Повільний, але впевнений процес розпаду СНД значно активізувався через хвилю революцій у пострадянських країнах. Президент Грузії Михаїл Саакашвілі заявляє про особливу роль його країни в «руйнуванні імперії» на просторі Співдружності. Українське МЗС каже про формування коаліції «Демократичний вибір», членами якої поки що є Київ і Тбілісі. Водночас Росія, Білорусь, держави Центральної Азії намагаються створити «вісь» проти експорту революцій: тут особлива не лише зовнішня, а й внутрішня політика.
Які субпростори утворюються сьогодні на території СНД, що рухає цими процесами і наскільки міцні нові коаліції? Про це — в заочному круглому столі іноземних експертів.
«РЕАНІМАЦІЯ» БЕЗ УКРАЇНИ НЕМОЖЛИВА
Раймундас ЛОПАТА, професор, директор Інституту міжнародних відносин і політичних наук Вільнюського університету:
— Усі радикальні політичні зміни на просторі СНД — у Грузії, Україні та Киргизстані — мають одну спільну рису: опозиція піднімалася на штурм після виборів, жорстко контрольованих правлячими елітами. Саме вибори стали приводом для консолідації громадян, невдоволених правлячими режимами. Це дозволяє говорити про те, що в регіоні СНД певний час змін більше не буде. Без будь-яких потрясінь відбулися вибори в Туркменістані, Казахстані, Узбекистані, Таджикистані. Щоправда, наприкінці цього року парламентські вибори відбудуться в Азербайджані...
Зараз актуальним є питання про майбутнє СНД. Російська стратегія — це реанімація Співдружності. Але питання, звісно, в Україні — Ющенко дуже прямо сказав, що Київ не хоче інтеграційних зобов’язань, які можуть перешкодити інтеграції до Євросоюзу. А без України немає перспектив не лише для СНД, а й насамперед для ЄЕП. Водночас у Росії розуміють: формально належні до СНД країни, які в тій або іншій формі оголосили про свою європейську або євроатлантичну інтеграцію, усвідомлюють, що ця інтеграція не буде швидкою. Лідери ЄС не поспішають пропонувати членство Грузії, Україні, Молдові. Для цих країн, якщо в них є політична воля знизити російський економічний і політичний пресинг, потрібні альтернативи. Вважаю, однією з таких альтернатив може стати реанімація ГУУАМ. Парадокс, звісно, в тому, що цим зайнявся президент Молдови Воронін, який три роки тому був одним із затятих прибічників зміцнення СНД. Від того, чи поділятимуть інші члени ГУУАМ прагнення до її відродження, багато в чому залежить і майбутнє СНД як такого.
Росія ж нині намагатиметься зміцнювати вплив у країнах СНД на двосторонній основі й особливо в тих місцях, де, на думку Кремля, можна очікувати появи гарячих точок.
РОСІЯ НЕ СТВОРИЛА МЕДІАВІРУСУ
Євген МІНЧЕНКО, директор Міжнародного інституту політичної експертизи, Москва:
— Ключова причина дезінтеграції на пострадянському просторі — відсутність у Росії потужного інтеграційного проекту. Є СНД, але незрозуміло, навіщо вона потрібна. Понад те, нині вже сам Путін заявив, що можливо в нас і немає необхідності у СНД... Є думка, що якщо вже Співдружність сама розвалюється і Росія не може зупинити цей процес, то чи не краще його очолити?
