Зазвичай у програмних виступах російських керівників кожний бачить те, що хочеться. Як писала московська преса, чиновницька столиця зібралася приблизно за годину до початку засідання в Андріївському та Олександрійському залах Великого кремлівського палацу. Головним у спілкуванні представників владної еліти було слово «модернізація». Враховуючи, що президент Медведєв багато разів вживав його у своїй статті «Росіє, уперед!», що була чернеткою послання, цілком зрозуміло, що чиновники та політики займалися цією животрепетною темою.
За великим рахунком, послання переважно було присвячене майбутньому і критиці минулого. Аналіз нинішнього часу фактично був відсутній. До речі, основне призначення послання — це звіт виконавчої влади перед законодавчою про ситуацію за минулий рік. Звичайно, ніхто не забороняє намітити плани на майбутнє, але все-таки всіх цікавить найближче минуле. Якось усе нагадало часи КПРС. П’ятирічки з цифрами відсоткового зростання, потім семирічки зі ще більш запаморочливими планами, за цим двадцятиріччя з обіцянкою життя при комунізмі. При цьому якось сором’язливо замовчували, що ставилося завдання в 1980 році досягнути того, що США мали вже 1960 року. І це назвалося комунізмом.
Проте дещо нове в російській політиці почало виявлятися. Насамперед це стосується відмови від одіозних форм прославляння сталінізму. У підкресленому відзначенні Дня політичних репресій і висловлюваннях президента, що жодні досягнення не можуть виправдати загибелі людей. Услід за цим круто змінився напрям офіційної пропаганди. Все як в Оруела, на основних каналах уже щосили говорили про репресії, а на націоналістичних ще продовжували гнути колишню лінію. Але не дуже довго, змінили платівку й там.
Але найцікавіше, що атакований День народної єдності, — 4 листопада. Свято мало замінити традиційні 7 і 8 листопада. Путін кілька разів звертався до цієї теми, пояснюючи, що саме цього дня 1612 року поляки були вигнані з Кремля, і тим самим зміцнилася загальноросійська єдність. Офіційні історики розповідали, що «відбулося єднання станів». Зрозуміло, що навколо невдовзі обраного царя з дому Романових. На підтвердження легенди про єдність були випущені історичні кінофільми, найвідомішим став «1612», який, проте, нічого спільного, крім назви, з історією не має. Однак легенда, запозичена в дому Романових, отримала друге життя.
Проте штучність свята відчувалася російським суспільством, навіть людьми не дуже компетентними в історії, які не читали Ключевського, Соловйова, Костомарова, Скриннікова. І ось не встигло відгриміти славослів’я на честь нового свята, як у співчуваючій президенту Медведєву пресі з’явилися матеріали, що прямо дискредитують день 4 листопада.
Історики, відомі своєю великодержавною позицією, в один голос, як за командою, почали говорити, що, власне, ніякого вигнання поляків із Кремля й не було. Вони самі пішли в жовтні 1612 року і зовсім не через підхід військ князя Дмитра Пожарського. У поляків були проблеми з постачанням і фінансовим забезпеченням. У Кремлі ж залишилися ті бояри, які цілували хрест на вірність царю Владиславу, сину польського короля Сигізмунда. І серед них були: боярин Олександр Романов і стольник Михайло Романов. Якщо дотримуватися логіки ефективного менеджера, то Романових потрібно було не на трон саджати, а судити як зрадників. Тож ніякої єдності після рядової у військовому плані події, взяття Кремля, не було й близько. Подальші події більше нагадували державний переворот, і воцаріння Романових має досить хисткі легітимні підстави. Тому вибір дати 4 листопада дуже схожий на святкування створення Червоної армії 23 лютого. Випадкова рядова подія через політичні причини підноситься в ранг державного свята.
Саме політичні причини девальвації нового свята і заслуговують на увагу. Режим Путіна весь час відчував певний дефіцит легітимності. Звідси прагнення провести безперервну лінію від режиму царського через більшовицький і сталінський до сьогоднішньої Росії. Дивно виходило. Нинішніх комуністів не особливо шанували, а їхніх попередників, особливо Сталіна й Андропова, останнього через абсолютно очевидні причини, піднімали на щит. При цьому основоположника більшовицької держави Леніна відсунули в тінь. Відповідним було і ставлення до білого руху. Особливою увагою користувалися захисники єдиної та неподільної, про інших не згадували, вшановувалися члени сім’ї Романових, відновлювалися їхні замки та резиденції.
