Репліка І. Лосєва під назвою «Апологія тропічного комунізму Ігоря Слісаренка» (05.02.08) за розміром виявилася вдвічі більшою за мою публікацію «Куба і «смердякови» — на дві замітки про Кубу, які я оцінив як тенденційні та із сумнівним, а то й просто неправдивим фактажем. Репліка як жанр має на меті здебільшого спіймати автора на фактичних неточностях, а якщо вдасться — й на брехні, а по тому цього літератора висміяти усіма доступними фантазії та притаманними вихованню художньо-стилістичними засобами. Чи вдалося це І.Лосєву? Щодо першого завдання — викрити мене у неточностях, а то й у брехні — на це він не спромігся. Втім, схоже, цим і не переймався. Натомість зосередився на другому завданні. Наважуся стверджувати — шляхом абеткових і заяложених пропагандистських прийомів. Його текст тим і заслуговує на увагу, що служить ілюстрацією таких маніпуляцій.
Передусім, щодо прийому демонізації. Від самого заголовку про мене як «апологета тропічного комунізму» розрахунок — на наявність серед читачів так званих неляканих ідіотів, які реагують на слово «комунізм» як бик на червону ганчірку, і ладні одразу кричати оте «Kill commi for mommy!», тобто «Вбий комуніста заради мамочки!» — таке дохідливе гасло винайшли у США ще у відомий період маккартизму. «Схильність до подвійних стандартів, небажання називати речі своїми іменами, ця ідеологічна безпринципність, це невміння бути чесним перед самим собою, ця зрада істини» — такий вирок, не моргнувши оком, виносить особисто мені І.Лосєв. І суворо попереджує громаду, що ці «злочини» «не доведуть нас до добра». У відповіді пан Лосєв вийшов далеко за межі мною написаного. Він узявся оцінювати мою роботу на телебаченні, що до предмету обговорення жодного стосунку не мало. Пан Лосєв чомусь вирішив, що конче необхідно повідомити читачам, що він «негайно» перемикає телеканал, аби не бачити мою авторську програму «Час за Гринвічем» про події в світі. Ну, я це якось переживу. Навіть заспокоюватиму себе тим, що завдяки пульту пан Лосєв уникає страшних фізіологічних страждань — він пише, що його мучить «блювотний рефлекс ще з відомих (себто радянських. — І.С. ) часів» . А може, це тільки художній образ у цього спудея кафедри етики й естетики? Інакше страшно уявити, як мучилася людина упродовж багатьох років, коли змушена була навчатися на філософському факультеті столичного університету — в кузні компартійної номенклатури, потім там же в аспірантурі, а потім тоталітарна влада змусила Лосєва втовкмачувати те, за його визначенням, «блювотиння» в голови нещасних спудеїв у кількох вузах. Дійсно, настраждалася людина у брежнєвському застої, на який пішли кращі роки! Просто як той персонаж фізика-лауреата у фільмі І. Диховичного «Копійка»: «Він люто ненавидів радянську владу, яка йому дала все». Ще раз перечитую вердикт Лосєва і оздоблюю його лише парочкою пропущених автором епітетів: «дрібнобуржуазні подвійні стандарти, опортуністична ідеологічна безпринципність, невміння бути по-більшовицьки чесним перед собою, підла зрада марксистсько-ленінської істини»... Напевно, п. Лосєв добре набив руку, коли строчив протоколи засідань партбюро на факультеті...