Технологічний інструментарій Кремля також досить слабкий. Я вважаю, що якби не було грузинських подій, не факт, що була б помаранчева революція в Україні, і абсолютно точно не було б ніякої революції в Киргизстані. Ще до виборів я спілкувався з представникам киргизької опозиції: вони лише хотіли, щоб у Акаєва не було конституційної більшості в парламенті, а про прихід до влади взагалі не йшлося! Насправді сталося телезараження, люди побачили приклад для наслідування. На жаль, досі існує ілюзія, що російські телевізійні канали є потужним інструментом впливу на пострадянському просторі. Але проблема в тому, що російський телепростір перетинається з локальними телевізійними просторами, де вже інша картинка, інша інтерпретація. Понад те, дуже часто це суперечить реальному життю, наприклад, так було в ситуації з Молдовою або Україною, коли, прямо скажемо, не надто об’єктивні сюжети виходили на російських телеканалах. Але на жаль, ілюзія про всемогутність російського телебачення досі зберігається. Крім того, Росія не вміє використовувати мережеві форми організації та впливу, нові інформаційні технології. Адже ненасильницькі революції — помаранчева, революція троянд — це своєрідний медіавірус, який уже живе своїм життям. А російське керівництво подібного медіавірусу не створило. Кремль каже: роби, як я, роби, як Путін! Але це — месидж, звернений до еліти, а всі ненасильницькі революції — месидж, звернений до населення. Зразків поведінки для населення Росія сьогодні не дає.
Звісно, у СНД потихеньку посилюватимуться відцентрові тенденції. З цим треба щось робити, але спочатку Росія повинна розібратися зі своїм цілевизначенням, а цього поки що не сталося.
Що ж до сегментів, на які розпадається СНД, то я б виокремив відверті східні деспотії: Туркменістан, Таджикистан, меншою мірою Узбекистан. Освічені деспотії — Казахстан і, мабуть, Азербайджан і Вірменія. Білорусь — також один із перехідних типів деспотії. Молдова — це прозахідна деспотія, до демократичних країн її відносити досить складно. Там дуже жорсткий політичний режим, і те, як влада поводилася під час минулих виборів до парламенту, не відповідало європейським стандартам, хоч би що там казали спостерігачі від ОБСЄ. Нарешті, флагмани революції — Грузія й Україна. Але це маленька Грузія може дозволити собі грати у флагмана революції, бо їй поки що більше нічим хвалитися, ані в економічній, ані в соціальній сфері. Грузія внаслідок своїх розмірів змушена бути у чиїйсь орбіті впливу. Україна ж може дозволити собі грати в самостійну гру, турбуватися про свої прагматичні інтереси.
ЗАВДАННЯ ГУУАМ — ЛОБІЮВАТИ СЕБЕ В ЄС І НАТО
Гія НОДІА, голова Кавказького інституту миру, демократії й розвитку, Тбілісі:
— У зв’язку з революційними змінами і поділом СНД на групи слід брати до уваги два чинники. Перший — чинник культурної цивілізаційної орієнтації, яка переважає в суспільствах і політичних елітах. Західна орієнтація нині найвиразніша у Грузії, Україні, та й у Молдові також. Орієнтація на саму себе притаманна Росії. Що ж до інших країн, то там немає однозначної орієнтації: в Білорусі — внутрішнє розділення, у Вірменії й Азербайджані все ж таки переважає західна орієнтація, але вона не така однозначна. Мені важко судити про Центральну Азію, але там, по-моєму, ще немає визначеності на рівні суспільства.
Другий чинник — чинник політичного розвитку. Після розпаду СРСР у багатьох країнах утворилися нові політичні системи, які були суто авторитарними або напівавторитарними. Вони якось існували протягом більш ніж десяти років, а нині настало певне розчарування в них і втома. Після розпаду СРСР ці системи забезпечували стабільність, і певний час для суспільства цього вистачало. Але вони не забезпечували розвитку. Нині низка революцій свідчить, що люди хочуть чогось нового. Цивілізаційний і політичний чинники пов’язані між собою тим, що прояв прагнення нового — це саме орієнтація на демократичні цінності, які автоматично асоціюються із Заходом, з Європою та США. Країни, які більшою мірою орієнтуються на ці цінності, мають більше шансів перемогти напівавторитарні режими.
