Щоб зрозуміти, як виглядатиме палестинське питання без Ясіра Арафата, варто лише поглянути на його численні титули. Арафат є головою виконавчого комітету ОВП, президентом Палестинської національної адміністрації (ПНА), Верховним головнокомандуючим збройних сил Палестини, і до того ж очолює рух ФАТХ.
ОВП втілює прагнення палестинської нації до незалежності й державності. Це найвищий політичний орган для всіх палестинців, як для тих, хто проживає в Палестині, так і для біженців та інших палестинців у складі діаспори. Наступнику Арафата доведеться лавірувати між переговорами з Ізраїлем, для чого потрібно піти на поступки щодо «права на повернення» біженців до Палестини, і сподіваннями понад трьох мільйонів палестинців, які бажають повернутися до своїх осель, з яких їх вигнали під час війн у 1948 і 1967 роках.
Наступник Арафата як президент Палестинської національної адміністрації буде зв’язаний укладеними в Осло домовленостями, згідно яким було створено перехідний уряд (нині очолюваний прем’єр-міністром Ахмадом Куреї), що відповідає за повсякденне життя палестинців на Західному березі Йордану та в секторі Газа. Палестинцям доведеться вирішити, чи додати посаді президента ПНА реальної ваги або ж залишити її лише символічною, якою вона і є нині. При реалізації останнього варіанта прем’єр-міністр Куреї отримав би значні повноваження, і саме цього хочуть багато палестинців, та й не лише вони.
Посада командуючого палестинською армією передбачає підпорядкування різних палестинських військових, охоронних та розвідувальних підрозділів одному керівнику, від якого очікується забезпечення влади закону. Але зараз ці сили дезорганізовані, при цьому навіть найбільш регулярні під розділи палестинських служб безпеки потребують реорганізації після чотирьох років інтенсивних спроб Ізраїлю знищити їх.
Ключовим чинником внутрішньої безпеки є місцеві напіввійськові формування. Ці формування, більшість із яких не підконтрольні центральному керівництву ПНА, більшою мірою вірні висуванцям із низів, ніж офіцерам у формі — представникам ПНА. Місцеві лідери руху ФАТХ, на кшталт Марвана Баргхуті, мають величезною владу над націоналістичними озброєними формуваннями, об’єднаними загальною назвою «Бригади мучеників Аль-Акси».
Баргхуті обстоював ідею внутрішніх виборів у русі ФАТХ і намагався реалізувати цю ідею, коли його заарештували ізраїльтяни. Вуличний вождь, обраний головою студентської ради університету Бір-Зейт, він отримав легітимність як людина, котра висунулася серед рівних собі. Коли почався переговорний процес у Осло, він відмовився прийняти будь- яку офіційну посаду в палестинській адміністрації, натомість вирішивши зберігати близькість до місцевих кадрів руху ФАТХ. Хоч би хто посів місце Арафата, йому доведеться потурбуватися про те, щоб ці бригади залишилися задоволеними шанобливим ставленням до їхнього статусу, вимог і лідерів.
Справді, боротьба за владу, яка почнеться в постарафатівську епоху, неминуче буде зосереджена навколо руху ФАТХ, основи ОВП. Всесвітня асамблея обирає революційну раду руху ФАТХ зі 100 членів, яка у свою чергу обирає центральний комітет із 20 членів, де й відбуватиметься основна боротьба за владу. Багато молодих вуличних лідерів наполягатимуть на надзвичайному скликанні революційної ради або навіть на проведенні шостої генеральної асамблеї (яку не скликали з 1988 року). Події останніх місяців показують, що «Бригади мучеників Аль-Акси» примушували навіть Арафата зважати на їхні вимоги.
Хоча здебільшого боротьба за владу відбуватиметься всередині націоналістичного табору, не слід скидати з рахунків й ісламістський табір, очолюваний рухами ХАМАС і «Ісламський джихад». Хоча ісламісти навряд чи втрутяться в боротьбу за владу після смерті Арафата, вони не сидітимуть склавши руки, якщо нове керівництво рушить, на їхню думку, в невірному напрямі. Звісно, новому керівництву доведеться досягти якоїсь угоди з ісламістами щодо правил гри як всередині Палестини, так і стосовно Ізраїлю. Без такої угоди, і в разі якщо нове керівництво почне придушувати ісламістів, може спалахнути кривава громадянська війна.
Найважливіше, що з метою консолідації влади новий палестинський лідер має ухвалити якісь жорсткі рішення та швидко продемонструвати відчутні результати. Досвід першого палестинського прем’єр-міністра, відставка якого головним чином була викликана його нездатністю поліпшити життя свого народу, — особливо щодо особистої й колективної безпеки, законності та припинення хаосу на палестинських територіях, — ще свіжий у народній пам’яті.
Водночас заморожування будівництва поселень, звільнення палестинських політв’язнів, — у тому числі Марвана Баргхуті, — та ліквідація сотень КПП між палестинськими містами повернули б до життя надію, без якої жоден палестинський лідер не зможе досягти того, чого хоче весь світ: мирної угоди.
Проблема в тому, що жоден палестинський лідер, хоч ким би він був, не в силах здійснити ці зміни. Вони є прямим викликом ізраїльським окупаційним силам, сусіднім арабським країнам та міжнародній спільноті на чолі зі Сполученими Штатами.
Дауд КУТТАБ — директор Інституту сучасних засобів масової інформації при університеті «Аль-Кудс» у Рамаллі.
