Лідери Азербайджану, Грузії та Туреччини офіційно відкрили трубопровід Баку—Тбілісі—Джейхан (БТД), проект якого було підтримано ще 12 років тому Сполученими Штатами, щоб поставляти нафту на західні ринки, обходячи Росію і Іран. Трубопровід, прокладання якого обійшлося у 4 мільярди доларів, перекачуватиме нафту з регіону Каспійського моря до середземноморського турецького міста Джейхан. Звідки її танкерами транспортуватимуть до «голодних» на енергоресурси західних ринків.
Безсумнівно, що проект нафтопроводу має велике геостратегічне значення, послабляючи «енергетичну владу» Росії, щодо нафтового експорту до колишніх радянських республік, обходячи американського противника Іран та зменшуючи західну залежність від близькосхідних поставок сировини. В привітанні, прочитаному в голос під час церемонії, від президента США Джорджа Буша зокрема говориться, що це «визначне досягнення, яке відкриває нову еру», і є критично важливим для того, щоб «забезпечити енергетичну безпеку і збільшувати регіональне співробітництво».
Наразі, цей один iз найбільш довгих у світі трубопроводів, протяжністю більше аніж 1774 кілометри, від Азербайджану до Джейхана через Грузію, перетинає ріки і гори на висоті більше ніж 2800 метрів. Мрію вдалося реалізувати, не дивлячись на неприкритий скепсис на початкових фазах його планування, що подібний нафтопровід є комерційно нежиттєздатним і його важко будувати. Прем’єр-міністр Туреччини Реждеп Таіп Ердоган назвав трубопровід «Шовковим шляхом ХХI століття», підкресливши, що він підвищить економічний розвиток, співробітництво і стабільність в регіоні, котрий свого часу був кордоном «холодної війни» між НАТО і Радянським Союзом», і «відіграватиме роль мосту між країнами-виробниками та країнами-споживачами». «Із цим проектом пов’язані очікування на задоволення світового ринку, енергетичні потреби якого до 2030-го року збільшаться на 60%», — сказав турецький прем’єр. Біля терміналу було пришвартовано британський танкер, котрий завантажив 600 тисяч барелів нафти і був готовий доставити її до італійського порту Генуя протягом одного дня.
За розрахунками фахівців, до кінця 2006 року по магістралі БТД буде експортуватися до 500 тисяч барелів нафти на добу. На повну потужність — 1 мільйон барелів на добу, або 50 мільйонів тонн на рік — БТД вийде у 2008 році. Але дуже важливо, що тепер з’являється альтернативне, не залежне від Росії джерело енергопостачання. Відкриття трубопроводу переводить Туреччину в ранг регіонального енергетичного центру між західними споживачами та природним газом і нафтовими виробниками Каспійського регіону і Близького Сходу. Крім того, не менш важливо, що відтепер колишні країни зони впливу Росії, Азербайджан і Грузія, розташовуються в американському таборі. Про що дуже правильно зауважив президент Азербайджану Ільхам Алієв: «Наші країни молоді, і найважливіше для нас — це незалежність. А президент Грузії, Михаїл Саакашвілі, країни, котра перебуває в конфлікті з «Газпромом» і Кремлем, наголосив, що «БТД є набагато більшим, аніж нафтопровід. Бажання незалежності більше не є фантазією... Це реальність». Обидві кавказькі держави екс-СРСР сподіваються на входження до НАТО.
Розташована у центрі цього своєрідного енергетичного коридору між Сходом і Заходом, Анкара неминуче стає дуже необхідною для Європи і США. А можливість стабільного постачання газом і якісною нафтою є вагомим аргументом вступу Туреччини до Європейського Союзу. Введення у експлуатацію має іще дуже вагомий позитив для турецької сторони, оскільки він розвантажить турецькі протоки Босфор і Дарданелли. Для Вашингтона участь у даному проекті також мала свої вагомі причини. Дійсно, окрім свого комерційного значення, нафтопровід має велику геостратегічну значимість, він дозволяє тепер обійти не тільки Росію, котра дотепер контролювала майже всю сукупність транзиту до Європи вуглеводнів з пострадянського простору, а також ще й іранські території. Таким чином, новий нафтопровід додає не лише цінності транзиту нафти з Каспійського моря у регіон її найбільшого споживання, він одночасно скорочує американську нафтову залежність від Близького Сходу.
Варто пригадати, що Росія настійно виступала проти трубопроводу й замість цього вимагала, аби і надалі каспійська нафта продовжувала проходити транзитом через її територію. А враховуючи те, що каспійська нафта традиційно переміщалася через Росію, то це перший великий трубопровід, котрий прокладено у її обхід. Прогнозовано Туреччина матиме прибуток від нафтопроводу у 300 мільйонів доларів щорічно. Послідовність американської адміністрації у лобіюванні цього питання призвела до того, що відтепер Росія втратила «золоту картку» монополії постачання енергоносіїв до Європи. Також не менш важливо, що контроль за нафтопроводом буде здійснювати ключовий союзник США у НАТО.
В результаті Туреччина забезпечила зростання своєї значимості в регіональній і навіть загальносвітовій політиці. Така політика не може не позначатися на стані російсько-турецьких відносин. Вони ускладнюються явною розбіжністю інтересів сторін: Росія прагне до закріплення свого ключового положення на газовому ринку Туреччини і його максимально ефективному використанню у своїх інтересах, Туреччина ж прагне до того, щоб у найкоротший термін домогтися приходу на свій ринок нових постачальників, щоб позбавити Росію інструмента можливого тиску.
Втішно, що наші союзники і співчлени по ГУАМ Грузія і Азербайджан вивільняються з-під російського енергетичного пресингу. Це, звичайно, зовсім не означає, що президент Росії і його команда не робитимуть спроб повернути свої політичні й енергетичні впливи у цих країнах, але поїзд енергетичної незалежності цих держав уже пішов. З іншого боку, зміна ситуації у цих кавказьких країнах мала б спонукати українське керівництво до пошуку альтернативних шляхів постачання енергоносіїв. Це, у свою чергу, зменшило б можливості постійного енергетичного шантажу з боку Росії і дало б можливість, якоюсь мірою, стабілізувати й політичну ситуацію в Україні, котра часто-густо набуває кризових ознак саме завдяки жорсткому енергетичному пресингу з боку наших північно-східних сусідів.
Власне, говорячи про енергетичну безпеку Української держави, в першу чергу, варто звертати увагу на досягнення можливості альтернативного постачання енергоносіїв російському. А враховуючи фактор стабільних добросусідських взаємин України і Туреччини, можливо б мало сенс підняти питання щодо перспектив постачання енергоносіїв з цієї країни. Тим паче, що нині турецькою стороною розглядається питання будівництва ще одного нафтопроводу від Іраку до турецького чорноморського побережжя та Південно-Кавказького газопроводу.
Можливо, що в контексті подібного проекту українському керівництву варто було б подумати про прокладання газопроводу від турецького берега Чорного моря — до берега українського, в рамках пошуку альтернативних шляхів постачання до України вуглеводнів. Очевидно, що відтепер Туреччина намагатиметься стати транзитною територією енергетичних потоків з близьких до неї країн регіону. В свою чергу, Україна має спробувати використати у своїх цілях цю нову енергетичну можливість, котра виникла після зміни енергетичного статусу наших турецьких сусідів, щоб у майбутньому звести до мінімуму російську енергетичну присутність в Україні. Бо лише позбувшись енергетичного тиску і шантажу з боку Російської Федерації, Україна зможе забезпечити свою енергетичну, а отож, і політичну безпеку...
