Згадка про Кубу в одних викликає співчуття до народу, який вже майже 50 років перебуває під диктатом режиму Фіделя Кастро, в інших — гордість за кубинців, які протягом півстоліття спромоглися протистояти тиску свого могутнього сусіда Сполучених Штатів. І при цьому вистояли і не здалися на милість «великого американського брата». Власне, і ті, й інші матимуть рацію, адже ситуація на Кубі ніколи не була однозначною і не сприймалася лише в чорних чи білих тонах. Фідель Кастро провів свій експеримент над острівним народом і його реальні наслідки стануть остаточно зрозумілими в позитивному або негативному плані, коли нарешті епоха самого Кастро добіжить кінця. Зараз же ми маємо змогу спостерігати не її остаточне завершення, а початок своєрідної «перебудови» в намаганні продовжити існування режиму, закладеного Кастро у січні 1959 року, який, скоріше за все, також неможливо реанімувати чи трансформувати, як і колишній СРСР.
Утім, початок 2008 року приносить з Куби настійливі чутки про можливість, а то й неминучість важливих змін після відходу самого Фіделя Кастро від влади. Це є важким, але не неможливим рішенням для кубинських політичних еліт. Певно, що п’ятдесят років диктатури створюють міраж вічності та незамінності режиму Кастро. Але це не що інше, як лише міраж. Зміни можливі. Адже Радянський Союз видавався набагато міцнішим і могутнішим, але він рухнув водночас, як піщаний замок, розмитий хвилями політичних реалій історії. Адже комуністичні колективістські цінності — система, яка є цілковито штучною, фальшивою і неприродною. І єдине на чому вона могла і може триматися у будь-якій тоталітарній державі — це на репресіях. Відміна ж розподілу владних повноважень, під приводом необхідності сконцентрувати усі зусилля для втілення великого революційного проекту, неодмінно призводить до диктатури та її неминучих складових — терору і насилля над людською гідністю та особистістю. Й попри надії, породженні, можливо, в частині соціуму красивими обіцянками влади, без свободи і дотримання прав людини в таких суспільствах не може бути прогресу. А його керівники не зможуть увічнити свою владу, оскільки бідність і безнадія неминуче створюють потенційно вибухонебезпечну ситуацію, яка підведе народ до необхідності повалити подібну владу.
Номенклатура знає, що всі суспільні й соціальні завоювання кубинської революції не більше за міф, створений самим кастровським режимом для утримання влади над Кубою. Висновок очевидний — революція стала колосальною невдачею для пересічних кубинців. Через те, що від самого початку режим Кастро був по суті банкротом. Власне, які соціальні гарантії він міг запропонувати кубинцям без величезних радянських інвестицій? І як вони живуть зараз, не дивлячись на мільйонні субсидії у вигляді поставок нафти танкерами від Уго Чавеса? Немає сумніву, що після провалу референдуму майбутнє венесуельського президента стає все більш ненадійним, і дуже ймовірно, що саме у 2008 році ми зможемо побачити істотну ерозію його влади. Отже: щоб трапилося з Кубою, якби не було допомоги з боку Уго Чавеса, яка у 2007 році, за оцінками американських експертів, складала від 3 до 4 млрд. доларів, наближаючись кількісно до тієї допомоги, яку свого часу забезпечував Кубі СРСР? І за цих критичних для неї умов кубинська номенклатура не може не замислюватися про своє подальше майбутнє.
Саме цей страх може стати стимулом для того, щоб наважитись на певні реформи. Проте для того, щоб досягти позитивних успіхів, реформи мають бути вагомими. І будь- яке просування реформ означатиме відштовхування від спадщини Фіделя Кастро. Що, у свою чергу, викличе величезне очікування в суспільстві. Дехто, навіть, починає говорити про таку неймовірну можливість, як про дозвіл вільно виїжджати і повертатися на Кубу. Не виключено, що нині кубинське керівництво розглядає так звану китайську модель реформування. Яка, як відомо, полягає в лібералізації економіки і одночасній підтримці політичної диктатури. Важко заперечити той факт, що за останні 30 років економічні зміни в Китаї виявилися ефективними.
