Не треба бути генієм, аби зрозуміти, що фінансова система США, та що там, світова фінансова система, перебуває в тяжкому стані. І тепер, коли Палата представників США відкинула запропонований адміністрацією Буша план виходу з кризової ситуації на суму 700 мільярдів доларів, стало також очевидно, що консенсусу щодо порятунку фінансової системи досягнуто не було.
Проблеми, які економіка й фінансова система США переживає вже багато років, очевидні. Але це не завадило лідерам Америки звернутися до тих самих людей, які допомогли створити це безладдя, які не бачили цих проблем доти, доки вони не привели нас до межі ще однієї Великої депресії, і які кидалися від одного рятівного плану до іншого, щоб урятувати нас.
Оскільки світові ринки продовжують обрушуватися, план порятунку майже напевно буде поставлено на чергове голосування в Конгресі. Волл-стріт можна врятувати, а що робити з економікою? Як бути з платниками податків, які вже чітко відчувають безпрецедентний дефіцит, і з рахунками, які ще треба сплатити за загниваючу інфраструктуру й дві війни? У подібних обставинах хіба може спрацювати взагалі який-небудь план порятунку?
Чесно кажучи, щойно знехтуваний план порятунку був набагато кращим за той, що його спочатку запропонувала адміністрація Буша. Але його основний підхід залишився в своїй основі хибним. По-перше, він спирався (в черговий раз) на економіку поступового стимулювання: вкидання достатньої кількості грошей на Волл-стріт якось сприяло б просочуванню цих грошей і на Мейн-стріт, що допомогло б робітникам і домовласникам. Економіка поступового стимулювання майже ніколи не працює, й навряд чи вона працюватиме цього разу.
Більше того, план передбачав, що основною проблемою є проблема довіри. Це, поза всяким сумнівом, становить лише частину проблеми, а основна проблема полягає в тому, що фінансові ринки надавали кредити, які не поверталися. Була афера з житлом, і кредити були надані за завищеними цінами.
Та житлова афера луснула, мов мильна бульбашка. Ймовірно, ціни на будинки й надалі падатимуть, слід очікувати більших втрат права викупу закладеного майна, і ніяке розхвалювання ринку не змінить ситуації. Кредити, які не повернули, у свою чергу, призвели до утворення величезних дір у балансах банків, і ці діри треба закрити. Будь-який урядовий план порятунку, що пропонує хорошу вартість за ці активи, не зможе закрити цих дірок. Навпаки, це було схоже на інтенсивне переливання крові пацієнтові, котрий страждає на обширний внутрішній крововилив.
Навіть якщо план порятунку й був би впроваджений у життя швидко (що, схоже, навряд чи можливо), певне обмеження кредиту мало б місце. Економіка США підтримувалася споживчим ажіотажем, підживлюваним надмірним кредитуванням, і все це буде обмежене. Штати й населені пункти скорочують витрати. Сімейні баланси стали слабшими. Економічний спад посилить усі наші фінансові проблеми.
Ми могли б зробити більше з меншими грошима. Дірки в балансах фінансових установ мають заповнюватися в зрозумілий для людей спосіб. Скандинавські країни показали цей спосіб два десятиліття тому. Воррен Баффіт показав інший шлях, надавши Голдман Сакс частку в акціонерному капіталі підприємства. Випуск привілейованих акцій з правом купити або продати знижує ризик збитків із боку клієнтів і дає їм гарантію того, що вони матимуть можливість брати участь у потенційному підвищенні ціни за прогнозом.
Цей підхід не лише виправдав себе, він також надає як стимули, так і необхідні гроші для поновлення кредитування. Він уникає безнадійної необхідності намагатися оцінити мільйони складних іпотечних кредитів і навіть більш складної фінансової власності у вигляді цінних паперів, у яких вони закладені, й цей підхід має справу з проблемою «браку в товарі»: уряд загрузає в найгірших або дуже дорогих активах. Нарешті, зробити це можна набагато швидше.
У той же час можна зробити декілька кроків для повернення права викупу закладеного майна. По-перше, житло можна зробити більш доступним для бідних американців і американців із середнім прибутком шляхом перетворення знижки на іпотечний кредит у належні інкасації податкові пільги. Уряд успішно платить половину від відсотка за іпотечним кредитом і податки на нерухомість для американців з високим рівнем прибутків і нічого не робить для бідних. По-друге, слід реформувати закон про банкрутство, що дозволить власникам будинків списати вартість своїх будинків і залишитися в них. По-третє, уряд міг би взяти на себе частину іпотечного кредиту, скориставшись більш низькою вартістю позики.
На противагу цьому підхід міністра фінансів США Генрі Полсона являє собою ще один приклад свого роду шахрайства, яке й загнало Америку в таке тяжке становище. Інвестиційні банки й кредитно-рейтингові агентства повірили у фінансову алхімію, ідею про те, що значна вартість може бути створена за допомогою нескінченної нарізки й перетасування цінних паперів. Новий погляд полягає в тому, що реальна вартість може бути створена шляхом правильної гри з цінними паперами, тобто вилучення цих активів з фінансової системи й передання їх уряду. Але для цього треба переплатити за активи й тим самим зіграти на руку банкам.
Зрештою, існує високий відсоток імовірності того, що якщо такий план буде в кінцевому результаті ухвалено, то американських платників податків підчеплять на гачок. У економіці довкілля є основоположний принцип, що зветься принципом «винуватець забруднення платить». Це питання як акціонерного капіталу, так і економічної ефективності. Волл-стріт забруднив економіку токсичними іпотечними кредитами. Він і мусить платити за прибирання.
Серед економістів зріє загальне розуміння того, що будь-який порятунок, що базується на плані Полсона, зазнає краху. Якщо це так, то колосальне зростання державного боргу й усвідомлення того, що навіть 700 мільярдів доларів не вистачить для порятунку економіки США, буде й надалі роз’їдати довіру й посилювати її слабкість.
Але політики мають щось зробити в умовах такої кризи. Тому нам залишається лише молитися за те, що угода, майстерно підготовлена з токсичною домішкою особливих інтересів, погано керованою економікою й правою ідеологією, які й породили цю кризу, зможе якимось чином дати план порятунку, що працюватиме або, в разі невдачі, не завдасть надто великої шкоди.
Приведення справ до ладу, включаючи запровадження нової системи регулювання, що скоротить імовірність повторення подібної кризи, є одним із численних завдань, що ляже на плечі наступної адміністрації.
Джозеф СТІГЛІЦ — професор економіки Колумбійського університету, лауреат Нобелівської премії з економіки за 2001 рік. Його остання написана в співавторстві з Ліндою Білмс книжка називається «Війна ціною в три трильйони доларів: справжні видатки іракського конфлікту».
