Кожному, хто бував у колишньому СРСР, сварка між Лондоном і Москвою через екстрадицію Андрія Лугового, підозрюваного у вбивстві Олександра Литвиненка за допомогою радіоактивного ізотопу, відразу ж нагадає минуле. Британська влада впевнена у тому, що має рацію: вона вважає, що переслідують людину, яка, можливо, прирекла Литвиненка на болісну смерть і створила загрозу зараження радіацією для безлічі лондонців. Однак, на думку Кремля, Захід просто намагається нашкодити Росії.
Тому з Москви звучать ті ж знайомі викрики і погрози: «тільки одна дурість» — карбує Володимир Путін; «провокаційні кроки, здатні призвести до найсерйозніших наслідків» — пiдтакують йому помічники. Британія, у свою чергу, сумлінно дотримується шаблонів «холодної війни», погрожуючи вислати радянських — перепрошую, російських — дипломатів.
Не вистачає тільки ТАСС, що ставить зловісне питання: «Кому вигідний увесь цей галас?»
Подібні «вітання з минулого» дають масу аргументів тим, хто вважає, що Путін тягне Росію назад — у радянське болото.
Є правда й «інакший» Володимир — той, котрий рибалить з Бушем-батьком і Бушем-сином у Кеннебанкпорті, і по-приятельськи теревенить із Ангелою Меркель на саміті «вісімки» в Хайлігендаммі. Але варто вам подумати, що все не так просто, і треба придивитися до нього уважніше, як відбувається нова метаморфоза — перед вами знову «холодний воїн», що таврує унілатералізм Вашингтона, припиняє участь Росії в Угоді про звичайні збройні сили, і перешкоджає незалежності Косового.
У поведінці Путіна відбиваються всі протиріччя, прагнення і страхи, притаманні його країні. На думку більшості росіян, він навів лад і повернув їм почуття національної гордості після хаосу і принижень перших пострадянських років, коли Росія пережила економічну кризу, сильнішу за американську Велику депресію, розграбування національних надбань купкою олігархів i плутанину на політичній арені та жорстоку війну в Чечні.
Крім того, за ці роки захоплення, з яким росіяни ставилися до Америки, поступилося неприязні — й на те були підстави. США і Захід не жалкували гучних слів про мир і демократію, але палець об палець не вдарили, щоб допомогти Росії у важку хвилину: навпаки, вони скористалися її слабкістю, щоб розширити НАТО аж до російських кордонів, і взагалі поводилися з Москвою як із переможеним ворогом. Останні залишки симпатії до США розвіяли вторгнення в Ірак і плани Вашингтона розгорнути систему ПРО по сусідству з Росією.
Таким чином, на думку росіян, сьогодні настав час розплати, і Путін ставить американцям палиці в колеса скрізь, де лише можна, — у Європі, по Косову, по Ірану. На батьківщині все це зустрічають оплесками — рейтинг популярності Путіна ніколи не опускався нижче 70%.
У той же час політика Путіна являє собою реальне — нехай і часткове — сповзання до авторитаризму, і в ній явно відчувається ностальгія за втраченою імперською величчю. Не варто забувати, що він — колишній офіцер КДБ, а такі люди привчені сприймати блиск Заходу як «обманку», скрізь шукати загрозу, і не розкривати власних карт.
У лозунгах путінської адміністрації — про «зміцнення держави» і «керованої демократії» — явно проглядається колишній лексикон КДБ. У суто радянських традиціях президент не дає спуску опозиційним політикам, непокірним олігархам і незалежним тележурналістам, а Україну, Грузію та більшість інших республік колишнього СРСР він, схоже, так і не навчився розглядати як незалежні держави.
І все ж путінська Росія — це не СРСР, і більшість її громадян не схильні розцінювати те, що відбувається, у чорно-білій гамі. Вона стала значно вільнішою, ніж 20 років тому: iнтернет не контролюється, газети, нехай і виявляють обережність, як і раніше сповнені енергії, інтелектуальне життя квітує пишним цвітом, для в'їзду і виїзду з країни ніяких перешкод немає, а в економіці, як і раніше, панує приватний капітал — незважаючи на шум навколо ренаціоналізації в енергетичному секторі.
Нова Росія ще тільки будується, і поки що зарано прогнозувати, який шлях вона обере, коли — і якщо — Путіна змінить новий президент. Що ж до Заходу, який потребує російських енергоносіїв і допомоги Москви для розв'язання проблем Ірану, Косового, Північної Кореї та кліматичних змін, то йому необхідно відмовитися від власних стереотипів у дусі «холодної війни» і ставитися до Росії як до потенційного конструктивного партнера.
Звичайно, це було б куди легше зробити, якби Путін відкинув «радянську» маску — і зробив так, щоб Луговий постав перед судом у Лондоні.
