КОРОТКЕ ПОДАННЯ ТОГО, ПРО ЩО МИ ГОВОРИТИМЕМО
Ми говоритимемо про Україну. Існують різні, пов'язані, але не тотожні один одному процеси — самоідентифікація, самовизначення, самоусвідомлення. Тут ми опишемо кожен із них із позиції самосвідомості України по відношенню до Росії.
Самоідентифікація — ототожнення із зовнішніми ідеальними предметними сутностями. Самовизначення — віднесення до процесів і соціальних груп, що задає рамки та межі цілевизначенню та діяльності. Самоусвідомлення — філософське осмислення себе і свого розвитку з погляду нових принципів, нового значення й нових підходів до самоідентифікації та самовизначення. У статті ми притримуватимемося трьох дискурсів — констатація, критика наявних підходів, позитивна перспектива.
САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ, АБО НАЙМЕНУВАННЯ УКРАЇНИ
Україна — незалежна, соборна, демократична країна. Україна є країною з без'ядерним статусом (але не без'ядерною країною). У перші роки незалежності, з 1991 року, Україна була ще нейтральною та позаблоковою. Тепер ці два найменування не відповідають дійсності за фактом.
Стаття 1 Конституції України називає її не вільною, а «суверенною та незалежною». Суверенітет — верховенство держави в межах власних кордонів і самостійність у міжнародних справах. Незалежність мається на увазі незалежність спершу від СРСР, а тепер від Росії. Для вульгарного націоналізму в зміст «незалежності» України не входить нічого, крім незалежності від Росії. Можна навіть сказати, що якби не було Росії, незалежність Україні сьогодні б не знадобилася. У тому сенсі, що треба було б говорити про вільну країну, в тому числі й у Конституції. Коли російські політтехнологи писали для колишнього українського президента книжку «Україна — не Росія», вони намагалися через українського президента донести це послання до Росії. Таким чином, «Росія» є негативною частиною змісту української ідентифікації. Інакше кажучи, все в Україні, що не схоже на Росію, розвиватиметься швидше, легше та з більшим ентузіазмом.
У широкому сенсі слова, «незалежність» України як посилювана якість має низку етапів: 1) проголошення політичної незалежності (1991); 2) процес отримання суверенітету (закінчиться з виведенням у 2017 році російських військ із території України); 3) отримання громадянської незалежності (формування незалежного від держави та сильного громадянського суспільства — помаранчева революція 2004 року); 4) досягнення економічної самодостатності з погляду енергетичної незалежності та наявності в країні критично важливих повних циклів економіки; 5) вихід із ситуації зовнішнього стратегічного управління, стратегічна самостійність країни. Останні два етапи залежать від переродження нинішньої влади або приходу до влади нового політичного покоління, здатного це зробити.
Україна зараз перебуває на четвертому етапі. Мета четвертого етапу для України — здобуття економічної самостійності. Таким чином, самостійність є переходом від незалежності до свободи України. На цьому етапі також повинна бути поставлена мета переходу до п'ятого етапу — стратегічна самостійність й отримання суб'єктності в світі.
Соборність — часто уживане найменування України, що означає її внутрішню єдність у широкому значенні слова. Єдність країни забезпечується так званою платформою єдності. Яка сьогодні платформа єдності найефективніша для України: національна ідея, стратегія розвитку, цивілізаційний вибір — ось про що сьогодні сперечаються в Україні. Хто повинен пропонувати платформу єдності: держава, партії, окремі лідери? Це теж є в центрі уваги української політичної еліти.
Проблема періодичних політичних криз в Україні та сама, що й у Росії, та сама, що й у Європі, — криза демократії як форми правління. У Європі спробували створювати конституцію ЄС як конституцію окремо взятої держави без теоретичних інновацій фундаментальної властивості й отримали кризу. У Росії, усвідомлюючи обмеженість перспектив демократії, вирішили зробити крок від неї назад — до централізації влади та зміцнення владної вертикалі, та ще й на феодальному за своєю суттю принципі «енергетичної імперії» (з «ліберальною імперією» раніше також нічого не вдалося). У Росії вирішили, що якщо демократія погана, то автократія краща. В Україні замість осмислення розвиткової суті влади, ось уже вкотре перерозподіляють повноваження між традиційними її гілками на догоду тим чи іншим новим політичним силам.
При цьому ніде з перерахованих нами країн і їх об'єднань еліта не намагається здійснити інтелектуальне зусилля з переусвідомлення влади як такої. Звісно, важче повернутися до Локка та Монтеск'є й переусвідомити базові принципи демократичної влади — набагато легше повернутися до більш давніх способів влади (Росія) або перерозподілити повноваження між гілками демократичної влади (Україна), або при вирішенні принципово нового завдання об'єднання держав намагатися це робити аналогічно з окремою державою (Європа).
Демократичність як принцип державної влади експерти України поставили під сумнів, так само як у Росії, Європі та США. В Україні також ставлять питання про два нові типи влади. Крім трьох традиційних демократичних гілок влади, існує ще два типи — самоврядування та стратегування, обидві — вже недемократичні, хоч і з різних підстав.
Без'ядерний статус України породжує проблему «ядерної парасольки», тобто захисту від ядерного нападу на країну. Є три виходи з цієї ситуації — поновлення власного ядерного статусу, «ядерна парасолька» НАТО, «ядерна парасолька» Росії. Бути без «ядерної парасольки» для країни — це політична наївність і стратегічна дурниця.
Зовнішні найменування України — залежна країна чи «гуляй-поле»; розколена країна на захід, схід, південь; країна з антиросійською політикою — ідеологічні. Такі найменування є позиційними: це означає, що Росія проводить політику експансії, розглядаючи Україну як «гуляй-поле». Однак із позиції України визначення своєї території як «гуляй-поле» не є змістовним: воно застосовується як негативно-оцінне для тієї чи іншої помилкової політичної практики. Точно так само політика України не може бути антиросійською з позиції України: вона проукраїнська, і в цьому сенсі може не збігатися з інтересами Росії. Тому вислів антиросійська політика є розрахованим на антиукраїнську агітацію в Росії. При цьому антиукраїнська агітація в Росії, як і антиросійська агітація в Україні існують і є наслідком відсутності інтелектуальної політики в обох країнах.
Точно так само заслуговує розрізнення український націоналізм і український патріотизм. Сьогодні для росіян дотримання ким-небудь українських інтересів — це український націоналізм. Однак в Україні існує український патріотизм, який не є українським націоналізмом. Російська еліта зможе побачити український ненаціоналістичний патріотизм в Україні, якщо лише спробує вийти за рамки ідеології експансії й антиукраїнської агітації.
Про нібито розколену Україну ми поговоримо в наступному розділі.
САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ, АБО ВІДНЕСЕННЯ ЇЇ ДО СПІЛЬНОСТЕЙ І ПРОЦЕСІВ
Право на самовизначення є щонайпершим правом, яке Україна не завоювала, а отримала. Ця родова травма самовизначення породжує «комплекс несамостійного самовизначення». Це означає, що протягом довгого історичного періоду Україну визначали ззовні, виштовхуючи її як самість із будь-яких імперій шляхом приниження та відповідної її на це реакції. Самовизначення України завжди було реакцією на приниження, але ніколи не було позитивним самовизначенням. Україна в імені своєму несе цю родову травму — бути околицею стосовно всіх. Щоб подолати цю травму, потрібне інтелектуальне осмислення себе не як визначеної ззовні, а як внутрішньо визначеної. «Незалежність» як ідентифікація країни — наслідки родової травми визначення ззовні, що ментально вже подолані в наступному поколінні політиків, із яким намагаються працювати експерти, колеги автора.
Україна сьогодні самовизначається так: ми — нація, йдемо в Європу, вступаємо до СОТ і НАТО. Якщо це переформулювати, то отримаємо таке: ми належимо «своїй» спільності, вступаємо у всеохоплюючу та багату спільність, і захищатимуть нас інші. Не дуже привабливо. Насправді тут значення має не те, куди ми йдемо або вступаємо, а як ми при цьому самовизначаємося. Ми йдемо в Європу — як хто і що ми там робитимемо, крім споживання вигод? Ми вступаємо до СОТ — як хто, які цілі ми вирішуватимемо через СОТ? Ми вступаємо до НАТО — як хто, яка наша власна стратегія захисту? Таким чином проблема не в такому самовизначенні, а в його способі. Україна повинна самовизначитися не в наявних процесах і не щодо наявних спільностей. Україна повинна самовизначитися всередині себе як спільність і процес, безвідносно до того, які спільності та процеси існують або пропонуються їй для співвіднесення себе.
Нам здається, що базове питання самовизначення для України: нація і/або цивілізація. Щоб осмислити це питання, ми пропонуємо подивитися на світ у його культурному вимірі як на дві різні мапи, накладені одна на одну, — карту націй і карту цивілізацій. Відповідно, карта націй матиме національний рельєф, а карта цивілізацій — цивілізаційний рельєф. Десь кордони цивілізацій і націй збігатимуться, десь кордони цивілізацій проходитимуть усередині націй, десь кордони націй проходитимуть повністю всередині цивілізацій разом із кордонами інших націй. Такі дві мапи для тієї чи іншої території становитимуть цивілізаційну та національну платформи. Крім того, ми вводимо ще й «тектонічні» рухи націй відносно цивілізацій і цивілізацій відносно націй, тобто кордони на тій та іншій карті мають не тільки розташування, але і рух один відносно одного.
Залежності від того, як самовизначається Україна — 1) нація, 2) цивілізація, 3) і нація, і цивілізація, — ми матиме абсолютно різний культурно-тектонічний рух України на цих двох мапах.
В України є чотири різні можливості проектів відносно цивілізації:
1) відмовитися від цивілізаційного вибору та розвивати Україну на національній платформі;
2) зробити всією Україною єдиний цивілізаційний вибір на користь Європи;
3) зробити всією Україною єдиний цивілізаційний вибір на користь Росії;
4) створити в Україні нову цивілізацію.
Вибір 1 і 2, 1 3 постійно плутають. Україна повинна мати не тільки національний, а й цивілізаційний проект. Альтернативи 2 і 3 (вибір між Росією та Європою) роблять основою політики. Про четвертий вибір поки що взагалі не говорять в українській політиці.
Проблема розвитку країни на національній платформі (вибір 1), тобто тільки національний проект на збиток власним цивілізаційним можливостям. У цьому випадку цивілізаційний вибір робитимуть за нас. Тут національна еліта взагалі не відіграє жодної ролі.
Тепер подивімося на вибір між Європою та Росією не як на географічний, а як на типологію цивілізацій: альянс або імперія (вибір 2 або 3). Україна має вибір із двох типів об'єднань — культурного домінування (імперія Росії) та культурної рівності (альянс, союз Європи). Кажуть, що якщо ми знову будемо з Росією, то це буде культурне партнерство. Але де підстави такої впевненості? Спершу в Росії має з'явитися стільки українських шкіл, скільки в Україні росіян (у тому ж відношенні до жителів — представників іншої країни), Росія повинна перестати вести війни на своїй території — тоді можна входити в будь-які культурні союзи з Росією. Але так, швидше за все, не буде: співпраця культур — це не про Росію.
Претензії до Росії з погляду цивілізаційної перспективи України:
1) Росія блокує тип зв'язності1«громадянське суспільство» через помилково зрозумілий нібито західний вплив;
2) Росія зрощує, переплутує, зливає різні типи зв'язності в один — «держава» й «інформаційний простір»;
3) Росія будує цивілізаційний проект на основі культурного домінування, тобто імперію;
4) У Росії немає цивілізаційних проектів, що передбачають співпрацю культур;
5) Росія сама опинилася в проблемній ситуації з культурною орієнтацією цивілізаційного вибору.
Проблема антагоністичного вибору між Росією та Європою породжує слабку позицію української еліти, нею грають ззовні, а вона не може вести власної гри. Це триватиме ще недовго. І зміни будуть пов'язані з тим, що нинішня слабка українська еліта — як влада, так і опозиція — повністю може втратити підтримку громадян через те, що нездатна брати на себе адекватні виклики. Отут і з'явиться можливість для нової політичної еліти запропонувати свою позитивну програму.