І Лосєв мою телепрограму не дивиться, але стверджує, що достеменно знає її зміст (як колись: «Не читав, але засуджую»): там буцімто «про підступи Вашингтона» і «згубний вплив Заходу». А де про «іграшки ідіотські»? Пану Лосєву варто було б повністю цитувати цю філіппіку персонажу Н.Мордюкової у фільмі «Діамантова рука»! Тим паче, що із радянських фільмів він черпає і доказову базу. Чомусь згадує переглянутий у важкому дитинстві (бо яким іще дитинство могло бути за правління Хрущова!) фільм «Битва в дорозі» — «про боротьбу доброго з іще більш добрим». Дивно тільки, як автор, тоді ще мандруючи під стіл пішки, дійшов такого критичного мислення! Насправді роман Г. Ніколаєвої, за яким зняли стрічку, рецензенти одразу назвали «антисталінським». Як часто буває, книга сильніша за фільм. Там, що цікаво, є такий зловісний персонаж, від якого сахаються оточуючі, — колега Лосєва, аспірантка філософського факультету, яка на лікарняному ліжку верещить, що всі медики мусять найперше за професійні навички озброїтися марксистсько-ленінським вченням на її кафедрі. У мене теж є свій зоогносеологічний інтерес: чому нинішні галасливі антикомуністи у постійній стійці до полювання на відьом, як свідчить сила-силенна прикладів, вийшли із числа комуністів-догматиків, «ідеологічних бійців партії», як вони себе колись гордо йменували? «Комутанти», так їх влучно назвав Борис Ілліч Олійник.
«Сумніваюся, що сам І. Слісаренко побував у багатьох регіонах світу, про події в яких він вельми бадьоро висловлюється з телеекрана», пише НЕглядач Лосєв. Чи повинен я тепер принести до редакції «Дня» купу використаних паспортів із візами? Щодо «Дня», то тут І. Лосєв вдається до прийому «свого хлопця» — він стає в позу захисника газети, бо я буцімто «роздратований тим, що газета провинилася». Колектив «Дня», я впевнений, не злякався сили мого гніву, але про всяк випадок прошу І. Лосєва уважніше переходити вулицю (і тільки на зелене світло) та не стояти під краном на будівництві, щоб не звинуватити мене потім у змові з водіями та виконробами. І, нарешті, цілий «фургон з оркестром» (така назва ще одного прийому маніпуляції) чіпляє п. Лосєв, коли приписує мені симпатії до «диктатури Чаушеску, Берута, Новотного, Ракоші, Кім Ір Сена, Фіделя, Мао Цзедуна». Я дивуюся тільки, що у Лосєва не вистачило ерудиції дописати туди ще Енвера Ходжу та Пол Пота з Йєнг Сарі...
Отож, іще раз наголошую, що І. Лосєв не заперечив жодного факту із моєї публікації. Натомість всіляко удавав такого собі простачка, а то й просто відверто фальсифікував порівняно недавні історичні події.
Лосєв, як В. Каспрук і Ю. Райхель, яких він узявся боронити, стверджують, що блокада Куби з боку США — «улюблена теза комуністичної пропаганди», а всі розповіді про неї — «жахи за Слісаренком». За Лосєвим виходить, що 184 держави світу, які в ООН щорічно вимагають від США скасувати блокаду, — дурні, бо спіймалися на гачок цієї «комуністичної пропаганди». Зрештою, це справа Лосєва твердити, що правда таки на боці США, Ізраїлю, Палау та Маршаллових островів, що голосують проти такої резолюції. Але Лосєв хихикає, що не може втямити, як США можуть блокувати завезення на Кубу медикаментів, наприклад, із Іспанії, а «судна багатьох країн світу вільно входять до кубинських портів». Якщо Лосєв узявся заперечувати мною написане, то чому він не завдав собі праці прочитати американські закони Торіччеллі та Холмса-Бертона, які регламентують блокаду острова і мають екстериторіальний характер? Інакше він дізнався би, що судна, які зайшли до кубинських портів, позбавляються права заходити в порти США. Що іспанські компанії (і компанії загалом іще 30 держав) були покарані в минулому році за торгівлю із Кубою. Як покарані? Штрафи, закриття рахунків в американських банках, відмова в доступі на американський ринок і до контрактів... Про це із цифрами і датами свідчить товстий щорічний звіт ООН про наслідки американськ ої блокади, на основі якого Генасамблея і ухвалює відомі резолюції. Тобто, абсолютна більшість держав світу голосує зовсім не через якісь симпатії до Куби, а через власні національні інтереси та суверенні права, які порушують США. Нарешті, варто зацитувати пасаж із американського урядового документа (меморандум заступника держсекретаря Лестера Девітта Меллорі) ще від 1960 р., розсекреченого у 1991 р. на вимогу правозахисних організацій на основі «Акту про свободу інформації», про мету блокади: «На Кубі не існує ефективної політичної опозиції, тому єдиний наявний захід, щоб позбавити революцію внутрішньої підтримки, (...) — послабити економічне життя Куби, викликати голод, відчай і повалення режиму». Ну як вам, панове ліберали? Чи й далі будете бубоніти, що гаслом «мета виправдовує засоби» керуються тільки комуністичні диктатури?
