Бої в столиці Сирії Дамаску ще не скінчилися, як розгорілися в другому за величиною економічному центрі Алеппо (Халебе). Вилазка озброєної опозиції в Дамаску не мала на меті захоплення великого міста. Швидше за все, це була військово-політична диверсія, яку було організовано напередодні голосування в Раді Безпеки ООН.
На користь подібної точки зору свідчить кількість бойовиків, притягнених для операції в Дамаску. Щонайбільше їх було 4-5 тисяч. Такими силами подібні міста не захоплюють. До того ж озброєні лише легкою стрілецькою зброєю опозиціонери за визначенням не могли довго протистояти урядовим військам із їх гвинтокрилами, бронетехнікою й артилерією. У той же час очевидним є падіння боєздатності сирійської армії, її невміння або небажання воювати в умовах великого міста.
Тепер ситуація повторюється з Алеппо. Зі стратегічної точки зору контроль над цим містом для повстанців навіть важливіший, ніж над Дамаском. Якщо останнє — політична столиця, то перше — економічна. І ще один дуже важливий в сирійських умовах, з гострими міжконфесійними конфліктами, чинник. Алеппо — місто сунітське. До недавнього часу його олігархи, багаті торговці, промисловці й банкіри не втручалися в політику, за що режим батька і сина Асадів не заважав їм робити бізнес. Коли південь країни палав від багатотисячних демонстрацій і вже почав озброєну боротьбу, в Алеппо було все спокійно.
Ситуація докорінно змінилася після того, як економічну столицю країни було віддано на відкуп кримінальним угрупованням. У місті почалося бандитське беззаконня, що хитнуло маятник симпатій великої торговельної і промислової буржуазії у бік повстанців. Крім того, зупинилася легка промисловість, значна частина мешканців залишилася без роботи.
Інфільтрація бойовиків в Алеппо стала можливою завдяки тому, що ватажків кримінальних банд було куплено за катарські й саудівські гроші. Саме тому концентрація повстанців в Алеппо набагато вища, ніж в Дамаску. Їм вдалося накопичити запаси зброї, патронів, медикаментів і спорядження.
Якщо повстанцям удасться встановити контроль над Алеппо, то найімовірніше, вони отримають сирійське Бенгазі, й виникне зона, в якій почне діяти перехідний уряд. Далі настане міжнародне визнання і все те, що ми спостерігали в Лівії.
Саме з цих причин бої в Алеппо будуть набагато запеклішими, оскільки для обох сторін місто набуло стратегічного значення не лише у військовому, але й у політичному аспекті.
Конфлікти типу сирійського та лівійського мають схильність до поширення, втягнення в них сусідніх країн. Так сталося з Малі, на північ якого кинулися туареги з армії Каддафі після її розгрому. В результаті на півночі Малі виникло сепаратистське утворення ісламістського характеру, з яким сусідні країни мають намір вести війну силами членів Африканського союзу.
З конфліктом у Сирії — ще гірше. Дестабілізується ситуація в Лівані. Бойовики з проіранського угруповання Хезболла переходять кордон, аби битися на стороні Башара Асада, тоді як сунітські політики й релігійні діячі співчувають сирійській опозиції. У ліванському місті Тріполі на півночі країни вже триває справжня війна шиїтів і релігійно відносно близьких до них алавітів з сунітами. У місті знаходиться чимало з десятків тисяч сирійських біженців — майже всі вони суніти й підтримують опозицію.
Активність Хезболли заохочується Іраном — патроном бойовиків-шиїтів в Лівані. Схоже, Тегеран вже не вірить в міцність і довговічність режиму Асада — свого основного стратегічного союзника. Тому іранці прагнуть зберегти геополітичний вплив у Лівані. Відповідно для цього необхідне посилення ролі Хезболли в країні, її лідера шейха Хасана Насралли і підривання позицій центральної влади. Все це може призвести до чергової громадянської війни в Лівані, яка триватиме роками.
Ірак теж не залишився збоку. По-перше, через іракську територію Іран перекидав до Сирії зброю для армії Асада й бойовиків Хезболли.
По-друге, з Іраку на допомогу Асаду прямують бойовики шиїтської міліції з «Армії Махді» Муктади ас-Садра та Бригад Бадр, яких перекидають до Сирії за допомогою іранського Корпусу вартових ісламської революції.
По-третє, офіційний Багдад надавав хай і обмежену, але важливу для Дамаску дипломатичну підтримку в Лізі арабських держав.
По-четверте, Багдад допомагає Дамаску фінансово. За існуючою інформацією, на прохання верховного лідера Ірану Алі Хаменєї Ірак виділив сирійському режиму 12 млн дол. на виплату зарплати армії Асада.
Беруть участь в сирійському конфлікті й іракські суніти. Діяльність їх підтримується не лише Саудівською Аравією і Катаром, але й іншими монархіями Перської затоки. В результаті боротьба в Сирії є продовженням протистояння в Іраку. Причому шиїти, що перебувають при владі в Багдаді, украй зацікавлені у відтоку сунітських бойовиків до Сирії, що ще більше підігріває міжрелігійну ворожнечу не лише в Сирії та Іраку, але й в Лівані.
На північному сході Сирії події розвиваються своїм звичаєм і теж вельми небезпечним.
Як пише британська газета The Guardian, курди, що компактно проживають у цьому регіоні, узяли під свій контроль основні міста. Жодного істотного опору з боку урядових військ курдські озброєні загони не зустріли. Відзначимо, що курди складають приблизно 10% населення Сирії, тобто два мільйони осіб.
Дві основні військово-політичні сили сирійського Курдистану — Курдська національна рада і партія «Демократичний союз» — підписали угоду про співпрацю і координацію дій, а потім об’єдналися у Вищу курдську раду. Домовленість було досягнуто в Ербіле — адміністративному центрі іракського Курдистану. Укладенню угоди між двома згаданими організаціями сприяв керівник фактично незалежного іракського Курдистану Масуд Барзані — один із запеклих ворогів Башара Асада. На території іракського Курдистану діє тренувальний табір для курдських солдатів, які дезертирували з сирійської урядової армії. Озброєні загони, що складаються переважно з підготовлених в Іраку курдів, вдерлися на північний схід Сирії і брали участь в захопленні низки міст.
Сирійські курди постійно піддавалися гонінням і дискримінації. Сотні тисяч людей впродовж тривалого часу навіть були позбавлені громадянства. Під час нинішнього повстання у Сирії місцеві курди й досі зберігають нейтралітет, оскільки побоюються підйому націоналістичних настроїв у країні після можливого повалення чинного режиму.
Сирійська національна рада (СНР) хотіла б залучити курдів для боротьби з режимом Асада. Проте основні курдські організації Сирії не схильні зв’язуватися з СНР й обіцянкам опозиційних лідерів не вірять. Навпаки, справа йде до того, аби за підтримки однодумців з Іраку і Туреччини проголосити на території Сирії автономний Західний Курдистан зі столицею в місті Афріне.
Останнє украй непокоїть Туреччину у зв’язку з її курдськими проблемами. Анкара вже оголосила «Демократичний союз» й інші об’єднання сирійських курдів відділеннями Робочої партії Курдистану, з якою вона веде боротьбу вже більше чверті століття. А прем’єр Реджеп Тайіп Ердоган оголосив, що залишає за собою право військового вторгнення на територію Сирії, аби переслідувати курдських бойовиків.
Затягування війни в Сирії загрожує дестабілізацією всього регіону східної частини Середземного моря. У тому числі через можливий розпад сирійської держави і боротьбу за спадок Асада.
