Пояснюю, як кажуть, для дурнів: цього разу це глобальна економіка*. Навіть уряд Буша тепер визнає, що для подолання руйнівної економічної кризи, що перетворила останні дні американського передвиборного сезону на змагання з безглуздості чергового гасла, необхідна серйозна міжнародна співпраця. Передвиборні обіцянки Барака Обами та Джона Маккейна — коли слухати їх, то вони однією лівою вдихнуть нове життя у національну економіку, іншою рукою роздаючи при цьому електорату всякі пільги та послаблення — починають до болю нагадувати пули іпотечних заставних і «викидні облігації».
Теперішня криза інтернаціональна за своєю природою, і подолати її можна лише шляхом проведення послідовних міжнародних реформ і підвищення ступеню взаємозалежності. І робити це доведеться незалежно від того, хто прийматиме присягу 20 січня — Обама чи Маккейн. Переможцю гонки в будь-якому випадку доведеться ділитися глобальним лідерством — чого не доводилося робити жодному президенту Америки після закінчення Другої світової війни.
Тут постає перше важливе питання: ділитися з ким? Уже сьогодні президенти, прем’єр-міністри, королі й еміри з найрізноманітніших країн почали без зайвого галасу вести боротьбу за те, які країни визначатимуть архітектуру міжнародних фінансів.
І на цьому фронті є, знаєте, хороші новини. З інших країн, насамперед із Великої Британії та Франції, у боротьбі зі всесвітнім обвалом кредиту надходять як творчі ідеї, так і свіжа енергія. Неідеологічний і максимально практичний підхід створюється самим ступенем небезпеки, якої зазнає система. Після обрання президентом Маккейн або Обама відразу вийдуть на серйозних партнерів, готових на нову — засновану на прагматизмі — картину світового лідерства.
Дуже корисною для активізації Вашингтона виявилася ініціатива прем’єр-міністра Гордона Брауна, а також доволі компетентного голови британського центробанку Мервіна Кінга: на самому початку цього тривожного місяця вони пішли на часткову націоналізацію банків. Принципи, якими, за Брауном, мав керуватися уряд під час порятунку приватного сектору, відкидають стару ідеологію — як ліву, так і праву. Він перетворив романтичні лозунги про «третій шлях», на яких виросли «нові лейбористи», на відчайдушний імператив, у якому немає іншого шляху, крім єдиного.
Що стосується президента Франції Ніколя Саркозі, то він вельми конструктивно — і вже довго, багато місяців — вимагає укладення «нової Бреттон-Вудської угоди», тобто створення нових міжнародних фінансових інститутів і правил замість тих, що існують уже шість десятиліть. Причому він знаходить способи відобразити точки зору всього політичного спектру як у різні моменти часу, так і на теперішній момент — залежно від того, що потрібно.
Минулими вихідними президент Буш явно неохоче погодився провести першу зустріч цих двох лідерів — напевно, першу з багатьох засідань, результатом яких стане перебудова світової фінансової архітектури, — у Кемп-Девіді. Це остання гірка пігулка для Буша, за вісім років правління якого ідеологія вільного нерегульованого ринку була розірвана на шматки і викинута на смітник історії. Цього разу Буш діяв так, як треба, — і його наступнику буде з чого починати.
Саркозі хотів, аби ця тема стала основною для першого раунду переговорів у рамках «Групи восьми» провідних промислово розвинутих держав світу, що об’єднує Північну Америку, Західну Європу, Японію та Росію, після якого має пройти друга сесія, в розширеному складі разом з основними країнами, що розвиваються, — передусім, за словами американських і французьких джерел, із Китаєм, Індією і Єгиптом. Він же запропонував першу сесію провести у Нью-Йорку.
Від Нью-Йорка Буш відмовився навідріз — йому не з руки, щоб убачався хоч якийсь зв’язок між новим антикризовим проектом й Організацією Об’єднаних Націй. З іншого боку, він зробив реверанс у бік країн, що розвиваються, погодившись провести форум у форматі «Групи двадцяти» як розвинутих, так і країн, що розвиваються. Наступного року головуватиме в цій групі Браун, тобто Велика Британія, тож згода Буша — навряд чи збіг. Хитрість тут у тому, що, по-перше, до «Групи двадцяти» ввійде один учасник, який дуже потрібний Бушу, але був відсутній у списку Саркозі, — Саудівська Аравія; по-друге, вплив потенційно недружньої Росії, члена «Групи восьми», буде тим меншим, чим членів більше.
Сауди — не просто друзі США; у їхніх руках ключ до світових цін на енергоносії. За даними американських держорганів, цьогоріч сауди додали на світовий ринок нафти, аби пом’якшити цінові списи. Крім того, Саудівська Аравія володіє величезними грошовими резервами й останнім часом дуже конструктивно діє у близькосхідний політиці. Тому, запрошуючи на вечерю до Білого дому 14 листопада короля Абдалу разом із 18 іншими світовими лідерами — а плани поки саме такі, — Буш чинить цілком правильно.
Єдине важливе рішення, яке, в принципі, може бути прийняте на переговорах 15 листопада, — це, скоріш за все, рішення про місце чергової зустрічі та, можливо, щодо зв’язку цього нового процесу з завершенням нинішнього раунду переговорів у рамках ВТО. Щоправда, це буде важлива подія: це буде символ, з якого почнеться активний розбір нинішніх фінансових негараздів із покаранням винних, а після — й ера нового балансу у взаєминах між споживачами та виробниками. Якщо «Бреттон-Вудс-2» принесе ці два результати, то ми всі повинні його підтримати.
* У назві використано алюзію на фразу «Пояснюю для дурнів — це економіка!» (It’s the Economy, Stupid!), що стала знаменитою після виборчої кампанії Білла Клінтона перед президентськими виборами 1992 р. Авторство фрази приписується політтехнологу Клінтона Джеймсу Карвіллю, що вивісив його над своїм столом у виборчому штабі. Під час інструктажів для команд агітаторів, які часто ставили питання: «До якої тематики ми маємо привертати увагу виборців?», замість відповіді їм вказували на стіну. В сучасному американському політичному лексиконі використовується як нагадування про головне і заклик відкинути другорядне. Джерело: Сефайр, Вільям (William Safire). — Safire’s New Political Dictionary, Random House, New York, 1993
