Після двадцятирічного розпаду Чехословаччини заяви про те, що «відносини між нашими двома країнами кращі, ніж коли ми жили разом», стали звичайним явищем, принаймні в Чеській Республіці. Якщо дивитеся чеське телебачення чи читаєте в пресі щось про словацьке мистецтво, суспільство або навіть політику, то перше, що вам потрібно зробити, — це в основному знизити тон і похвалу, щоб побачити реалістичнішу картину.
Вершиною чеської доброзичливості до будь-чого словацького стали бурхливі оплески, якими зустріли успішного екс-прем’єр-міністра Мікулаша Дзурінду на з’їзді провідної чеської правоцентристської партії ODS. Представники цієї партії зробили його героєм з’їзду, починаючи від добрих слів на його адресу до типової банальності, як-от запрошення на концерт рок-групи, яка раніше, в 1980-х роках, була відома в Чехословаччині і досі має більше прихильників у Празі, ніж у Братиславі.
Інший приклад: один словацький актор 1980-х років, Мілан Kнажко, який став обличчям оксамитової революції в Празі, згодом був прийнятий Вацлавом Гавелом у Празькому граді. Утім, через деякий час він долучився до Владіміра Мечіара на словацькій політичній арені, і перш ніж вони здобули перемогу на виборах 1992-го і разом розвалили Чехословаччину, Kнажко зробив декілька найобурливіших заяв про те, як чехи завжди гнобили словаків. Однак тими днями його вітають у Празі: на сцені і в кіно. Він дає інтерв’ю, у яких його ніколи не запитують про те, що він говорив і робив 20 років тому.
Із другого боку, чехи не читають словацької літератури, не дивляться словацьких фільмів (щоправда, їх небагато), і до того ж навряд чи ви зможете купити словацькі газети в Празі. Чеський підхід до словаків завжди був патерналістським і дуже романтичним. Подорожуючи до Словаччини, коли це була одна держава, ви могли подумати, що перебуваєте в напівдикій країні на зразок недоторканого Сходу. Багато чехів досі помилково плутають цей патерналізм (який, звичайно, додав словакам бажання стати незалежними) і дешеву сентиментальність із непідробним інтересом до словаків.
На словацькому боці кордону інакше. У той час як чехи їдуть відпочивати на схід, підхід словаків до чехів є прагматичнішим, вони їдуть на захід по кар’єру, освіту та гроші. Вони також дивляться чеське телебачення, значна кількість із них купує чеські газети, книжки, написані чехами або опубліковані чеською мовою. Понад 130 тис. словацьких громадян працюють тут. Завдяки міждержавній угоді, яка дає змогу вчитися в іншій країні рідною мовою і безплатно, понад 20 тис. словаків навчаються в Чеській Республіці, але тільки майже 1200 чехів, відповідно, — у Словаччині. Одна невелика, але досить красномовна деталь: магістерські роботи, написані словацькою мовою, приймають у чеських університетах. Цього немає в Словаччині, тому чеські студенти часто пишуть свої роботи англійською мовою (!), а не словацькою. У кафе або в магазині в Празі ви побачите молодих словаків, які розмовляють із вами словацькою мовою, і ніхто цьому не перешкоджає. Три роки тому чеський міністр транспорту навіть не докладав зусиль, щоб говорити по-чеськи, і спочатку в нього не було чеського паспорта.
Як пояснити цю різницю в підході, цю сентиментальність супроти прагматизму? Деяке пояснення, звичайно, можна знайти в історії. Хоча чеські політики та інтелектуали допомогли своїм «побратимам» під час пізньої стадії Австро-Угорської імперії, коли словаки були під жорстоким, гомогенним тиском Угорщини, словаки завжди були відмінною від чехів нацією. Тож тут немає відносин «батько-дитина», і щоразу, коли чехи пропонували це, вони тільки розстроювали словаків.
Ці відносини, найімовірніше, нагадують взаємини між старшим і молодшим братами, перший із яких — значно старший, який іноді відчуває, що він має обов’язки батька. У 1990-х роках, коли Захід не знав, що робити зі Словаччиною під час правління Мечіара, Прага постійно лобіювала Братиславу: не надто жорстко, щоб дати Братиславі ще один шанс. Я бачив деякі ще не розсекречені документи про тодішні дипломатичні й міжурядові переговори — така лінія поведінки була постійною.
Із другого боку, уряди в Братиславі, як правило, не дуже корисні Празі на міжнародній арені. Ні раніше: я особисто чув, як президент Словаччини Рудольф Шустер принижував чехів (які до того часу вже були в НАТО, а словаки перебували на порозі) перед групою німецьких журналістів під час вечірки в президентському палаці в Братиславі; ні сьогодні: торік прем’єр-міністр Чехії відмовився долучитися до так званого фінансового пакту, останньої ініціативи ЄС, яка дасть Європейській комісії право перевірити бюджет країни. Для цього він повинен був виявити мужність. Проте його словацька колега Івета Радічова публічно засудила його, сказавши, що він «поводиться не так, як належить чоловікам». І хоча Словаччина бадьоро увійшла в ризикований проект спільної валюти в основному, щоб довести собі і світу, що вона подолала спадщину Мечіара і більше не належить до Сходу, це також був, безумовно, чинник для словаків, що вони стануть членами клубу, у який не змогли потрапити чехи.
Цікаво, що всі ці незгоди не викликають ніякого шуму. Гадаю, що ця «невдячна» поведінка з боку словаків і досі вписується в штамп утраченого сина, у якому ви завжди можете розраховувати на тих, кого залишили вдома, але не вважаєте, що зобов’язані їм багато чим. «Сімейна атмосфера» зберігається.
Підготував Микола СІРУК, «День»
