Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Російський марш» і спадщина Путіна

День народної єдності відбувся без сенсацій
6 листопада, 2012 - 00:00
МОСКВА. 4 ЛИСТОПАДА 2012 р. / ФОТО РЕЙТЕР

Массовка не бажала годувати Кавказ, за старою «Пам’яттю» неприязно відгукувалася про євреїв, славила Андерса Брейвіка і обстрілювала петардами поліцейський гелікоптер. Вожді на трибуні, у рамках плюралістичної червоно-коричневої ідеології, дискутували про прийдешню Росію: знайдеться в ній місце Леніну в мавзолеї чи ні. Ворога народу Путіна оратор згадував через кому з Нємцовим, Рижковим і Чубайсом, і всі сходилися на тому, що настав час встановити владу російської нації. Про те, який вигляд матиме ця влада, найяскравіше свідчили громадяни, вбрані в німецько-фашистські військові однострої.

Одне слово, майже нічого нового порівняно з листопадом 2005 року, коли зародився «Російський марш», ми не побачили. Звичайнісінька така собі національна ганьба шикувалася в колони, розмахувала імперськими прапорами і коловоротами, ховалася під масками, обережно зигувала, розходилася. А крім цього Маршу 4 листопада в Росії жодних інших помітних подій не відбувається, хоч як прагне влада надати цьому святові певної патріотичних в хорошому сенсі рис, влаштовуючи всілякі концерти і хороводи. Утім, у Нижньому Новгороді, де в ХVII столітті створювалося народне ополчення проти окупантів, поліція тероризувала й лупцювала інших незгодних, лівих і правозахисників, і це було чимось не зовсім звичним. Проте загалом День народної єдності залишився святом відродження в РФ ідей націонал-соціалізму, і це, здається, надовго.

Чи могло бути інакше — питання безглузде. Хоча начальство, що започатковувало вісім років тому нове свято для нової Росії, напевно, мало інше на меті. Подібно до Єльцина, президент Путін не любив комуністів і бажав відібрати у них великий Жовтень, заснувавши щось ідеологічно нейтральне, на кшталт третьої редакції михалковського гімну. Окрім того, після Беслана Сурков заговорив про « фортецю в облозі», і в цьому сенсі нетвердо встановлений день вигнання поляків з Москви видався прийнятною датою для всенародного тріумфування. Нарешті, в листопаді 2004 року, коли президент Квасьнєвський, начхавши на те, що Володимир Володимирович вже двічі привітав Януковича, почав миротворствувати в Києві, стало остаточно зрозуміло, яких поляків Мінін з Пожарським перемогли 1612 року.

Біда, проте, в тому, що оточена фортеця — не найкраще місце для влаштування свят. І добре було б, якби боротьбою з ворогами через якесь історичне непорозуміння зайняте було б лише начальство. На жаль, чимала частина нашого багатонаціонального народу, який пережив за останні двадцять років розпад імперії, дві чеченські й дві малі громадянські війни, засвоїла цю «кріпосну» психологію. Тому і єдність вийшла такою кривою, і давній тріумф ополченців рік у рік обертається тужливими закликами відгородитися залізною завісою від держав Середньої Азії та тужливими завиваннями «є..ть Кавказ, є...ть!». Тому й життя в Росії, згори до низу, просякнуте фантомним імперським болем і війною з безконечними ворогами.

У стилістиці «Російського маршу» влаштована зовнішня політика, що особливо наочно проявилося в грузинській бійні. У стилістиці «Російського маршу» виступає сам нацлідер, який закликає своїх прибічників напередодні виборів вмерти під Москвою. У стилістиці «Російського маршу» проходив суд над Pussy Riot, з його Трульським собором і молитовними стояннями, а прославлений корогвоносець Симонович-Никшич настільки ж доречно виглядав біля будівлі Хамовницького суду, наскільки й на трибуні «Російського маршу». І якщо на погромне своє свято в Москві й Пітері виходять лише тисячі співвітчизників, це не має нікого вводити в оману. Підтримка й ентузіазм мільйонів їм сьогодні забезпечені.

Це і є політична спадщина Путіна, про яку заговорили останнім часом, спираючись на недостовірні чутки про хворобу президента. Піде він завтра, чи 2018 року, чи набагато пізніше, він залишить країну мало не смертельно зараженою ксенофобією. Країну, в якій найгаласливіші представники титульної нації відкрито готуються до громадянської війни й проповідують релігію тотальної ненависті. Подібно до своїх попередників з перебудовних націонал-патріотичних організацій і їхніх кураторів у ЦК і КДБ, які стверджували, що Росія проживе без усіляких там азіатських підчеревків, вони знищують свою країну, як ті руйнували Союз. Не шкода імперії, але шкода людей, яким належить жити на руїнах Росії, якщо ці марші розростатимуться. Скасувати б свято, поки не пізно, є ж і інші дати, що не настільки роз’єднують людей і не такі згубні для держави, як День народної єдності.

5 листопада 2012 року, Грани.Ру

Ілля МІЛЬШТЕЙН
Газета: