Уряд Китаю веде масштабну підготовку до грандіозного параду до Дня незалежності країни на площі Тяньаньмень у Пекіні для святкування одночасно 60-ї річниці утворення КНР і 30-ї річниці початку програми Дена Сяопіна «реформування та відкриття». Прогулюючись нещодавно ввечері цією площею, я згадував ті часи, коли вперше почав стежити за приголомшуючою одіссеєю Китаю. Канонічний портрет голови Мао у стилі Мони Лізи, як і раніше, пильно дивився із Воріт райського світу, але те, що відбувається навколо мене, свідчило про те, як сильно все змінилося.
Коли півстоліття тому я вперше почав вивчати Китай у Гарвардському університеті, китайські лідери сурмили про перевагу своєї соціалістичної командної економіки, що контролювала всі аспекти життя. Унаслідок ворожих відносин між Сполученими Штатами та Китаєм, студенти на кшталт мене не могли тоді відвідувати Китай.
Але 1975 року, коли Мао був ще живий, культурна революція все ще вирувала, класова політика, як і раніше, панувала, і не існувало ні приватних автомобілів, ні приватних магазинів, ні реклами, ні приватної власності, я відвідав Пекін. Навіть ми, приїжджі іноземці (з повним усвідомленням обов’язку були вдягнені у сині костюми та кепки, започатковані Мао), повинні були відвідувати регулярні політичні семінари для очищення наших буржуазних голів за допомогою пролетарських трактатів, написаних «Бандою Чотирьох». Ця поїздка залишила в мене незабутнє враження, і з нею я порівнюю всі зміни, що мали місце у Китаї відтоді.
Коли протягом наступних кількох десятиріч Ден Сяопін почав стимулювати індивідуальну ініціативу, яка виражалася у лозунгах на кшталт: «Розбагатіти — це почесно», я зі здивуванням спостерігав за тим, як приватна економіка Китаю стала підніматися з попелу революції Мао. У міру розвитку даного процесу, серед ринкових фундаменталістів Заходу стало модним упиватися почуттям своєї правоти. Нарешті, полуда спала з очей китайських лідерів, і вони стали шукати порятунку у бога капіталізму, якого раніше вони так несамовито критикували.
Дана інтерлюдія «кінця історії», коли «комунізм» помирав або перетворювався на свою протилежність, також спонукала тогочасних американських політичних місіонерів посилювати пропаганду демократії та капіталізму, щоб переконати китайських лідерів відмовитися від державного контролю не лише над економікою, але й над політичною системою.
Китайські лідери, звичайно ж, люто чинили опір подібному місіонерству, особливо після падіння комунізму в Європі 1989 року, часто дорікаючи Заходу у «втручанні у внутрішні справи Китаю» та дотримуючись навіть ще більш демонстративно своєї, ленінської, однопартійної системи правління. У міру посилення дисбалансу між все більш динамічною, сучасною та глобалізованою економікою Китаю та його непрозорою, однопартійною системою політичного правління, багато західних фахівців передбачали, що дана суперечність неминуче призведе до краху китайського локомотива. Замість цього якраз саме Америка і весь Захід стрімко увійшли у некерований економічний «штопор».
Коли через вісім катастрофічних років правління Джорджа Буша-молодшого у Білий дім увійшов Барак Обама, на мить здалося, що Америці вдасться зупинити своє падіння. Але потім сталася небажана подія. Обаму захопив ураган гірших аспектів американської демократії: провінціалізм і неуцтво червоних, боязкий консерватизм, обструкціонізм Республіканської партії, і навіть розбіжності у Демократичній партії.
Конгрес США виявився паралізований політикою, яка проводиться на користь однієї партії. Мабуть, позбавившись центральної нервової системи, він став нефункціональною істотою, яка практично не здатна враховувати будь-які загальнонаціональні, і тим більше, міжнародні інтереси. За таких обставин навіть блискучий лідер із талановитою командою та продуманою політикою не зможе реалізувати своїх планів.
У той час, коли уряди західних країн все сильніше загрузають у невирішених економічних проблемах, Китай формулює цілу серію нових, добре прорахованих стратегій, і настирливо йде вперед, вдаючись до сміливих кроків, вирішуючи одну серйозну проблему за іншою. Китайські лідери, які надихнулися тріумфом на Олімпійських іграх 2008 року, почали найбільш вражаючу програму розвитку інфраструктури в історії країни, впровадили високоефективний пакет економічного стимулювання, а тепер стали навіть наздоганяти країни, що є лідерами «зелених» технологій, відновлюваних джерел енергії й енергозбереження — видів діяльності, на яких, без сумніву, буде заснована нова світова економіка.
У цілому Китай справді багатий на енергію, гроші, плани, лідерство та рух уперед, у той час як Захід виглядає паралізованим.
Проходячи площею Тяньаньмень, мене вразила думка про те, що та ж сама система демократичного капіталізму, в яку так твердо вірив Захід, і яку він пропагував, тепер,здається, нас підводить. У той же час той тип авторитарної, керованої державою економіки, яку ми так довго ставили під сумнів, тепер, схоже, приходить на допомогу Китаю.
Із інтелектуального та політичного погляду нелегко визнати, що якщо країни Заходу не зуміють швидко зміцнити свої системи державного управління, то лише такі політично нереформовані держави, як Китай, зможуть ухвалювати рішення, необхідні країні для виживання у сьогоднішньому високошвидкісному, високотехнологічному і все більш глобалізованому світі.
Орвілл ШЕЛЛ — директор Центру «Суспільства Азії» з американсько-китайських відносин.