Але чи є придатною китайська модель для Куби? Мабуть, не зовсім так, адже ніколи за всю свою тисячолітню історію Китай не знав демократії i ніколи не мав зв’язків iз демократичною країною. Китайська революція керувалася могутньою комуністичною партією. Все це не має свого відповідника на Кубі. З іншого боку, комуністична партія на Кубі не має такої вирішальної ролі, як у Китаї. Кубинська революція залежала повністю від Фіделя і Рауля Кастро. І хто може гарантувати, що після того, як вони зійдуть з політичної сцени, режим, який є породженням кастровської революції, не припинить свого існування? Адже Фідель Кастро завжди вважав, що економічна лібералізація є небезпечною для його влади. Саме через це він ніколи не був готовим дозволити її. Якщо ж його спадкоємці наважаться розпочати економічну лібералізацію, то чи не означатиме це початок кінця закладеного Кастро режиму?
Можна сказати, що сьогодні серед кубинської панівної еліти відбувається розмежування щодо прийняття ідеї запровадження реформ. Консервативно налаштовані вищі бюрократи дають ясно зрозуміти, що єдиний достойний наступник Фіделя Кастро — це Комуністична партія Куби, в рядах якої виховано чимало талановитих керівників, які успішно продовжують справу дідів і батьків. «Реформатори» ж вважають, що зміни в країні конче необхідні.
Так, за словами завідуючого відділом культури ЦК КПК Еліадеса Акости, країна переживає момент революційної трансформації. Старе, що віджило, так просто не здається. Битва ідей продовжується. Головне для комуністів — не відриватися від ґрунту, на якому виник великий рух. «Партія, — наголосив Акоста, — переглядає свої зв’язки з суспільством з ціллю встановлення більш прямого та ефективного діалогу для підвищення ролі народу в прийнятті рішень».
Це ж саме Акоста підкреслив у своєму недавньому інтерв’ю, зазначивши, що Куба переживає «момент революційних перетворень» і визнав «необхідність змін». В ідеальному випадку в кубинському суспільстві, як це бачить Акоста, одному з поки що невеликої кількості керівників, які мають на увазі можливість публічних змін на Кубі, він би допустив критику, відмінив цензуру, задовольнив матеріальні потреби населення, аби уникнути того, щоб кубинці відчували себе громадянами нижчого сорту в своїй власній країні.
Багато скептиків припускають, що не так просто буде прийняти рішення «запустити» реформи, які б припускали структурні зміни. Дорога ускладнена, допустив син кубинського віце-президента Карлоса Лахе Давіли, президент Університетської студентської федерації Карлос Лахе Кодорню під час дискусії з приводу змін у країні. «Куди ми йдемо — це щось таке, про що ми поки не знаємо. Ми називаємо це соціалізмом, хоча соціалізм, як його визначали класики марксизму, ніколи не існував». Очевидно, що ключ до початку реальної «перебудови» на Кубі знаходиться в здатності реформаторів перемогти опір консерваторів і вийти на дорогу реформ, які б задовольнили вимоги населення, при цьому не порушуючи межі соціалістичної моделі.
Наступники Фіделя успадкують недієздатну і дефектну систему, яка дуже дратує народні маси, та гострі економічні проблеми. Найгірші з них — недієздатний громадський транспорт і сільськогосподарський сектор, дефіцит житлового фонду, стара інфраструктура, безробіття і великий розрив життєвого рівня, що швидко збільшується. Між кубинцями, які мають доступ до твердої валюти, і чисельним бідним населенням, яке має існувати за песо, що нічого не варті.
Сьогодні кого б не висунув Фідель Кастро, той стане вірогідним наступним президентом Куби. Вибір випадає поки що на його брата Рауля. Але якщо говорити про довготермінову владонаступність, то на горизонті постає політична постать Карлоса Лахе Давіли. Він не лише на 20 років молодший за Рауля Кастро, але його вважають у реформаторських кубинських колах захисником економічної реформи. Отже, Рауль Кастро може лише відкрити зелене світло «перебудові» на Кубі, а реалізовувати її у повному обсязі, скоріш за все, вже буде хтось інший.