У внутрішній політиці модним стало говорити про Велику Росію, в якої, як у минулому, через несприятливі зовнішні обставини відірвали шматки її споконвічних земель. Але нічого. Ось піднімемося з колін і все повернемо, як Олексій Михайлович, Катерина Велика та вождь усіх народів. Як наслідок — у зовнішній політиці загострилися відносини зі світом, насамперед, із найближчими сусідами. Росію знову почали боятися. Хоч про ізоляцію не йдеться, але тривожні тенденції — наявні. Особливо це проявилося в енергетичній сфері. За громом фанфар із нагоди просування проектів будівництва газопроводів у Чорному та Балтійському морях не особливо поміченим було зростання поставок до Європи зрідженого газу. Комерційна перспектива газопроводів залишається досить сумнівною, і скептицизм щодо цього ніяк не зменшується. Відповідно знижується й їхня політична складова, заради чого вони, власне, і передбачені. Очевидно, що розуміння цих проблем співпало із загостренням внутрішньокремлівської боротьби. Рано або пізно тандем мусив зіткнутися з проблемою ділення влади. Так було завжди, починаючи з Юлія Цезаря, його дуумвіратами й тріумвіратами і далі в історії.
Саме ця проблема викликала необхідність публічного відкоту в ідеологічній сфері. Це практично єдина можливість президенту заявити про себе. Поки його можливості у сфері контролю над економікою досить обмежені, як і міра впливу на бюрократичний апарат. А без завоювання саме цієї найважливішої командної висоти нічого й думати про зміцнення своєї влади. Відмова від спадщини Путіна в цій сфері має чітко вказати тим, хто цього ще не зрозумів або вагається в прийнятті доленосного рішення, на реального господаря держави. До наступних виборів залишилося всього три роки, і втрачати час не можна. Треба починати збирати всю королівську рать.
Внутрішня ідеологічна проблема несе в собі зовнішньополітичний заряд. Сусідів ближніх і далеких покликані заспокоїти відповідні пасажі з послання Медведєва. «Наші відносини з іншими країнами мають бути також націлені на вирішення завдань модернізації Росії. Нам нічого, як то кажуть, «надувати щоки»... Тому наша зовнішня політика мусить бути виключно прагматичною. Її ефективність повинна оцінюватися за простим критерієм: чи сприяє вона поліпшенню життєвих стандартів у нашій країні?»
Хто має вуха, хай почує. Особливо щодо «надування щік» і прагматичності. Іншими словами, декларується відмова від найодіозніших форм втручання у внутрішні справи сусідніх держав, від непотрібної конфронтації із Заходом, насамперед, із США щодо низки найважливіших проблем: від Ірану та Північної Кореї до Близького Сходу. Можна припустити, дещо зменшиться російська активність у Латинській Америці — й це вже відчули Уго Чавес у Венесуелі та Рафаель Корреа в Еквадорі. Недаремно останній не поспішає визнавати незалежність Південної Осетії та Абхазії. Натомість — «Ми зацікавлені в притоку в країну капіталів, нових технологій і передових ідей. Знаємо, що й наші партнери розраховують на зближення з Росією для реалізації своїх пріоритетних завдань». За гроші й технології та відповідну поведінку.
Послання Медведєва залишає двоїсте враження. З одного боку — «Росіє, уперед!», з іншого — загострює увагу на досить другорядних і технічних проблемах, на зразок переведення телебачення на цифрове мовлення та укрупнення часових поясів. Знову як заклинання повторюються заклики до боротьби з корупцією, а разом із тим Росія вкупі з Алжиром, Анголою, Венесуелою, Єгиптом, Зімбабве, Іраном, Китаєм, Пакистаном (компанія як на підбір) вихолостили повноваження міжнародної групи з антикорупційного аудиту. Нібито через небезпеку втрати суверенітету.
Тож навіть різкі слова Медведєва потрібно сприймати з обережністю. Як неодноразово бувало, російська гора може народити чергову мишу. Як писала американська газета The Los Angeles Times: «Коли минуло 90 хвилин, виділені на виступ Медведєва, а він продовжував говорити, об’єктиви камер російського телебачення почали час від часу зупинятися на прем’єр-міністрові Путіні, який або дивився прямо перед собою з таємничим виразом обличчя, або спрямовував погляд у стелю. Кілька разів він тихо, але з очевидним нетерпінням, зітхнув». Напевно, не сприймав усерйоз усі ці розмови. Досвідчені в таких справах телевізійні режисери могли ввімкнути іншу камеру, але цього не зробили. Навряд чи через недогляд. Якщо так, то Медведєву не позаздриш.