«Грузинський чинник» — це головним чином демонстраційний ефект демократизації, який завжди був дуже важливим, наприклад, для Східної Європи 1989 року. Люди мають побачити, що країни зі схожим соціальним досвідом і політичною культурою можуть чогось досягти. У цьому випадку Грузія справді виявилася носієм «демократичного вірусу». Звісно, його не можна розуміти у прямому сенсі як заразну хворобу: якщо на місцях, у самих країнах немає потреби в радикальних змінах, ніякої революції не буде. Грузинський приклад виявився надихаючим, бо люди в інших країнах хотіли змін, але не були впевнені у своїх силах. Революція троянд була першою революцією другого покоління на пострадянському просторі, але у свою чергу вчилася у сербської. Звісно, Сербія — не пострадянська держава, у нас — пострадянських держав — більше спільного і нам легше переймати психологічний досвід одне в одного, проте демонстраційний ефект завжди дуже важливий.
Що ж до реанімації об’єднання «західників» — ГУУАМ, то нині в цієї організації більше перспектив, оскільки більше політичної волі, що стоїть за цим проектом. Але вважаю, проблема в тому, як наповнити його конкретним змістом. Враховуючи досвід більш-менш схожих регіональних утворень у Східній Європі, мені здається, що функція ГУУАМ полягає в тому, щоб єдиними силами лобіювати себе в ЄС і НАТО. Інтерес перебування в ГУУАМ передусім у тому, щоб європейці, американці сприймали країни, які входять до цього союзу, як наступну хвилю розширення Альянсу та Євросоюзу. Те ж, що нам поки не відкривають двері до ЄС і НАТО, пов’язане з «втомою від розширення» і з тим, що революції революціями, але нові режими ще мають показати, наскільки вони справді демократичні й успішні.
ГЕТЬ ВІД МОСКВИ?
Віталій ДІАКОНУ, науковий співробітник Інституту Центральної, Східної Європи та Балкан Болонського університету:
— Дезінтеграція СНД почалася кілька років тому з утворенням організацій ГУУАМ і ЄврАзЕС. Співдружність не реалізувала обіцяних та очікуваних цілей.
Сьогодні трикутник Грузія — Україна — Молдова має стати наріжним каменем ГУУАМ. Спільне для трьох країн — їхня жорстка політика стосовно Москви. Якою мірою Молдову можна вважати прозахідною країною у СНД? Безперечно, Молдова — частина Європи, і її майбутнє має бути в ЄС. Чи є проєвропейський вибір справді бажаним або ж уряд Молдови обрав його під впливом поточного міжнародного контексту? Повертаючись до 2001 року, коли Партія комуністів прийшла до влади, необхідно пригадати запропоновану нею важливу мету — проаналізувати можливість приєднання до Союзу Росії й Білорусі. 2002 року уряд Молдови мав намір ввести російську мову як обов’язковий предмет у школах і відмовився від цієї ініціативи лише після масштабних і активних демонстрацій та втручання європейських інституцій. Потім Партія комуністів схилялася до федералізації Молдови та підписання меморандуму Козака.
Несподівано на саміті СНД у Ялті 2003 року Молдову не запросили приєднатися до Єдиного економічного простору — і президент Володимир Воронін висловив стурбованість майбутнім СНД і почав розмірковувати про перспективи подальшого членства Молдови у Співдружності. У листопаді 2003 Кишинів відхилив меморандум Козака, який Москва розглядала як можливість остаточного розв’язання придністровського конфлікту. Оскільки Молдову не прийняли до ЄЕП, уряд переорієнтувався на стратегічне партнерство з ЄС.
Хоча значна частина населення Молдови (60 — 70%) підтримує інтеграцію до ЄС, великий відсоток громадян не хоче виходити з СНД (30 — 35%). Ті, хто голосував за комуністів на минулих виборах, зробили свій вибір не через проєвропейську орієнтацію партії, а через те, що асоціюють комунізм із колишнім Радянським Союзом. Послідовні «західники» голосували переважно за політичні партії правого крила.
Росія не хоче втратити стратегічний регіон, однак її політика втручання у внутрішні справи республік СНД змусила їхніх лідерів шукати іншу орієнтацію. Це стосується Молдови, України. До речі, більшість членів ГУУАМ мають проблеми з підтримуваними Росією територіями, що відкололися: Придністров’я в Молдові, Абхазія й Пiвденна Осетія у Грузії, Нагірний Карабах в Азербайджані, де Росія підтримала вірменську сторону. З цього погляду ГУУАМ можна розглядати як об’єднання країн СНД, чиєю метою є відхід від впливу Росії.
