Вступ на посаду президентів Росії й Франції практично збігся в часі. Як завжди, кремлівське дійство було обставлене з усією можливою пишнотою. Вулиці Москви очистили від сторонніх громадян і їхніх автомобілів, гостей скликали стільки, що вони ледь вмістилися в аж ніяк не маленьких залах головної фортеці Росії. Усе це мало продемонструвати urbi et orbi силу й непохитність владної вертикалі та її глави. Байдуже, що зовсім недалеко й напередодні збиралися ті, хто хотів би змінити цей порядок. Путін демонстрував, що все під контролем і нічого не зміниться. Як сказав Матвій Ганапольський у передачі каналу ТВi, в Росії настав розгул реакції.
У Парижі, красу якого визнають усі, відбувалося прямо протилежне. Не ті часи, щоб кидати на вітер гроші платника податків. Святкувати особливо нічого, попереду нелегкі часи, коли всі мають стримати апетити й затягнути паски. Тому урочистий захід вступу Олланда на найвищу державну посаду був обставлений вельми скромно. До Елісейського палацу запросили дипломатичний корпус — це протокол, і всього 30 (тридцять!) особистих гостей нового президента. Не були присутні навіть члени сім’ї й товариші по партії. Тому що в демократичній країні президент відчуває й знає свою відповідальність, зокрема й за витрату грошей платника податків, тобто народу. А там, де демократія суверенна або ще якась, володарює безконтрольність і безвідповідальність. За витрачене й розпорошене ніхто не звітує. А тим паче перед народом.
Усе це було б предметом звичайної констатації фактів і ілюстрацією внутрішнього устрою двох країн, якби не безпосередні результати того, що відбувалося в Москві й Парижі, а потім і в Брюсселі. І що не в останню чергу те, відбувалося в згаданих столицях, стосується України.
Відносини Євросоюзу й України вельми напружені. Відомі діячі, парламенти, міністри закордонних справ, канцлери, прем’єри й президенти одностайно висловлюють занепокоєння у зв’язку з вибірковим правосуддям і станом демократії в нашій країні. Ангела Меркель говорить про диктатуру на берегах Дніпра, ставить Україну в один ряд з Білоруссю. Лунають заклики й навіть вимоги санкцій, бойкоту Євро-2012, але щоразу весь цей поїзд, що розганяється, раптом різко зупиняється, мов перед невидимою, але вельми серйозною перешкодою.
Неважко здогадатися, що так гальмує Європу, яка протестує й декларує прихильність демократичним цінностям. Це — Росія, тепер знову офіційно на чолі з Путіним. Невипадково подруга Ангела не згадала серед недемократичних країн Росію. Наче там не розганяли з особливою жорстокістю демонстрантів і протестувальників. На відміну від незадоволених в Афінах і інших європейських містах, вони вітрин не били, автомобілів на вулицях не підпалювали, багато хто мирно гуляв вулицями й скверами. Москва — не Нью-Йорк, мирно вулицями не погуляєш. І порівняння російських і американських поліцейських, не кажучи про британських, у вустах депутатів від партії «Единая Россия» виглядає абсолютним лицемірством. Утім біле називати чорним їм звично. Таке виховання.
Відомо, що найголовніший урок історії полягає в тому, що вона нікого, й політиків передусім, нічого не вчить. Скільки разів заради якихось благ як матеріальних, так і інших багато чого приносили в жертву, насамперед благородні принципи.
Авторитарні режими й диктатури врешті-решт визнавали, більше того, їх умовляли, доводили, що так не можна чинити зі своїми громадянами. А щойно доходило до справи, одразу говорили гарні слова про вічний мир, про дане диктаторами слово тощо.
