Завдяки, зокрема скоординованим зусиллям Німеччини, Польщі, Франції та США, нарешті, відбулися безповоротні зміни в Україні. Президент Віктор Янукович утік із Києва, а парламент проголосував за призначення нових виборів у травні.
Але ці держави повинні ще зробити термінову роботу. Україна може опуститися в хаос або стати на шлях до нової демократичної стабільності. Європейські держави і Сполучені Штати повинні запропонувати країні всю можливу підтримку, щоб рухатися в цьому напрямку.
Першим і найактуальнішим кроком з боку західних лідерів має стати надіслання недвозначного сигналу в Москву, що будь-яка підтримка з боку Росії південних і східних регіонів України, аби відірвати їх від решти країни, жорстко критикуватиметься і призведе до перегляду відносин з Росією на всіх рівнях.
При цьому вони повинні переконатися, що їхні власні ресурси, а також ресурси установ Європейського Союзу в Брюсселі доступні для політичних лідерів у Києві, щоб допомогти їм у їхньому переході до нового режиму.
Більше того, криза в Україні — не лише політична: без зовнішньої підтримки країні загрожує економічний дефолт. Вона покладалася на допомогу Росії, а тепер європейці та американці повинні швидко працювати з Міжнародним валютним фондом, щоб забезпечити фінансову життєздатність Києва й підготувати довгострокові програми економічної допомоги; крім того, в разі необхідності вони мають бути готові самостійно вдатися до конкретних кроків, спрямованих на те, щоб забезпечити пряму термінову допомогу силам, які віддані змінам в Україні.
Більше того, протягом перших днів і тижнів Захід повинен допомогти Україні вирішити дві серйозні політичні проблеми. Однією з них є неминуча спроба підірвати наведення ладу в країні. Протестний рух, який розпочався в листопаді минулого року на майдані Незалежності в Києві, переміг. Але цілком можливо, що сили, які підтримували той режим, особливо на сході й півдні країни, захочуть заперечити новий порядок.
І виникає питання, чи готовий Кремль прийняти втрату впливу в Україні. У пана Путіна були великі надії зробити Україну ключовим союзником у задуманому ним Євразійському союзі. Він може вирішити, що пан Янукович виявився ненадійним союзником, але це не означає, що він сприйме революцію проти нього.
Другий ризик полягає в тому, що новий режим виглядатиме схожим на той, який був після помаранчевої революції 2004 року: пора болісної безвиході, політичних інститутів, які блокували один одного, постійні чвари й відсутність чіткого розподілу між політичною та економічною владою.
Найперше саме український народ має поставити все ще молоду країну на новий шлях. Останніми тижнями багато людей засвідчили неймовірну сміливість. Але після Януковича Україна ще буде крихкою державою зі слабкими інститутами.
Відтоді як було проголошено незалежність після розпаду Радянського Союзу 1991-го, Україна некомфортно жила між Європейським Союзом та Росією. Незважаючи на певний прогрес, їй не вдалося побудувати стабільні і надійні інституції державності. Ось чому в країні стали покладати такі надії на Європейський Союз — українці побачили, що їхні сусіди, які приєдналися до ЄС: Угорщина, Польща, Румунія, Словаччина стали жити краще. Минулого року євроспільнота запропонувала «асоціацію», яка не включає в себе обіцянку членства, а лише Угоду про вільну торгівлю.
Оскільки пропозиція була настільки слабкою, то це відкрило можливості Путіну, аби її саботувати, і Янукович відмовився від неї. Зараз Євросоюз має вийти з вигіднішою пропозицією — не просто асоціації, а членства.
Це зумовить нову динаміку. Це додасть сміливості новому керівництву в Києві й наділить його всіма потрібними повноваженнями, щоб реально запроваджувати складні, але необхідні суспільно-політичні та економічні реформи. Потрібно розпочати процес трансформації. Тоді стануть надходити вкрай необхідні іноземні інвестиції. І це буде сигналом для всієї країни, що краще майбутнє — можливе.
Ключ до цього підходу міститься в Берліні. У 1990-х роках канцлером ФРН був Гельмут Коль, наставник Ангели Меркель, який запропонував ідею розширення Європейського Союзу із залученням колишніх країн соціалістичного блоку як спосіб стабілізації східного сусідства Німеччини.
Його наступник і попередник пані Меркель, Герхард Шредер продовжував іти цим шляхом. Але пані Меркель, котра перебуває на посаді з 2005 року, дотримується дещо інакшої позиції. Побоюючись спротиву Росії й не бажаючи провадити активнішу зовнішню політику, Берлін останніми роками не виявляв бажання відігравати провідну роль у Східній Європі.
Пані Меркель тепер варто проявити мужність і стратегічну компетентність. Якщо Східна Європа стане простором нестабільності, то Німеччини це теж торкнеться, і досить відчутно. Тільки Берлін має необхідну вагу і зв’язки, щоб посадити всіх ключових гравців за стіл переговорів, аби суттєві зміни стали можливими.
Визнана багатьма як провідна держава Євросоюзу, Німеччина може залучити до цих переговорів Францію, що є необхідною умовою для вироблення в євроспільноті якісно нового підходу до України. Крім того, Берлін завдяки тісним економічним зв’язкам із Москвою має можливість підтримувати відносини Заходу з Москвою в потрібному руслі. І Берлін має також достатній вплив у Вашингтоні, щоб виробити спільну трансатлантичну стратегію.
Останні тижні й дні в Україні показали, як швидко все може погіршитись у Східній Європі. Німеччина та Європейський Союз повинні значно активізувати свою участь і бути готовими йти на більший ризик. Якщо Берлін не візьме на себе ініціативи — ніхто інший не зробить цього.
The International New York Times 24 лютого 2014 р.
