Росія є частиною європейської системи держав, як мінімум, з XVIII століття. Росія й Велика Британія були союзниками у двох світових війнах. Наші королівські сім'ї були пов'язані прямими родинними зв'язками. Але завдяки 70 рокам радянської влади ми опинилися по різні боки залізної завіси. Хто ми зараз — друзі, партнери, може, навіть союзники? Чи держави не можуть мати «постійних друзів» або «постійних ворогів», а лише «постійні інтереси», як багато років тому сказав лорд Пальмерстон?
На запитання такого штибу мало відповісти дослідження, яке я протягом кількох років проводив з двома моїми колегами з Лондонської школи економіки — Роєм Аллісоном і Марго Лайт. Ми провели майже 60 інтерв'ю з російськими керівниками, включаючи тих, хто знаходиться на самому верху, а також низку обговорень із представниками широких суспільних верств і два національних соцопитування. Нас цікавила концепція «включення без членства». Тобто питання, як після закінчення холодної війни можуть виглядати відносини між Сходом і Заходом, які виключали б і конфронтацію, і наївні ілюзії.
ВЗАЄМНЕ РОЗЧАРУВАННЯ
Зараз з обох сторін залишилося менше ілюзій, ніж у перші посткомуністичні роки. Що стосується Росії, то серія «кольорових» революцій, що прокотилася в безпосередній близькості від її кордонів, була тут сприйнята багатьма як щось більше за «простий збіг». Як сказав помічник Президента Сергій Ястржембський у період української кризи, «ми можемо бачити ту ж руку й, можливо, ті ж ресурси, тих же кукловодів, і сценарії дуже схожі». І правда, в Росії ми зустріли багатьох, хто, здається, вірить, що йдеться про масштабний план, націлений на повний розвал російської держави з метою використання її природних ресурсів на благо інших країн.
Але навіть представники більш поміркованих поглядів розчаровані «дорожніми картами» та «єдиними просторами», які зараз визначають взаємовідносини між Росією та ЄС. До чого вони ведуть, крім розпливчатого «вперед»?
Але ще менше ілюзій залишилося на Заході. Мова, якою висловлюється російське керівництво, та й прості люди, все менше й менше описує дійсність у термінах «демократизації» й демонструє все більш очевидне повернення до практики авторитаризму минулих часів. На думку багатьох, між Росією та рештою Європи зараз спостерігається «глибоке розходження щодо цінностей». Це означає, що марно навіть намагатися прийти до порозуміння з приводу тих принципів, на яких будується ЄС і серед яких обов'язково маються на увазі демократичні вибори, дотримання прав людини й верховенство закону. Конфлікт, що триває в Чечні, обмеження діяльності некомерційних організацій і зміни у виборчому законодавстві — все це сприймається як частина процесу повернення до радянського минулого. І спрямовуюча роль у ньому приписується керівництву, в лавах якого непропорційно широко представлені люди з військових відомств і органів безпеки.
У ПОШУКАХ MODUS VIVENDI
Звичайно, Росії та Європі не обов'язково досягати повної згоди. У моїй новій книзі «Росія Путіна й розширена Європа» ми спробували представити низку сценаріїв майбутнього розвитку відносин між Росією та Європою, які можна було б описати як «включення без членства» й які зовсім не обов'язково означають, що ми поділяємо цінності один одного або маємо завжди інтереси, які співпадають. Іншими словами, ми наводимо доводи на користь прагматичних, таких, які ґрунтуються на зацікавленості взаємовідносин Росії з рештою Європи, що виключають надмірні й безрозсудні очікування з обох сторін.
Нам здається, що в Росії є два погляди на майбутнє таких відносин. Перше — відверто «ліберальне», яке завбачає, що членство в ЄС має бути на порядку денному, навіть якщо це вельми віддалена перспектива. Росія постає як переважно європейська країна, яка в майбутньому повинна бути максимально інтегрована в європейські процеси й інститути, включаючи НАТО. Однак після того, як проект євроконституції було відкинуто у деяких країнах самої Європи, стало очевидним, що в ЄС існують власні, внутрішні проблеми й що на Заході зовсім небагато хто підтримує ідею залучення «нових сусідів».
Існує в Росії й інший погляд, який можна охарактеризувати, як «прагматичний націоналізм». Цей підхід розглядає Росію як щось більше, а не лише європейську державу, й тому прогнозує природне лідерство Росії в СНД. З цього погляду, членство в ЄС не виглядає ні реалістичним, ні навіть бажаним. Більше того, Росія в рамках такого підходу повинна захищати свої інтереси, спираючись на власні сили, тобто використовувати важелі, які вона має завдяки своїм запасам нафти й газу, так само як і участь в інших альянсах, на кшталт Шанхайської організації співробітництва як противага ЄС та НАТО, й відкидати зовнішнє втручання у свої внутрішні справи.
З боку Заходу також є два сценарії. Перший, «оптимістичний», припускає поглиблення відносин за допомогою різних форм практичного співробітництва, в результаті чого отримуємо загальне розуміння й загальний набір цінностей. Міністр закордонних справ Сергій Лавров і генеральний секретар НАТО вже обговорювали розширення рамок зустрічей, які мають місце у форматах Росія — НАТО й Росія — ЄС, а також розширення співробітництва в ключових регіонах, починаючи з Балкан. Розширення практичного співробітництва може призвести до загального бачення завдань, що стоять перед «великою Європою», а потім до створення нових інститутів, у рамках яких колишній «Схід» і колишній «Захід» зможуть координувати свої зусилля.
ЗА МЕЖАМИ ЄВРОПИ
Ми вважаємо, що такий сценарій навряд чи може бути реалізований з кількох причин. Одна з них полягає в тому, що відносини ЄС і Росії істотно відрізняються від відносин Росії й НАТО. ЄС надає велику важливість внутрішньому розвитку Росії — верховенству закону, політичному плюралізму й ринковій економіці. Але тут зараз набагато менше взаєморозуміння, ніж це було в нещодавньому минулому. Навряд чи можна очікувати прогресу в рамках «загального простору», поки не буде досягнуто більшого рівня взаєморозуміння щодо базових цінностей. Але російська політика, швидше за все, не братиме до уваги погляди інших країн — імовірніше, акцент буде зроблений на «суверенну демократію».
Більш реалістичним є сценарій, що передбачає прагматичну кооперацію на базі спільних інтересів, а не на базі загальних цінностей. Росія й надалі підтримуватиме партнерство з ЄС і НАТО, але як незалежний центр влади. Або, якщо говорити словами російського вченого, якого ми цитуємо в нашій книзі, як «центр влади, що схиляється до Європи, але зберігає незалежність й економічно самостійний». Це означає Росію, яка, як мінімум, в середньостроковій перспективі, залишиться на периферії Європи, що розширилася, й за межами її основних інститутів, але шукатиме нові форми практичної кооперації з нею.