Нарешті, суттєвою для самовизначення країни є зміна підходів до персонального самовизначення громадян із погляду їхньої орієнтації в двомірному світі «нація — цивілізація». Таку двомірну структуру ми називаємо «національний рельєф». Наведемо цю структуру для України (див. табл. 1).
Із цього погляду, підходи російських соціологів, які перебувають на обслуговуванні російської державної пропаганди для України, просто дивують. Яких «росіян» і «російськомовних» вони знаходять в Україні та що це для них означає, не хочеться навіть розуміти, оскільки це не має жодного значення для орієнтаційного двомірного самовизначення. Те саме стосується і нібито розколеної України — усе залежить від того, з якої платформи ви дивитеся на Україну та скільки платформ ви при цьому охоплюєте своїм поглядом. Із погляду інтелектуальної політики, що працює з взаємодією і взаємним рухом двох платформ, — жодного розколу в Україні немає.
Тому загрозою для однієї та перевагою для іншої країни — України або Росії — є парадигмальний дисбаланс самовизначення. Та країна, яка здійснює охоплююче самовизначення, отримує стратегічну перевагу.
САМОУСВІДОМЛЕННЯ УКРАЇНИ, АБО ПЕРЕГЛЯД ПРИНЦИПІВ
На сьогодні в середовищі української політичної еліти триває обговорення політики держави в умовах економічної залежності. Основний використовуваний принцип української політики, взятий на озброєння з практики відносин між Канадою та США, але стосовно Росії — «асиметричність».
«Асиметрична політика» — останнє слово розумної або так званої раціональної політики, якої дотримуються зараз більшість країн світу, хоча Європа й намагається створити щось нове. «Асиметрична політика» Росії — це експансія та нееквівалентний обмін ресурсів на політичні вигоди щодо інших країн. «Асиметрична політика» України — визнання певного залежного від наявних обставин рівня балансу підпорядкування та домінування несамодостатньої економіки України відносно економіки Росії, несамостійної політики відносно Європи та США і відмова від лідерства в глобальному масштабі.
Розумна політика відрізняється від інтелектуальної політики тим, що перша дотримується інтересів, друга — принципів. Суть інтелектуальної політики, якщо перефразувати Канта, можна сформулювати так: чини так, щоб максима твоєї політичної волі була загальним законом, прийнятним для твоїх політичних партнерів. Це аж ніяк не означає відмови від дотримання корпоративних або державних інтересів. Це означає необхідність осмислювати ці інтереси на рівні загальних принципів так, щоб із ними погодилися будь- які політичні партнери — тобто інші країни та їх об'єднання. Переведення інтересів у принципи не може бути здійснене раціонально, для цього необхідне інтелектуальне зусилля, причому в міжнародній політиці — обопільне або багатостороннє інтелектуальне зусилля.
Цікаво, що перші спроби з боку українських експертів у 2005 році запропонувати українській владі укласти з Росією спершу принциповий меморандум (там було 10 принципів) ще до газової угоди 2006 року натрапили на певні заперечення з боку української влади: «Росіяни цього не зрозуміють, а якщо й зрозуміють, то не приймуть». Таким чином, можна зробити висновок, що базовим негативним принципом асиметричної політики, якого дотримуються обидві країни — Україна та Росія, є такий: інша сторона дурніша та зловорожіша за нас.
Отже, найсприятливішу форму співпраці — інтелектуальну політику — українська й російська політичні еліти поки що не використовують. Розгляньмо мотив неінтелектуального розвитку незалежності України — приниження України з боку Росії або іншої держави чи кривавий конфлікт України з Росією або будь-якою іншою державою.
Приниження України Росією є слабким і неоднозначним мотивом для неінтелектуального вимушеного отримання економічної самодостатності України. Нафтова криза, газова криза, очікувана криза ядерної енергетики, криза обмеження українського експорту в Росію — тут Росія затрачує енергію дії, а Україна називає ці дії Росії та реагує. Чим більша спроба експансії Росії через канали залежності в Україну, тим міцніша незалежність України, оскільки незалежність — негативна ідентифікація, що підживлюється спробами Росії нагадувати про залежність України від неї. У цьому сенсі принцип «незалежності» працюватиме на Україну.
