
Вплив політтехнологів на політику Росії у своєму близькому зарубіжжі сьогодні можна порівняти хіба що з впливом неоконсерваторів на американську зовнішню політику в період відразу після 11 вересня. Павловського та його партнерів ненавидять і висміюють у московських ліберальних колах, але у них є ідеї — і їхні ідеї лежать в основі теперішнього постпомаранчевого консенсусу в Росії.
Для Заходу обов’язково серйозно сприймати політтехнологів, коли справа стосується його політики щодо Росії. У кремлівському середовищі, де панують посередні апаратники, цивільні чиновники з КДБ- шними умонастроями, офіцери, які залишилися в душі відданими КДБ й безжалісні політики від бізнесу з темним минулим, політтехнологи сприймаються як люди з іншої планети.
Вони є вихідцями з середовища інтелігенції й світу альтернативної культури. Вони читають книги; вони також пишуть книги. Вони виключно цинічні, але також великою мірою винахідливі (Гліб Павловський зіграв критично важливу роль у впровадженні інтернету у російську політику). Вони не хочуть «придушувати демократію», але просто грають з нею, «вживаючи» демократію — і «зловживаючи» демократією — у власних цілях. Вони є антизахідними «західниками», колишніми лібералами, антикомуністами, ліберальними імперіалістами й людьми, які справді вірять у цінності та довговічність керованої демократії, яка визначається як тонка комбінація м’якого придушення і жорсткого маніпулювання.
Більшість політтехнологів у тій або іншій мірі випробували на собі західний вплив, і у своїй нинішній роботі вони використовують багато з тих інструментів, якими їх навчили володіти на Заході. Їх погляд на політику абсолютно елітарний. Це дивна суміш французького постмодернізму, дисидентського маньєризму, КДБ- шного інструменталізму та пострадянського цинізму в поєднанні з діловою ефективністю і традиційним російським патетичним стилем. Вони вірять у демократію, але їхнім справжнім переконанням є не представницька, а керована демократія. Це нове покоління будівників імперії.
Багато аналітиків феномену політтехнологів мають схильність обмежувати їх або роллю цинічних політичних консультантів, які присвятили себе брудним виборчим трюкам, або роллю керівників безсоромних агітпропівців, яких вони готують як групи підтримки політики уряду (дійсно проникливий аналіз цього феномену можна знайти в книзі Ендрю Вільсона «Віртуальна політика: Фальсифікація демократії в пострадянському світі» (Andrew Wilson, «Virtual Politics: Faking Democracy in the Post-Soviet World», Yale University Press, 2005).
Вищезазначена інтерпретація є надзвичайно помилковою. Це люди, ідеї та інфраструктура (аналітичні організації, інформаційні агентства, органи масової інформації), що найбільш дохідливо формулюють нову політику, якій має слідувати російський уряд у період до 2008 року. Політтехнологи — не просто інструмент путінської політики: вони є джерелом цієї політики. Саме те, що вони перемістилися до головного русла російського процесу вироблення політики, визначає новий характер політики Москви у близькому зарубіжжі.
ПРОЕКТ ПОЛІТТЕХНОЛОГІВ
У 2003 році Анатолій Чубайс — колись провідний голос у таборі російських лібералів (а не однодумців Павловського) — оголосив проект будівництва російської ліберальної імперії як єдиний життєздатний проект для забезпечення виходу на ринки і здійснення демократичних реформ у СНД. Географія цієї імперії включала, насамперед, Україну, Білорусь, Казахстан і Молдову, і в меншій мірі також кавказькі та середньоазійські республіки.
Імперію пропонувалося створити в структурних рамках СНД, а лідируюча роль Росії мала базуватися не стільки на військовій потужності Росії, скільки на її «м’якій силі»: енергетиці, присутності російського бізнесу, ностальгії за радянським епосом, російським культурним впливом і пануванням російської мови. За проектом ліберальної імперії стояло не дуже приховуване припущення, що Захід його схвалить.
Чубайс запропонував Заходу угоду: Захід визнає сферу впливу Росії, а натомість отримує вільний ринок і можливість демократичних (або, щонайменше, стабільних) Росії й навколишнього регіону. На той випадок, якби проект ліберальної імперії викликав істерику серед сусідів Москви, Чубайс мав напоготові відповідь: «Істерику краще за все лікувати шоком, а я маю репутацію шокового терапевта».
Помаранчева революція знищила цей проект. На зміну йому прийшла нова стратегія будівництва імперії, де Росія прагне трансформуватися з держави, що виступає за status quo, на державу, що виступає за зміни на пострадянському просторі (Сполучені Штати зробили аналогічну трансформацію на Близькому Сході після 11 вересня).
Росія, згідно з цим баченням, перестане бути заручницею своїх лояльних або напівлояльних клієнтів на зразок Едуарда Шеварднадзе та Леоніда Кучми. Нова політика, за яку ратують політтехнологи, звільняє Кремль від залежності від місцевих пострадянських еліт. Москва, таким чином, зможе вільно створювати власну політичну опору на основі мобілізації етнічних росіян, економічної присутності Росії, а також ролі Росії як ринку праці на крайній випадок для євразійських суспільств.
Стабільність та збереження територіальної цілісності пострадянських держав більше не є головними цілями політики Москви. Зароджувана нова стратегія Росії, — спотворена луна моделі «повстанці без зброї», яку вперше використали молодіжні рухи в країнах, розташованих на заході й на півдні від неї — базується на експорті власного варіанту демократії і створенні проросійських фракцій у пострадянських суспільствах. Головною метою цієї політики є розвиток ефективної інфраструктури ідей, інститутів, мереж та органів масової інформації, які зможуть скористатися передбачуваною кризою нинішніх режимів помаранчевого типу для відновлення свого впливу не просто на рівні уряду, але також і на рівні суспільства. Росія не буде воювати з демократією у цих країнах. Росія битиметься за демократію — за свій вид демократії.
Політика Москви ставить громадянське суспільство на чільне місце своєї стратегії повернення. Як вважає один з політтехнологів Сергій Марков, революції 21-го століття будуть революціями неурядових організацій. Вони не мають єдиного координаційного центра або загальної ідеології; їх планують і здійснюють у дуже публічній манері. «Революції неурядових організацій — це революції у вік глобалізації та інформації, — пише Марков. — Кожний, хто хоче брати участь у політиці 21-го століття, має створити власну мережу неурядових організацій і забезпечити їх ідеологією, грошима та людьми».
Створення мережі неурядових організацій під контролем Росії — аналітичних організацій, медійних організацій, центрів розвитку — дійсно становить суть нової політики цієї країни на пострадянському просторі. Росія позиціонує себе як «експортера демократії». Московські політики намагаються зробити так, щоб наступна революція — та, яка повстане проти Віктора Ющенка й Михаїла Саакашвілі — була забарвлена у колір Москви. І їх надії не можна вважати утопічними.
Перспектива перетворення путінської Росії на головного бенефіціарія на середньострокову перспективу антиросійських кольорових революцій у Тбілісі й Києві — зовсім не фантастика. Це нова реалія.
Іван КРАСТЄВ, керівник Центру ліберальних стратегій в Софії (Болгарія), колишній виконавчий директор Міжнародної комісії на Балканах на чолі з Джуліано Амато