«Слісаренко не описав, як імперіалісти США втрутилися у внутрішні справи Куби на карибському острові Гренада», єхидно зазначає І. Лосєв. Сарказм Лосєва недоречний і тут. Збройна інтервенція США у Гренаду 1983 року була засуджена Генасамблеєю ООН як «брутальне порушення міжнародного права та посягання на незалежність цієї держави». США засудили навіть найближчі союзники, передусім Британія. Щодо ролі Куби, то «провиною» Куби в очах адміністрації Рейгана було будівництво нового міжнародного аеропорту на Гренаді за контрактом уряду Гренади із британською компанією. Задля виправдання інтервенції сам президент Рейган запустив «качку» про «вишколених і озброєних до зубів кубинських вояків», які буцімто становили небезпеку для американських студентів. Але ця брехня не довго жила. Самі ж американці визнали, що кубинські будівельники збройного опору не чинили (втім, американці застрелили 25 кубинців та 69 мирних гренадців і вояків, які захищали рідну землю). Усі ці дані можна прочитати на вебсайті морського історичного центру міністерства флоту США.
Це я вам, пане доценте, відповідаю люб’язністю на ваше бажання, як ви писали, «збагатити антиімперіалістичну ерудицію І. Слісаренка». І. Лосєв порадив мені уважно почитати мемуари колишнього компартійного лідера УРСР Петра Шелеста, щоб дізнатися там правду про переворот у Чилі 1973 р. (видно, добряче я допік Лосєву, що від теми сучасної Куби він полетів аж до Чилі початку 1970-х). На його переконання, у двох рядках Шелеста захована, як він полюбляє висловлюватися, об’єктивна істина. Так от, виявляється, за Шелестом, що 6 грудня 1972 р. у Раді Міністрів СРСР вирішували терміново направити до Чилі разом із продовольством «легкої стрілецької зброї на 25 млн. рублів». Лосєв не говорить, а чи поставили цю зброю (насправді — ні), натомість далі іде просто шалений потік фантазії автора: чилійські генерали на чолі з Піночетом просто повинні були здійснити переворот, щоб убезпечитися від цих радянських «калашів»! Я пораджу не обмежуватися спогадами Шелеста, а почитати бодай відповідну американську літературу, знову ж таки розсекречені архівні документи,.. ну, нарешті, поговорити із фахівцями, які доступно викладуть йому загальновідоме. А саме: пунктиром — США після законного приходу до влади уряду народної єдності соціаліста Альєнде поставили за мету повалити його через рішення про націоналізацію природних ресурсів. Чилійський експорт міді арештовували на світовому ринку, вдалося збити світові ціни на мідь, внаслідок чого Чилі втрачала свої доходи. Різке погіршення економічної ситуації використали для політичної дестабілізації. На гроші із США були організовані страйки транспорту, що паралізувало життя. Ультраправі воєнізовані угруповання вели терор проти лівих активістів та вірних Альєнде військових. Радянський Союз вирішив не втручатися в події у Чилі, не бажаючи мати ще одну проблему в своїх відносинах із США, — Політбюро ухвалило надати обмежену економічну допомогу. А от США, попри економічний бойкот, збільшили військові постачання армії Чилі. Альєнде довіряв генералу Піночету, який клявся у вірності конституції. Тим часом під проводом Піночета та за участю американських радників і був розроблений план перевороту під назвою «Схід»... Нинішня президент Чилі Мішель Бачелет не випадково закликає чилійців не забувати про той час: її батька — військового — вбили путчисти, саму її арештували і піддали тортурам...