Що ж до Киргизстану, то там сталася зміна еліт, але я не очікую радикальних змін у зовнішній політиці.
ЕЛІТИ ВИРІШУЮТЬ УСЕ
Андрій КАЗАКЕВИЧ, політолог, головний редактор журналу «Палітычная сфэра», Мiнськ:
— Можна навести традиційну класифікацію країн регіону, в основу якої покладено геополітичну орієнтацію, за всієї умовності цього поняття. Перша група з різних причин орієнтована на пострадянський простір, інтеграцію всередині СНД — Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія. Друга є у своїй зовнішній політиці більше «прозахідною»: Азербайджан, Грузія, Молдова, Узбекистан, Україна. Проте геополітична орієнтація не збігається з поділом на демократичні й недемократичні режими. Зі схеми випадає Таджикистан, який швидше належить до першої групи, і Туркменістан, який уникає активного залучення до регіональних політичних процесів.
Дві країни СНД не залучені до системи міжнародних відносин у повному обсязі — це Білорусь і Туркменістан. Показово, що ізоляціоністські проекти реалізуються в країнах, які не мають особливого стратегічного значення. Білорусь, наприклад, ніколи не входила до числа стратегічно важливих країн для США (на відміну від України, Грузії й Узбекистану). Тривалий час ЄС і США взагалі припускали, що демократизацію Білорусі має здійснити Москва.
Зовсім особливе місце займають країни Середньої Азії. Події в Киргизстані похитнули міф про стабільність цих режимів. Проте Узбекистан і Таджикистан є потенційним джерелом поширення ісламського радикалізму, тому їхні світські режими підтримуватимуть, навіть на шкоду демократії.
Необхідно пам’ятати, що не всі революції на пострадянському просторі перемогли — останні президентські вибори в Азербайджані тому хороший приклад, там влада жорстоко придушила виступи опозиції. Загалом мотором революцій є конфлікт еліт. Крім того, правлячі еліти країн СНД, які затвердилися при владі на початку 90-х (або ще за радянських часів), правлять досить довго без істотних оновлень і об’єктивно втрачають свою легітимність. Наприклад, у Білорусі падіння рейтингу О. Лукашенка пов’язане не лише з його політикою, а й із загальною втомою від його «щільної» присутності в політичній та економічній сферах. Нові еліти, як правило, є більш гнучкими і сучасними і відносно легко забезпечують собі зовнішньополітичну підтримку.
Практика свідчить, що «хвиля революцій» торкнулася тільки тих країн, які й так були відносно демократичними, де невдоволені своїм становищем еліти змогли вільно розвивати самостійні політичні проекти (при цьому у Грузії та Киргизстані мав місце явний розпад старої пострадянської еліти).
В авторитарних державах, де опозицію прямо придушують (як у Білорусі) або позбавляють економічної основи, ситуація інша. Опозицію, як правило, успішно виключають із політичних процесів, і всі спроби змінити політичний режим дотепер були невдалими. У Білорусі опозиція не представлена в органах влади, не має доступу до електронних ЗМІ, внутрішнього економічного ресурсу. Опозиційна діяльність має несистемний характер і значною мірою маргіналізується. Опозиційний рух був сильним у 90-х (особливо 1996 — 1997), коли політична система була відносно вільною. Зміни в Білорусі можливі, але в результаті або сильного зовнішнього тиску, або розколу в правлячих кланах.
Якщо повернутися до грузинської й української революції, то їх справді великою заслугою для регіону є розвиток «активістської» культури політичної поведінки, яка, схоже, стала дієвим елементом політичної боротьби і чимось на кшталт «еталона» для демократичного руху країн пострадянського простору.