Хіба французький прем’єр Даладье та його британський колега Чемберлен не знали, з ким підписують смертний вирок незалежній Чехословаччині в Мюнхені. Чудово знали, але хотіли маленькою, як їм здавалося, жертвою досягти миру. Марші й паради на вулицях німецьких міст вони прийняли за справжню силу. А докладала ж британська розвідка, що Німеччина до війни не готова, німецькі генерали її бояться, та й сам фюрер неабияк боявся, а чехи й словаки готові зі зброєю в руках боротися за свою країну. І всього-то треба було твердо сказати, що Чехословаччину ображати не дамо. І агресор би угамувався, і мільйони залишилися б живі. Навіть коли війська фюрера крокували вулицями Праги й уже загрожували Польщі, у Франції було дуже популярне гасло Mourir pour Dantzig? — Чи варто вмирати за Данциг? І французькі політики в своїй більшості, як і британські, думали, що не варто. Відомо, чим це закінчилося, зокрема для Парижа, та і Лондон отримав сповна.
І ось тепер ми знову бачимо до болю знайому картину. На інавгурації Путіна дорогими гостями були друг Герхард і такий самий друг Сільвіо. Шредер уже давно в Німеччині вважається кимось на кшталт агента впливу Кремля. Берлусконі, цілком можливо, чекають неприємні розмови в італійській прокуратурі, а поки він з’явився в Москві. Можна зауважити, що вони вже не діючі політики, при владі не перебувають, і їхній вплив не настільки значний.
Формально це так, але є й інші обставини. Європа не хоче розмовляти з Росією жорстко про дотримання демократичних норм і всіх атрибутів суверенної демократії. У 1938-1939 рр. у жертву принесли Чехословаччину, нині Москві багато що прощають за нафту, газ та інші преференції. Як може новий французький президент Олланд докоряти чомось Путіна, якщо на кону стоїть замовлення на кораблі «Містраль». Йдеться про мільярдний контракт, хто ж їм пожертвує в складній економічній ситуації?
Чим же пояснюється зовні така сором’язливість Європи щодо, наприклад, санкцій проти деяких українських чиновників високого рангу. Говорять і пишуть, що жорсткий тон щодо Києва начебто штовхне його в обійми Росії. І вельми майстерна в маневруванні українська влада всіляко підтримує цю безглузду від початку до кінця легенду. Для її підтвердження Янукович поїхав до Москви, хоча навіть політичному сліпому було зрозуміло, що в Білокам’яній нашому гарантові нічого не світить. Не може бути жодного проросійського повороту, тому що він безпосередньо загрожує фінансовому й економічному благополуччю Сім’ї. Додамо до цього й особисті проблеми на лінії Янукович — Путін. Тому тверезих європейських політиків така вигадана небезпека не повинна була зупиняти.
Другий варіант. Начебто Януковичу дають можливість довести свою прихильність європейському курсу, якщо під його керівництвом будуть проведені чесні й прозорі вибори в жовтні. Навряд чи в європейських столицях політикою займаються настільки наївні люди, що вони насправді можуть повірити в можливість виборів в Україні без вкидань, фальсифікацій, тиску на політичних опонентів і т. д. Ослабляти тиск на українську владу, давати їй в руки невідновлюваний часовий ресурс означає сприяти зміцненню режиму. Якщо всі це розуміють, але не діють, то слід шукати причину в іншій площині.
Виглядає так, що Європа, хоч як парадоксально це звучить, не дуже зацікавлена в європейській інтеграції України. Причини такого становища вимагають окремого розгляду. Таке враження, що наша країна стала об’єктом великої гри між Брюсселем і Москвою. Причому ефемерний рух Києва до Європи остання використовує як засіб тиску на Росію. Кремлю дають зрозуміти, що якщо він з розумінням не ставитиметься до європейських запитів, наприклад в економічній і фінансовій сферах, то предметно займуться Україною. А відхід Києва від Першопрестольної хоча б за прикладом країн балтії є нічним кошмаром для тих, хто в Кремлі. Тому вельми зручно тримати Україну в становищі маятника. Легкі рухи як в один, так і в другий бік для деяких гравців вельми зручні.
Усе, що відбувається, зайвий раз підтверджує істину, що нам варто сподіватися лише на себе, на внутрішні сили. Якщо ззовні допоможуть, то спасибі, а якщо ні, то й не треба.
А поки українська влада, яка все це вже зрозуміла, нагадує кота Василя з відомої байки. І поки європейський Кухар кричить: «Як тобі не соромно?» (А Василь спокійнісінько їсть собі курча), — мало що зміниться. То чи не час уже перейти від слів до справи. Для демократії в Старому Світі краще буде.