«Чи може Слісаренко назвати кубинських інтелектуалів, які б насмілилися критикувати курс Фіделя?» — прокурорським тоном запитує Лосєв. Можу. І ви б знали, якби читали якісну пресу та — вибачте за нескромність — дивилися програму «Час за Гринвічем». Спокійно мешкає в Гавані і дає інтерв’ю іноземним журналістам такий собі Освальдо Пайя, керівник «Проекту Varela Project»: він проти Кастро, Компартії, за багатопартійність. У США його навіть планували на посаду лідера «об’єднаної опозиції». Збори цієї опозиції відбулися в Гавані десь із рік тому за участю американських дипломатів із «офісу інтересів США на Кубі». Зібралося чоловік 40. Їм показали відеозвернення Буша із заохоченням об’єднатися. Після чого стали розподіляти посади, повноваження і кошти від спонсорів демократії. Всі пересварилися, звинувативши одне одного у роботі на спецслужби. Розплювавшись, розійшлися. Спонсори теж були дуже розчаровані. Репортаж із зібрання, що був показаний на «5-му», я отримав від каналу CNN, що має в Гавані корпункт. Може, CNN теж уже став «комуністичним», пане Лосєв?
«Не знаю, яка природа цієї дивної упевненості І. Слісаренка, що кубинці ні за що не бажають переїхати до більш вільної країни», — пише І.Лосєв. Ну нарешті! Доцент спромігся визнати, а ерудований читач разом зі мною упевнився, що І. Лосєв дійсно не знає багато чого. Наприклад, що за американським законом Cuban Adjustment Act ще від 1966 р. кубинець може отримати дозвіл на проживання в США тільки якщо він ступить на американську землю. Тому шанси отримати дозвіл на переїзд внаслідок візиту до американського офісу в Гавані дуже мізерні. А щодо переплиття протоки, то так — деякі це пробують, буває, навіть гинуть. Кілька років тому загинуло 30 людей. І тоді сам Кастро назвав цей закон убивчим і закликав його скасувати, щоб бажаючі могли переїхати до США по-людськи. Але розрахунок американського уряду очевидний: невдоволені кубинці у США не потрібні, їх вигідно тримати якраз на Кубі, очікуючи, коли з’явиться критична маса таких невдоволених для перевороту. До слова, тих кубинців, які емігрували до США, «контрою», як стверджує Лосєв, ніхто не називає. Кубинський уряд не має нічого проти їхніх відвідин острова, коли заманеться, от тільки американський уряд суворо обмежує такі поїздки, як і грошові перекази рідним на острові. Виняток складають лише ті, хто входить до специфічних організацій в Маямі, що не гребують організацією терактів на Кубі. Наприкінці 1990-х вони в лаштували цілу серію вибухів у готелях, щоб підірвати туристичну галузь Куби. Багато українців чули і про п’ятьох кубинців, які тоді передали владі США інформацію про підготовку терактів на Кубі цими організаціями. Спершу їм подякували за боротьбу із тероризмом, а потім... запроторили до в’язниці, оскільки, бачте, вони без дозволу зібрали таку інформацію. Цими днями в’язні чекають рішення апеляційного суду в Атланті. Кращі правозахисники США, серед них і колишній генпрокурор, обороняють кубинську п’ятірку. Один із них, до речі, випускник Київського авіаційного університету...
Гадаю, певну просвітницьку місію я цими рядками виконав. Було б бажання у мого опонента адекватно сприйняти ці, за Ільфом і Петровим, медичні факти. І без притаманних йому фізіологічних наслідків. А ще краще — мислити самому. Бо, як сказав один розумний чоловік, «сон розуму породжує чудовиська». Так сталося, що днями на кількох вебсайтах з’явився «відкритий лист» Лосєва із його підзахисним Каспруком із протестом проти редакційної політики однієї газети. Редактора вони звинуватили (цитата) «у забрудненні мізків людей примарами ультралівих політичних авантюр». Даруйте, панове підписанти, але це вже схоже на маячню. Тут вже питання не про стравохід, а про хімічні процеси у головному мозку. Пригадується, один штатний колумніст київського російськомовного тижневика заходився з номера в номер писати про «наступ фашизму і расизму в Україні». Тепер «підшився» і вже пише про бюджет, ціни та інфляцію, Верховну Раду значно акуратніше.
