Газ Україна закуповує в російської державної паливно-енергетичної корпорації «Газпром», причому остання нещодавно вжила заходів, щоб перекрити альтернативні джерела поставок, скупивши всю сировину, що її видобувають інші виробники регіону. У результаті «Газпром», здавалося б, отримав необмежені можливості диктувати Україні ціни на «голубе золото».
Утім, тут існують дві проблеми. По-перше, — і це для «Газпрому» найважливіше — Україна споживає аж ніяк не весь газ, що експортується через її територію. Створена ще за радянських часів транспортна інфраструктура охоплює не тільки Україну, а й Центральну Європу, а потім сполучається із західноєвропейською трубопровідною мережею, якою російський газ перекачується далі — аж до Франції, Італії і навіть Великої Британії. «Газпром» небезпідставно побоюється: якщо встановлена ним ціна здасться Києву надто високою, українці просто почнуть красти сировину, що її постачають споживачам Західної Європи (які, до речі, акуратно її оплачують)... Якщо ситуація повториться, провину за неї, можливо, й покладуть на Київ, проте «Газпром» виявиться неспроможним виконати свої контрактні зобов’язання. У результаті він не тільки зазнає прямих збитків, а й у ході майбутніх переговорів із європейськими споживачами буде вимушений погоджуватися на нижчу ціну за поставки — своєрідну «знижку за ризик»...
По-друге, хоч Україна після помаранчевої революції явно орієнтується на Захід, Росія навряд чи відмовилася від спроб відновити свій вплив у цій країні. Але важко уявити більш ефективний спосіб остаточно посварити Київ із Москвою, аніж понад трикратне підвищення цін на найважливішу енергетичну сировину. Досить кинути побіжний погляд на загальну ситуацію в регіоні, й стане ясно: держави Центральної Європи і Балтії — сьогодні всі вони перебувають під захистом натовської «парасольки» і протекціоністських тарифів ЄС — отримують газ за тією ж ціною, що й західноєвропейці, а союзники, що залишилися в Росії — наприклад, Білорусь, Вірменія — та Україна досі купують його зі знижкою.
Утім, це ще не все. «Газова суперечка» наочно свідчить про те, що Україна, безсумнівно, перетворилася на своєрідну «вісь» міжнародних відносин. Пригадаємо: помаранчева революція взагалі б не відбулася, якби Україна залишалася сам на сам із Росією... Звісно, не можна сказати, що Брюссель і Вашингтон тримають напоготові «чекову книжку» для нового уряду в Києві, але й кидати Україну напризволяще вони не збираються. І ЄС, і США справедливо вважають: якщо Україна залишиться в орбіті Москви, в Росії з’явиться можливість рано чи пізно переламати хід подій і повернути собі статус світової держави... У зв’язку з цим не дивно, що Вашингтон усіляко підбурює українців. Зупинившись у Києві 8 грудня, держсекретар США Кондолізза Райс, по суті, підштовхувала Адміністрацію Президента Віктора Ющенка не поступатися вимогам росіян. Примітне й те, що загроза заступника держсекретаря Україні Анатолія Матвієнка підвищити ціну за оренду Севастополя — єдиної великої військово-морської гавані, що є в розпорядженні Росії на Чорному морі, — прозвучала через кілька годин після її від’їзду.
Європейці — для яких здебільшого й призначені всі ці транзитні газопроводи — займають не таку однозначну позицію. Вони, звісно, не хочуть, щоб нинішній уряд України зазнав поразки, і країна повернулася в російську орбіту, але і зрив поставок енергоносіїв їх не влаштовує. По суті, позицію європейців можна охарактеризувати як негласну підтримку Києва: нишком підбадьорюючи Україну, вони використовують свої можливості в рамках відносин Росія — ЄС для тиску на Москву, щоб вона не дуже жорстоко поводилася з Україною. Німеччина, Франція або Італія навряд чи відкрито скажуть українцям, щоб ті не поступалися росіянам, але Київ безсумнівно витлумачить дії (або бездіяльність) європейців як своєрідний карт-бланш.
У сукупності ці чинники, безсумнівно, знижують ефективність одного з небагатьох наявних у Москви надійних інструментів впливу на сусідів. Щоб добитися свого від України, Кремлю доведеться дуже сильно натиснути на Київ — а така жорстка позиція, безсумнівно, призведе до критики з боку Брюсселя та Вашингтона. Такий розвиток подій може спричинити серйозний «збій» у відносинах між Заходом і Росією. Путін знає: щоб зберегти цілісність країни, потрібен «контрнаступ», однак він вважає, що Росія поки що не може дозволити собі повного розриву із Заходом. Він добре усвідомлює, що Захід грає з Москвою «на виліт», і не бажає давати йому приводу посилити тиск.
Як це завжди буває, коли якесь питання кілька днів поспіль переважає в заголовках новин, — а саме це відбувається в Києві з «газовою суперечкою» — з усією очевидністю проявляється і розстановка політичних сил у самій країні. Позиція Януковича проста. Якби він керував країною, тріумфально заявляє екс-прем’єр, відносини з Росією були б набагато кращими, і Кремль примусив би «Газпром» постачати Україні газ у необхідному обсязі та дешево. Абсолютно очевидно, що подібний популізм збільшує кількість його прихильників — особливо в «обрусілих» східних регіонах України.
Водночас у таборі Ющенка спостерігається розкол. Більшість підтримує позицію Президента: Росія намагається залякати Київ, й Україна повинна чинити опір цьому всіма можливими засобами. Інші дотримуються обережнішого — і, мабуть, реалістичнішого — підходу. Зрештою, інших постачальників газу Україна просто не має — усі транзитні маршрути, якими ця сировина могла б надходити з азіатських країн, проходять через Росію, і «Газпром» ще в листопаді замкнув ці поставки на себе, а в те, що американці або європейці примчаться на допомогу Києву зі здоровенною газовою «цистерною», не вірить ніхто...
У результаті, як це зазвичай буває, з’явився і «третій радий». Колишній прем’єр Юлія Тимошенко — харизматичний політик, щоправда, з небездоганною етичною репутацією — володіє достатньою кількістю прихильників і має «зуб» як на Януковича, так і на Ющенка: нещодавно Президент звільнив її з посади прем’єр-міністра. Тож вона вкотре готова продати свою підтримку тому, хто більше заплатить. У світлі майбутніх парламентських виборів цілком можливо, що «газове питання» дозволить Тимошенко — уже вкотре — повернутися в коридори влади.