Тиск Росії на Україну шляхом економічного шантажу навряд чи сприятиме приходу в Україні до влади проросійських політичних сил, радше — нового покоління патріотичної української політичної еліти, оскільки ступінь тиску українського громадянського суспільства на українську владу набагато вищий, аніж тиск будь- якого зовнішнього чинника. Тобто отримання громадянської незалежності в Україні в ході помаранчевої революції (третій етап) створило стратегічну гарантію проти домінування будь-якої зовнішньої сили над політикою держави.
Кривавий конфлікт між Росією й Україною можливий, якщо процес відмови від інтелектуальної політики в обох країнах триватиме. Однак кривавий конфлікт, коли в обох країнах загиблих назвуть героями, призведе до ще більшого зростання недовіри та скорочення контактів між двома країнами. За будь-якого результату кривавого конфлікту між Росією й Україною це посилить в Україні негативну ідентифікацію «незалежності» й ослабить в Росії підтримку громадянами політики експансії, їй доведеться будувати нову політику експансії, а це призведе до ціннісної дезорієнтації. При цьому Україна не зацікавлена в посиленні негативної ідентифікації «незалежності» від Росії, і їй цей конфлікт також не потрібен.
Таким чином, виникнення політичного лідерства України можливе диким (криваві конфлікти), варварським (приниження) або цивілізованим шляхом (з'являється інтелектуальна політика та стратегування). Чи можна створити систему стратегування в Україні та перейти до інтелектуальної політики без кривавих конфліктів і приниження — ось у чому питання.
Розгляньмо перспективи інтелектуальної політики. Перехід від незалежності до самостійності та свободи — це, насамперед, внутрішній перехід України, переродження влади і нинішньої політичної еліти. Стратегічна самостійність (п'ятий етап) виявляється необхідно пов'язана з політичним глобальним лідерством України. Глобальне лідерство на четвертому етапі здобуття економічної самостійності Україна делегує — Росії, Європі, США, міжнародним організаціям на зразок СОТ і НАТО. Максимальні амбіції України сьогодні — регіональне лідерство (ГУАМ і Спільнота демократичного вибору) — це регіональна дружба проти Росії. Щоб вийти з цієї залежності міжнародної політики від Росії, Україні треба будувати розподілене з Росією глобальне лідерство. П'ятий етап незалежності для України почнеться із заміни принципу регіонального лідерства на принцип розподіленого глобального лідерства. Вільна та суб'єктна Україна стане потрібною світові тоді, коли, крім своєї території, їй буде потрібен увесь світ, і в цій світовій потузі вона буде зрозуміла для Росії.
Постановка питання про глобальне лідерство України передбачає спершу створення в Україні системи стратегування — не інститутів, де є слово «стратегія», а багаторівневої системи стратегування всередині політичної системи країни. Система стратегування — це побудова рефлексивних моделей розподіленого політичного лідерства шляхом сценарного, ігрового аналізу, розробки стратагем випередження. Але на стратегування має надійти соціальне замовлення, має існувати готовність до його використання політичною елітою, причому не тільки українською, а й російською. Україна не прагне до гегемонії над Росією. Але так само в наші плани не входить і гегемонія Росії. Україна прагне рівноправного розподілу лідерства з Росією. Для цього нам потрібна інтелектуальна політика в Росії та в Україні.
Національно- Національна орієнтація Цивілізаційна орієнтація
цивілізаційні типи
1. Ті, хто ностальгує Українська Російська
2. Росіяни Російська Російська
3. Українські європейці Українська Європейська
4. Російські європейці Російська Європейська
5. Націоналісти Українська Відсутній
6. Посередники2 Українська Українська
1Див. нашу статтю «Що Україна робитиме з Росією?», журнал «Сообщение», №2-3, 2005
2Невеликий прошарок української політичної еліти, що вважає Україну окремою цивілізацією-посередником.