ЧЕТВЕРТА ХВИЛЯ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ
Сергій ТОЛСТОВ, директор Інституту політичного аналізу та міжнародних досліджень, Київ:
— Хиткий баланс інтересів верхівки на рівні глав держав і наближених до них кіл, що зберігався протягом 15 років, виявився майже цілком зруйнованим. Політичні тенденції, які раніше проглядалися хіба що пунктиром, набувають реальніших контурів. Про Україну знову заговорили як мало не про альтернативного лідера СНД і геополітичну противагу Росії. Пригадую, 1992 року, коли Україна не підписала Ташкентський пакт, російські й західні оглядачі також припускали імовірність «дволінійного» сценарію в ареалі колишнього СРСР.
У контексті «четвертої хвилі» демократизації країни колишнього СРСР можна умовно поділити на три групи. До першої входять політично орієнтовані на євроатлантичні структури Україна, Грузія і з деякими застереженнями — Молдова. До другої групи — Росія й Білорусь, які так чи інакше дотримуються досить жорсткої блокової політики. Найбільш суперечливою й політично розмитою є третя група, до якої входять держави Середньої Азії й Закавказзя, включно з Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном, Туркменістаном, Азербайджаном і Вірменією. Схожість між ними є швидше географічною, ніж структурною. Головна схожість — обмеження демократичних процедур. Але самі політичні системи в цих країнах все ж таки помітно варіюються — від напівдемократії (у Вірменії й Азербайджані) до напівавторитаризму в Казахстані й Узбекистані або режиму особистої влади в Туркменістані. У кожній із цих країн правлячі групи мають різний ресурс стабільності. Проте всі вони з різних причин вельми насторожено ставляться до Заходу. Багато хто з них має конфлікти з сусідами. З цього погляду правлячі групи більшості країн Закавказзя та Середньої Азії (крім Грузії і, мабуть, Туркменістану) різною мірою були зацікавлені в політичній присутності Росії, що дозволяла врівноважувати вплив інших зовнішніх гравців...
Відходячи від прив’язки до «експорту революції», президенти Ющенко й Саакашвілі продекларували намір очолити трансрегіональні політичні процеси «просування свободи». Пріоритетні зусилля США сьогодні стосуються «Великого Близького Сходу». У зв’язку з цим Ющенко й Саакашвілі стають лідерами паралельного, але пов’язаного процесу. У разі максимального (або повного) успіху цієї ініціативи, замість аморфної верхівкової структури взаємодії в пострадянському просторі, чим і була всі ці роки СНД, має з’явитися конгломерат відносно гомогенних за своєю політичною природою, але вельми егоїстичних за інтересами нових еліт національно- буржуазної або ж ліберальної, космополітичної та прозахідної орієнтації. Проте видається не дуже перспективним очікувати появи на кладовищі «переможеного авторитаризму» нового, взаємнолояльного «альянсу демократій».
Якщо спробувати передбачити віртуальні наслідки демократичної революції в Росії, швидше за все вони не означатимуть цілковитого примирення та згоди із Заходом. За оцінками російських політичних аналітиків, імовірним революційним наступником Путіна може стати не пронатовськи налаштований ліберал, а націонал-популіст. Так само, у разі викиду революційної енергії, Казахстан, цілком імовірно, здійснить спробу досягти лідерства у своєму регіоні та, як і раніше, гратиме на протиріччях і взаємних інтересах з Росією, Китаєм і Заходом.
Практично ніде, за винятком країн Центральної Європи, що приєдналися до НАТО і ЄС, революційні за своїм характером демократичні зрушення не забезпечили прориву в економічному розвитку. Очевидно, що в умовах глобалізації одних політичних чинників вже недостатньо. Тим більше, що політичні еліти «євразійських» держав СНД, за винятком України, Грузії та Молдови, не розглядають всерйоз перспективу входження цих країн до структур євроатлантичного владно-силового ядра.
Тому, попри новий стиль дипломатії та «помаранчеву» риторику, українсько-грузинський альянс швидше за все обмежиться більш вузькими завданнями, такими як придністровське врегулювання, конкуренція з Росією за туркменський газ, витиснення російського впливу з бунтівних автономій Грузії.
Головним чинником, який визначатиме рамки політичних та економічних процесів у «великому» пострадянському просторі, залишається баланс відносин між США, ЄС, Росією та Китаєм, або — вибір між однополюсною та багатополярною структурою світової системи.
